РЕВАНШ ЗА КВІТНЕВУ ГАНЬБУ. СТРАСБУРГ ВИЗНАВ ЗНАЧНИМИ РЕФОРМИ УКРАЇНСЬКОГО ЗАКОНОДАВСТВА.

Щоб повною мірою відчути неординарність того, що відбулося на четвертій сесії Парламентської асамблеї Ради Європи, достатньо було бачити реакцію її учасників на рішення, ухвалене з українського питання. Приміром, голова моніторингового комітету Мота Аморал довго гуляв у кулуарах сам не свій, певне, дивуючись, як таке взагалі могло статися. Пані Ханне Северінсен, головний доповідач по Україні, теж була як у воду опущена, — на її подив, цього разу зал не пішов заздалегідь наміченим профільним комітетом шляхом, а віддав перевагу ризикованому імпровізуванню. Зате народний депутат Роман Зварич, вийшовши із залу засідань, стрибав, як молодий. Йому було чого радіти: якщо на квітневій сесії ПАРЄ над Україною нависала реальна загроза санкцій, аж до позбавлення членства в ПАРЄ, то тепер, у вересні, її успіхи у сфері реформування законодавства було визнано значними. Українській делегації, за підтримки Постійного представництва України в Раді Європи, вдалося зробити неможливе — замість того, щоб задовольнитися програмою-мінімум, було перевиконано програму-максимум.

Переобіцяли

П’ять років тому Україна впряглася у віз зобов’язань перед Радою Європи — дуже вже хотілося швидше прилучитися до європейської демократії. На думку експертів, це був справді непосильний тягар, беручи до уваги той факт, що впоратися з ним держава розраховувала за два з половиною роки. Де ж тут дивуватися тискові Ради Європи, якщо й по закінченні п’ятирічки вона не виявила обіцяних змін. Інша річ, що Київ, вочевидь, перестарався з обіцянками. Тепер уже зрозуміло, що можна й годилося бути значно скромнішим, аби досягти бажаного результату. Як це зробила, наприклад, Македонія: 25 зобов’язань узято, п’ять із них виконано. Відтак ще у квітні порушувалося питання про зняття з неї процедури моніторингу. Та й Грузію якось не лякали позбавленням членства в Раді Європи, хоч у країні, судячи з доповідей на останній сесії, і тіньовий ринок поглинув до 80% всієї економіки, і корупція процвітає пишним цвітом.

До того ж мало тільки виконувати обіцяне, потрібно, щоб це помітили ті, кому слід. Життя показало, що роботу в Раді Європи слід будувати не на емоціях, а на чіткому виконанні всіх формальних процедур, підтверджуючи кожен крок і здійснений факт відповідним документом. Ну куди це годиться — навіть те, що український парламент устиг поправити в законодавчій сфері до вересня, не ввійшло в остаточний звіт моніторингового комітету. Показово, що в підсумковій таблиці залишилася порожньою графа «стан виконання» навіть проти зобов’язання прийняти нову Конституцію. А не завадило б, як це зазначив Постійний представник України в Раді Європи Олександр Чалий, записати в пойменовану графу слово «виконано». Адже в цьому й полягає суть звіту по зобов’язаннях. Що стосується рамкового документа з правової політики України щодо прав людини і введення в дію нового Кримінального кодексу — вони прийняті і діють, тож і ці зобов’язання виконано. Прибіднялися і щодо Цивільного кодексу, а слід було б відзначити істотний прогрес, адже документ у цілому (всього вісім книг) прийнято в другому читанні, у тому числі три перші книги прийнято остаточно. Така ж доля спіткала і Закон України «Про політичні партії в Україні», хоч він набув чинності з 28 квітня поточного року. Забули і про указ Президента «Про додаткові заходи щодо реалізації прав людини на свободу переміщення і вільний вибір місця проживання» від 15.06.01 р.

Залатали діри?

Та найбільш прикро, що моніторинговий комітет не сприйняв усерйоз головного досягнення української законотворчості. Ідеться про малу судову реформу — той самий пакет із десяти законів, який шляхом внесення змін у старе законодавство адаптував систему правосуддя до чинної Конституції. Причому зроблено це в максимально стислі терміни. А цей реформаторський пакет дозволяв закрити істотні проломи в зобов’язаннях України щодо: 1) прийняття рамкового документа з правової і судової реформи, 2) реформування Кримінально-процесуального кодексу, 3) зміни ролі та функцій Генеральної прокуратури, 4) забезпечення незалежності судової гілки влади і захищеності законом статусу суддів. Якщо все це визнати, то навряд чи логічним видавалося наявне в проекті резолюції твердження, що Україна все ще «далека від виконання» своїх зобов’язань. Інша річ, що проведена реформа не є повноцінною, саме на цьому акцентувала увагу пані Северінсен: «Судову реформу не завершено, тому багато людей почуваються незахищеними. Різноманітні інстанції, користуючись своїми повноваженнями, допускають свавілля. Генеральна прокуратура діє по-старому, використовуючи старі закони, пункти і статті. Це позначається на якості розслідування злочинів... Потрібен новий закон». Що стосується неповноцінності реформи, і цього не можуть не визнавати вітчизняні законотворці, Ханне Северінсен абсолютно має рацію. Бо навіщо тоді город городити, називаючи її «малою» судовою або правовою. За великим рахунком, реформа лише наблизила правове законодавство до вимог Конституції, але не забезпечила його повну відповідність їм. Так, не знято з порядку денного загальний нагляд органів прокуратури— щоправда, тепер його йменують прокурорським. Не забезпечено передачу відповідальності за управління пенітенціарною системою Міністерству юстиції. Нарешті, не існує повної незалежності судової гілки влади від виконавчої, — суди в матеріальному плані, як і раніше, цілком залежать від Мін’юсту.

Однак не можна не визнати значного прогресу в реформуванні правового законодавства. Цього і домагалася українська делегація в Страсбурзі за активної підтримки Постійного представництва. Адже якщо з досягненнями реформування системи судоустрою погоджуються делегати ПАРЄ інших країн, то білих плям у зобов’язаннях України залишається не так уже й багато. Самі поміркуйте.

Україна вже ратифікувала Європейські рамкові конвенції із захисту національних меншин, з прав людини, із запобігання катуванням, видачі злочинців, із взаємодопомоги в карних розслідуваннях, з відмивання, пошуку, арешту й конфіскації доходів, отриманих злочинним шляхом, та інші. Затримка, та й то суто формальна, виникла з Європейською хартією про регіональні мови і мови національних меншин. Конфуз полягає в тому, що закон про її ратифікацію, прийнятий Верховної Радою ще 1999 року, Конституційний суд 2000-го визнав таким, що не відповідає Конституції України. Та вихід знайдено: на розгляд Верховної Ради уже внесено новий проект закону про ратифікацію цієї Європейської хартії. Тому остаточне рішення — лише справа часу.

Не має бути проблем і з зобов’язанням про прийняття нового закону про вибори. З формальної точки зору, його цілком виконано. Обидва закони — «Про вибори народних депутатів» і «Про вибори Президента України» — прийнято в період дії моніторингу з боку Ради Європи. Перший набув чинності в жовтні 1997 року, другий — у березні 1999 року. Які тут можуть бути запитання? Те, що в Україні приймається оновлена версія закону про вибори народних депутатів, не має прямого стосунку до її зобов’язань. Як не має прямого стосунку до них той факт, що «асамблея стурбована убивствами журналістів, кількаразовими випадками нападів і залякувань журналістів, членів парламенту й опозиційних політиків в Україні...» Звісно, це зовсім не означає, що такої проблеми не існує, але це й не привід до того, щоб розтягувати моніторинг на нескінченний період. Тим більше що Україна в особі своїх представників визнала існування проблеми і зобов’язалася докласти зусиль для викорінення недемократичних проявів. Зрештою, як сказала пані Северінсен, «від цього залежить імідж України». Такі питання можна і слід успішно вирішувати в постмоніторинговому режимі. Те ж саме стосується і країн розвиненої демократії. Хіба там усе ідеально? Чи зовсім не існує проблем ЗМІ? Якщо вже бути до кінця демократичними і лікуватися від хвороби подвійних стандартів, то довелося б запроваджувати з цього специфічного питання тематичний моніторинг. Причому не лише в Україні...

Виграли «процес»!

Все це або майже все було доведено до відома депутатів ПАРЄ, тож цього разу вдалося уникнути традиційної ситуації, коли про Україну розказували тільки доповідачі. Тепер інформація, підтверджена відповідними документами, надходила і в комітети Ради Європи, і в політичні групи. Відчувається, що до ламання стереотипу щодо України доклав зусиль пан Чалий та його підопічні. Під час напрацювання поправок до резолюції ПАРЄ нарешті відійшли від звичної стратегії трієчників, коли розрахунок робили на надійний, але крихітний успіх. Здається, зіграв свою позитивну роль і достойний прийом Постійного представництва з нагоди десятиріччя незалежності України, проведений напередодні розгляду українського питання. Та й у депутатському корпусі не було істотних розбіжностей. Тому тільки-но всі ці шестерні єдиного механізму закрутилися — результат не забарився. Під силу виявилася не лише програма-мінімум (визнати значним прогрес у сфері реформування українського законодавства), за яку депутат Роман Зварич був готовий на самому початку засідання «здати» решту поправок, а й перевиконання програми-максимум. Оскільки, відзначаючи значний прогрес, Парламентська асамблея проголосувала також за поправку, відповідно до якої, фраза-констатація, що Україна «все ще далека від виконання своїх зобов’язань», замінена на «ще не виконала своїх зобов’язань». А на додачу прийнято рішення про розгляд питання припинення моніторингу вже в січні 2002 року, якщо Україна успішно відзвітує по всіх своїх зобов’язаннях. І це попри те, що зняття моніторингу з України прямо пов’язувалося з проведенням наступних парламентських виборів. Доповідачі неодноразово це підкреслювали. Не дивно, що Ханне Северінсен була така засмучена голосуванням ПАРЄ.

Втім, доповідачі не дуже погрішили проти істини. Адже до січневої сесії залишилося всього три місяці, а роботи в українських законотворців по горло. Тільки з бюджетом вони напевно прововтузяться весь жовтень, якщо вже стоїть питання відставки міністра фінансів. Куди їм до судової реформи і зачищення решти гріхів перед ПАРЄ. Але надія все ж таки є. Принаймні хотілося б закріпити отриманий авансом успіх чи бодай гарантувати його на квітневій 2002 року сесії ПАРЄ.