Робота над чужими помилками

Дев’ятого листопада Конституційний суд України оприлюднив рішення в справі про призначення судом м’якшого покарання, ніж передбачено законом. У відповідності зі статтею 69 Кримінального кодексу України, суд мав право призначити основне покарання нижче нижньої межі, встановленої санкцією статті лише в тих випадках, коли йшлося про вчинення особливо тяжких, тяжких і злочинів середньої тяжкості. Для цього була потрібна наявність кількох обставин, які пом’якшують вину й істотно знижують ступінь тяжкості злочину. Обов’язково враховувалася особистість винного, а суд був зобов’язаний мотивувати своє рішення.

За ідеєю, призначення покарання нижче нижчої межі — захід винятковий. Хоча статистика його застосування й одіозність особистостей підсудних, до котрих вона нерідко застосовувалася судами, — тема, варта окремої розмови. Проте на громадян, що вчинили злочини невеликої тяжкості (за які передбачено покарання у вигляді позбавлення волі терміном не більш як на два роки чи м’якше покарання), зазначене вище послаблення КК не поширював. У цьому пленум Верховного суду побачив явну несправедливість, невідповідність Основному Закону держави та звернувся до Конституційного суду з метою усунути згаданий недолік. Конституційний суд з аргументами ВР погодився: підсудних, котрі вчинили тяжкі злочини та злочини, які не є громадсько небезпечними, у правах зрівняв, визнавши неконституційним положення статті 69 КК, що виключало призначення особам, котрі вчинили злочини невеликої тяжкості, м’якшого покарання, ніж передбачено законом.

Із точки зору формальної логіки, начебто справедливість восторжествувала. Проте річ у тому, що й Верховний, і Конституційний суди змушені були піти суто формальним шляхом, аби спробувати розв’язати проблему, яка існує не перший день і, за великим рахунком, створена штучно.

Справа в тому, що автори нового Кримінального кодексу, встигнувши ввійти в історію як його творці, у поспіху знехтували іншими, не менш важливими речами. «ДТ» неодноразово писало про те, що санкції, передбачені новим КК, не просто залишають бажати кращого, а багаторазово дивують своєю непродуманістю й відсутністю логіки. Наскільки відомо, вирішуючи, якими будуть санкції конкретної статті КК, його автори вивчали переважно старий КК і російський Кримінальний кодекс. Чіткого, логічного й послідовного обгрунтування санкцій на етапі створення КК не було. Звідки було взятися стрункій, продуманій системі на етапі його ухвалення? Зокрема, коли говорити про аспект, що цікавить нас у даному випадку, то, відповідно до КК, суд не міг призначити м’якше покарання особі, яку притягають до відповідальності за статтею про хуліганство (ч.1 статті 296 КК), на відміну від особи, котра вчинила ті самі дії... в складі групи осіб (тобто ч.2 тієї самої статті). Санкції окремих статей КК, які встановлюють кримінальну відповідальність за злочини невеликої тяжкості, не передбачають м’якший вид покарання — штраф. Санкції інших статей КК встановлюють штрафи, що становлять, а то й перевищують 500 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

Бачачи такий відвертий алогізм, кожен суддя вирішував для себе сам, як йому діяти в кожному конкретному випадку — по справедливості чи за законом. У результаті судова практика демонструвала неоднакове застосування закону, що неприпустимо. Одні судді призначали покарання нижче нижчої межі, коли йшлося про злочини невеликої тяжкості. Ця рукотворна колізія стала одним із приводів для обвинувачення суддів у тому, що вони призначають надмірно м’яке покарання. І прокуратура, обурюючись цим, формально була цілком права, бо закон є закон. А інші судді діяли в аналогічних випадках у суворій відповідності до закону, застосовуючи санкції «за повною програмою». Таку позицію прокуратура всіляко підтримувала.

Показово, що в старому Кримінальному кодексі стаття, згідно з якою могло бути призначене м’якше покарання, ніж передбачено законом, не передбачала винятку для тих, хто вчинив злочини невеликої тяжкості. Це — одне з нововведень новоствореного КК. Творці нового КК виходили з того, що м’якше покарання за злочини невеликої тяжкості призначатися не може. Зокрема, тому, що при призначенні покарання в такому разі суд і так зобов’язаний обрати найменш суворе з передбачених і має «широкі можливості для звільнення особи від кримінальної відповідальності чи від покарання». Це логічно. Звісно, коли зазначені «широкі можливості» справді наявні, а санкції статей продумані, чого ми не спостерігаємо в чинному КК.

Глобально цю одну з основних проблем — розбалансованість, непродуманість санкцій КК — рішення КС, яке начебто відновило справедливість, не розв’язує й не може розв’язати. Не під силу суддям виправити кодекс, котрий, наприклад, передбачає карне переслідування за безліч дій, що взагалі перебувають на грані карного злочину й адміністративного правопорушення. Діянь, значна кількість яких узагалі варто було б декриміналізувати, тобто скасувати кримінальну відповідальність за них.