Підтримати
5 грудня 2025 року Міжнародний суд ООН ухвалив процесуальний наказ, яким визнав зустрічні вимоги Російської Федерації у справі щодо застосування Конвенції про запобігання злочину геноциду та покарання за нього прийнятними для подальшого розгляду. Україні надано можливість подати письмову відповідь до 7 грудня 2026 року, Росії — подати заперечення до 7 грудня 2027-го. Рішення було ухвалено більшістю в 11 голосів проти чотирьох.
Ця новина миттєво стала частиною інформаційного шуму. Російська пропаганда подала її як «міжнародне визнання» власної версії подій, а в українському суспільстві закономірно постало запитання: чи матиме це рішення якісь правові наслідки для позиції України та розгляду справи по суті?
Коротка відповідь: на цьому етапі — ні. Довша й важливіша — це пояснення, чому саме.
Про що насправді йдеться
Йдеться про технічний процедурний етап судового процесу. Міжнародний суд ООН не здійснював жодної оцінки фактів, доказів або правової кваліфікації тверджень сторін, оскільки розгляд обмежується питаннями процесуальної прийнятності. Тобто він лише дозволив стороні подати свої аргументи в межах процесу — так само, як дозволяє це робити будь-якому учаснику спору.
Це принципово важливо: прийнятність зустрічного позову не означає його адекватність, правдоподібність чи відповідність фактам. У цьому процесі немає «порогу здорового глузду», який би перевіряв аргументи сторони на відповідність реальності ще до їх подання. Суд не відсіює заяв на підставі того, наскільки абсурдними або цинічними вони виглядають. Він працює з формальними процесуальними критеріями.
Саме ця особливість міжнародного судочинства й робить такі інструменти подекуди вразливими до зловживань.
Чому це наразі не змінює нічого по суті
26 лютого 2022 року Україна звернулася до Суду з вимогою встановити факт зловживання Конвенцією щодо геноциду як правової підстави для застосування сили.
По суті Суд досі не переходив до розгляду питань, що стосуються встановлення фактів або правової кваліфікації дій сторін у контексті геноциду. Однак нагадаю, що було інше важливе рішення: 16 березня 2022 року Міжнародний суд ООН ухвалив перше рішення у цій справі, зобов’язавши Російську Федерацію негайно припинити військові дії в Україні. Й відкрите ігнорування цього припису з боку РФ, знов-таки, ставить під сумнів добросовісність її подальших процесуальних кроків, зокрема подання зустрічних вимог.
Важливо розуміти, що всі події, які відбуваються зараз, — це рух у межах тривалої, складної та повільної процедури. Жодних нових правових висновків, жодної зміни позицій Суду, жодного «перелому» у справі не сталося.
Тому ставити питання «чи повірив Суд Росії?» хибно вже на рівні формулювання. Суд іще нічого не оцінював.
Інструмент, а не аргумент
Водночас не можна ігнорувати інше: такі зустрічні позови майже неминуче стають інструментом політичних та інформаційних маніпуляцій. Для російської влади важливо не виграти справу. Набагато важливіше створити ілюзію у публічному просторі «двох рівних версій», «спору сторін» і «неоднозначності».
Формула «Суд прийняв зустрічний позов» у пропагандистському дискурсі перетворюється на «міжнародна інстанція розглядає звинувачення України в геноциді». Юридичні нюанси зникають, а на їхньому місці з’являється зручний політичний наратив.
Це не означає, що Міжнародний суд ООН «не розуміє» ситуації в Україні. Це означає, що процесуальна нейтральність суду не захищає від інформаційних маніпуляцій поза залою судових засідань.
Висновок, який варто зафіксувати
На рівні судового процесу наразі по суті нічого не змінилося. Україна, як і раніше, має сильну правову позицію. Російські твердження про «геноцид» залишаються бездоказовими. Водночас попереду — роки письмових процедур, аргументів і правової роботи.
Але на рівні публічного простору такі контрпозови ще не раз використовуватимуть як димову завісу. Саме тому важливо чітко відокремлювати право від пропаганди й не підміняти процедурні рішення політичними сенсами.
Міжнародний суд ООН — це не трибунал громадської думки. І саме тому його технічні кроки не варто читати як оцінки реальності.
Водночас було б помилкою недооцінювати правову стратегію російської сторони. Вона не є ситуативною реакцією на повномасштабне вторгнення 2022 року, а вибудовувалася системно ще з початку війни 2014-го. Протягом років російські державні органи, підконтрольні структури та квазісудові інституції цілеспрямовано формували масиви так званих доказів, які не відповідають стандартам належного розслідування, але подаються як юридично значущі матеріали. Ці матеріали використовували й використовують не для встановлення істини, а як елемент інформаційної війни та внутрішньої й зовнішньої пропаганди.
Сьогодні ця стратегія набула ще небезпечнішого виміру. Російська влада системно ініціює фейкові кримінальні провадження, інсценує судові процеси, висуває політично мотивовані обвинувачення та ухвалює «вироки», порушуючи право на справедливий суд. Такі дії спрямовані не на доведення власної правової позиції, а на підрив довіри до міжнародного правосуддя як такого. Мета полягає у створенні хибного враження, що міжнародні судові механізми є дискредитованими, політизованими або не здатними відрізнити право від пропаганди.
У цьому сенсі зустрічні позови, псевдоюридичні документи та процесуальні маніпуляції є не аргументами, а інструментами ширшої стратегії правової війни. Її завдання — не перемога в суді, а розмивання самих критеріїв істини, відповідальності та легітимності правових інститутів, щоб у публічному просторі право виглядало лише ще однією «версією подій», рівною за вагою відвертій дезінформації.
Стежити у Телеграмі
Увійти за допомогою Facebook
Увійти за допомогою Twitter
Увійти за допомогою Google