ПРАВДА СУДДІ УОРГРЕЙВА

Полковник СБУ ні за що одним ударом посилає в небуття співробітника Чернігівської облдержадміністрації. Відбувається це в День незалежності України. Карають злочинця символічно.

Чернігівський комерсант збиває своєю іномаркою міліцейський патруль. Один міліціонер гине, другий отримує тяжкі травми. Винуватець наїзду тікає з місця аварії. Його ловлять — але чомусь відпускають із миром. За кілька місяців він стає причетним ще до однієї аварії, що забрала людське життя.

У безвихідному становищі опиняється пацієнтка другої чернігівської міськлікарні. Лікування перетворює її на каліку. Є висновок незалежної медекспертизи з цього приводу. Немає надії, що винні бодай вибачаться перед нею...

Схоже, на Чернігівщині стає реальним немислиме. Можна завдати людині десятки ножових поранень — і залишитися на волі. Можна стати жертвою нападу — й загриміти до в’язниці на довгі роки. А можна написати дві-три критичні статті — і втратити через це справу всього життя...

Тільки не слід гадати, що поліська земля — якесь Гуляйполе, де все дозволено всім. У божевіллі, яке охопило наш край, простежується певна логіка. Логіка вмираючого світу, в якому саме право існувати узурповане небагатьма. Вони нікого не бояться і ділитися своїми правами ні з ким не збираються.

Те, що Чернігівщина вимирає, не гіпербола. І не таємниця ні для кого. Уже опубліковано плани ліквідації області як адміністративної одиниці. Благовидними аргументами на користь ідеї (скорочення адмінапарату тощо) можна знехтувати. Просто жити на Поліссі скоро буде нікому. Смертність жахливо перевищує народжуваність. Та ще й негативне сальдо міграції. Втікають у далеке зарубіжжя. Втікають у близьке. Втікають у більш сприятливі регіони країни. Довести край із багатою природою й розвиненою промисловістю до такого стану потрібно вміти. Це всі розуміють. Не всі знають, до якого цинізму докотились умільці, що ввергли регіон у катастрофу. Стати на заваді їм нікому. Правоохоронні органи паралізовані. Важко повірити, але працівники всемогутніх свого часу силових відомств шукають підтримку в преси.

«Я служив в органах... Андроповський призов, якщо вам це про щось говорить... Але туди звертатися — нині немає сенсу... Не могли б ви допомогти...»

«Я — співробітник прокуратури. Будь ласка, допоможіть. Відбувається економічний злочин, всеь завод за безцінь забирають іноземці, а ми безсилі...»

Це звернення останніх днів. А ось кілька більш ранніх.

«Будь ласка, не називайте ніде мого прізвища.

Перевірте, якщо можливо, такий факт. Сталося все не вчора, але наслідки даються взнаки й нині. Два працівники — заступник начальника й шофер (далі йдуть прізвища та вказується силове відомство. — Авт.) виїхали до Києва у службовій машині. Вийшли перекусити. Машину вкрали. У ній були документи, яких взагалі не можна виносити з будинку. Дані секретної агентури. Такі речі не відбуваються випадково...»

Як ми це перевіримо? Те, що керівник спецслужби, чия секретна документація, як нам сказали, зникла, з роботи вилетів і зараз у «бандитській» фірмі працює, — не доказ. Офіційні канали відпадають. Через неофіційні — також ніхто нічого не підтвердить. Тим більше, що брехати, дивлячись в очі, люди в погонах уміють краще від будь-якої «злодійки на довірі».

А чим ми можемо підтримати завод, який не в змозі відстояти обласна чернігівська прокуратура? Про незалежну пресу чернігівське керівництво подбало радикально. Місцеві видання «пригріто» або винищено. Столичні — недоступні: більшість газетних кіосків ліквідовано. Це обтинає кількість читачів серйозних столичних газет до мінімуму.

Люди розуміють: журналісти їм навряд чи допоможуть. Але, крім як на розголос, багатьом сподіватися ні на що.

Розглянемо докладніше один із випадків, винесених на початок статті.

«До Верховного суду України

Новік Світлани Олександрівни

(інвалід дитинства 3-ї групи), 1972 р. народження, дружини загиблого під час виконання службових обов’язків працівника міліції, яка проживає м. Чернігів, вул. Дзержинського, 7, кв. 2 тел. 3-47-82

Заява

Я звертаюся до Вас через те, що мене спіткало нещастя. Мій чоловік Новік Олександр Григорович із 29.12.2001 р. по 30.12.2001 р. заступив на чергування з охорони громадського порядку в м. Чернігові. Для здачі чергування й табельної зброї 30.12.2001 р. він попрямував з Прянішніковим С.А. (старший наряду) в батальйон ППС. Через те, що тротуари вул. Воїнів-інтернаціоналістів, якою йшли міліціонери, не були розчищені, працівники міліції рухалися проїзною частиною впритул до тротуару. На зазначеній вище вулиці в районі будинку №6 на великій швидкості їх збив автомобіль. Скоївши ДТП, водій зник із місця події. Свідком ДТП був Кочановський Юрій Вікторович, який проживає за адресою м. Чернігів, вул. Нова 7-в, кв. 3. У результаті наїзду мій чоловік одержав тяжкі тілесні ушкодження, від яких 6.01.2002 р., не приходячи до тями, помер у реанімаційному відділенні 2-ї міської лікарні м. Чернігова. У Прянішнікова перелом гомілки лівої ноги без зміщення.

Працівники міліції знайшли вказаний вище автомобіль марки «Опель-Омега» держ. номер 451-99 ММ і водія. Керував автомобілем житель м. Чернігова Осиковський Андрій Миколайович, директор магазину побутової техніки «Андріатика» м. Чернігова. За фактом ДТП порушено кримінальну справу, відповідно до ст. ст. 286 ч.2; 135 ч.3 КК України».

Просимо звернути увагу на місце, де обірвалося життя смертельно травмованого міліціонера: друга міськлікарня. Воно ще не раз фігуруватиме в нашій розповіді. А поки що розглянемо подробиці події.

…Удар, нанесений «опелем», був такої сили, що одному з мешканців найближчого будинку здалося: машина протаранила його житло.

Із матеріалів справи випливає: Олександра Новіка (чоловіка високого на зріст, кілограмів до 90 вагою) підкинуло, мов паперову ляльку. Деякі деталі кузова, відірвавшись, залишилися на місці аварії. Це дозволило відшукати «опель» досить швидко. Незаперечно доведено, що іномарка втекла з місця наїзду, що за кермом її був — чи п’яний, чи тверезий (ось це незрозуміло) пан Осиковський. Що явкою з повинною похвалитися він не може: взяли його в результаті розпочатих розшукових заходів.

Далі починаються дива. Навіть не аналізуватимемо марення, яке наводить Осиковський на своє виправдання. Чи мислимо переплутати міліцейський патруль із сніжною грудкою або собакою? Хіба реально — не зрозуміти помилки, навіть розбивши об міліціонерів фари, лобове скло, відірвавши праве бічне дзеркало? І при тому запевняти, що ти був абсолютно тверезий? Але версії ці слідство й суд раптом починають розглядати цілком серйозно. Сумнівний висновок медекспертизи про відсутність у крові Осиковського психоактивних речовин (протиріччя в датах наводить на думку про службову підробку) сумнівів не викликає. Вагання виникають з іншого приводу — вносити загиблого Новіка в Книгу пам’яті чи не вносити? (Вдова загиблого у другому випадку позбулася б права на виплату компенсації.) Оперативники опитують персонал злачних місць, де міг «накачатися» Осиковський. Усіх. Крім одного.

«Мені відомо, що в ніч із 29 грудня 2001 р. на 30.12.2001 р. Осиковський перебував у нічному клубі…й у великих кількостях вживав алкогольні напої. Цей факт у суді довести неможливо, бо, перебуваючи на підписці про невиїзд, він залякав адміністратора клубу й офіціантку, котра його обслуговувала, вони згодом звільнилися. Слідство допитувало всіх адміністраторів нічних клубів, проте не допитало лише адміністратора клубу... (із заяви Світлани Новік, надісланої до Верховного суду й Генпрокуратури України).

Долею Світлани керівництво УВС не переймається. Їй відмовляють у проханнях допомоги. Не призначають — усупереч закону — адвоката (начебто пропонували двох, але жодного вона в очі не бачила). Загалом, найвище міліцейське начальство зраджує своїх за всіма статтями. Пан Осиковський, на той час несподівано відчувши потребу підлікуватися (підкреслимо це — в другій міськлікарні), опиняється на волі. Хто вже ніколи не відповідатиме — то це ті, хто відпустив його з миром. Але вони повинні знати: життя медсестри Наталі Падалки, яке обірвалося через кілька місяців після цього, на їхній совісті також.

Щоб розібратися, як таке взагалі може бути, треба знати, яким життям жила Чернігівщина останні кілька років. Чимало описаного нижче чернігівцям відоме. Про дещо вони, ясна річ, почують уперше.

Пам’ятаєте, шановні земляки, як у зовсім недавньому минулому зникла з прилавків продукція місцевого лікеро-горілчаного заводу, одного з основних «донорів» бюджету? Пристойної якості горілку витіснило жахливе пійло, вироблене приватним підприємством за межами області. Багато — і ми зокрема — писали про це. Наводили висновок експертизи: пити чужорідний субстрат не варто, перевищення ГДК шкідливих речовин з низки параметрів. Дуже скидалося на те, що виробник розщедрився на солідний хабар. (Такою версією нікого не здивуєш. Думка про корумпованість як владних чернігівських структур, так і керівництва органів санітарного нагляду вже промайнула у пресі — приміром, в інтернет-виданні «Обнаженная правда».)

А втім, усе було з точністю до навпаки. Саме тоді, коли заїжджі виробники спиртного завойовували наш ринок, на їхні рахунки з Чернігова пішли велетенські бюджетні гроші. За якусь таємничу допомогу краю. Співробітник облдержадміністрації, до котрого у зв’язку з цим виникли запитання в правоохоронних органів, мовчав. Нічого йому не було. Офіцерів, які намагалися «розмотати клубок», викинули з органів. Але вони ні про що не забули...

А велетенський кредит, що невідомо з якого доброго дива ощасливив раптом Чернігівщину, пам’ятаєте? Місцеві газети захлинаючись писали про щедрість іноземного банку (не згадуючи про його офшорне походження та про умови, на яких здійснюється кредитування інвестиційно непривабливого регіону). Було оприлюднено запаморочливий план: створити на кошти, які впали на голову, систему ультрасучасних електростанцій. Маленьких, на базі котельних. Економічніших, ніж ТЕЦ. Екологічно чистих. Зачекавши трохи, ми спробували з’ясувати: як там справи в енергетиків? Адже неможливо запустити такий проект без прив’язки до наявних ліній електропередач, підстанцій тощо.

Спеціалісти з електромереж уперше почули про цей почин від нас.

А ось історія, майже нікому не відома. Син обласного керівника найвищого рангу, кримський бізнесмен, придбав в одному з сільгосппідприємств продукцію (назвемо її картоплею). Застрахований вантаж вищої якості вирушив до місця призначення. І навдивовижу швидко в дорозі згнив. Страхова компанія ні про що не запитуючи виплатила належну суму. За наявними в нас даними, контролював її та ще два-три банки через підставних осіб отой самий чернігівський керівник, батько кримчанина. А сільгосппродукцію йому просто подарували... До речі, у порядку інтелектуального експерименту, уявіть, які можливості відкриває висока керівна посада в поєднанні з часткою в недержавній фінансовій структурі? Коли ти можеш зобов’язати місцеві підприємства брати в тебе кредити під будь-які відсоткові ставки? Облдержадміністратор, про якого йдеться, настільки знахабнів, що навіть прямо рекламував один із комерційних банків по телебаченні. Ми зберігаємо відеозапис цих програм...

А «хлібну справу» пам’ятаєте? Коли, всупереч щонайсуворішій забороні зі столиці, в неврожайний рік Чернігівщина займалася «чорним експортом» зернових. Для потреб внутрішнього ринку мололи тоді фуражне зерно, що призначалося худобі. Генеральна прокуратура мотала цей клубок — та не розмотала. Від людини, котра намагалася в Чернігові оприлюднити «хлібну» історію, залишилися лише магнітофонна плівка та горбик на цвинтарі Яцево. А ось керівник, який продавав хліб, різко пішов угору. Нині — помітний представник місцевої законодавчої влади.

Мабуть, досить. Напевно люди, котрі «засвітилися» в згаданих справах, посміються над таким описом своїх заслуг. З погляду казнокрадів їхнього кола — усе це незначні дрібниці. Сенс перераховування не в тому, аби відкрити комусь очі. А щоб довести: абсолютно необхідною передумовою таких операцій, які здійснюються постійно, є параліч правоохоронних органів. Окремі корумповані чиновники в погонах просто не змогли б «дахувати» злочинну діяльність таких масштабів. Треба довести саму систему громадської безпеки і охорони правопорядку до колапсу. До того стану «керованого заносу», коли вцілілі чесні працівники просто не зуміють впливати на вектор руху. Тоді ми одержимо певне наближення до нашої ситуації. (Паскудної ситуації, коли визначити, який начальник у погонах яку кримінальну команду «дахував», дуже легко. Досить з’ясувати, яка фірма взяла його після звільнення на роботу.)

А побічним ефектом стане нездатність і небажання силових відомств захистити своїх людей. Що вже казати про інших... Отже, вбивши одного міліціонера й покалічивши другого, пан Осиковський опинився на волі. А за кілька місяців Наталя Петрівна Падалка, медсестра реанімаційного відділення обласної лікарні, вийшла з дому, щоб ніколи не повернутися...

Зі свідчень Олександри Петрівни Довгопол, сестри загиблої.

«Я її чекала, вона зателефонувала, що йде до мене... Чекала й не дочекалася. Години дві поспіль набирала її номер, трубки ніхто не брав... Накинула куртку, побігла до Наталки додому. Відчинила квартиру. Всю ніч сиділа, чекала, мучилася... Уранці подзвонила до неї на роботу, у відділення, хоч вона й була у відпустці. Мені сказали: «Ви тільки не переживайте, її збила машина...»

Слухати касету з розповіддю Олександри Петрівни страшно. Біль не полишив її. Як це часто трапляється з родичами загиблих — інколи за звичкою вона говорить про сестру в теперішньому часі. Як про живу. А цінність її свідчень у тому, що Олександра Петрівна спробувала сама відновити картину події.

А картина вимальовується така. Коли збита «іномаркою» (вже не «опелем», а крутішою) Наталя впала на асфальт, з автомобіля вискочив чоловік. Це був уже добре знайомий нам пан Осиковський.

Свідчення Олександри Петрівни (продовження).

«Вона в нас така акуратна. Якщо ми йдемо вдвох із нею, вона мене тримає за руку, щоб я нікуди не ступнула...

— Ви сказали — вона йшла пішохідним переходом?

— Пішохідним. Кров її на самому кінці була. Трішки не дійшла до тротуару... Трапилося це п’ятого червня, о четвертій годині дня... Вночі на п’яту добу, не приходячи до тями, вона померла. Аварію бачили чимало. Люди дивилися з вікон, у палісаднику гралися діти. Мені сказали, що машина летіла на величезній швидкості, усе трапилося миттєво. Водій схопив збиту жінку, поклав у машину й утік із місця події. У нього на поясі висіла «мобілка», але ні «швидку допомогу», ні міліцію він не викликав».

Ми цитуємо запис дослівно. Саме в цьому фрагменті Олександра Петрівна називає чоловіка з мобільником водієм. Підкреслимо. Зацікавлені особи зробили все, щоб визначити, хто керував автомобілем у момент наїзду, стало неможливо. Брехні навколо загибелі медсестри Наталі Падалки наплетено не менше, ніж навколо загибелі міліціонера Новіка. Неправда ця тим огидніша, що підкріплена авторитетом найгуманнішої професії — лікаря. Але, на відміну від Олександра, Наталя була людиною самотньою, у міліції не працювала, службові обов’язки на ту хвилину не виконувала. Захистити її пам’ять навіть гіпотетично рішуче нікому. Якщо судове слідство (хоч і гнітюче за своїми подробицями) у справі загибелі Новіка якось ведеться, то справа про смерть Падалки взагалі випала з дірявої пелени місцевої Феміди. Неначе ніякої Наталі Петрівни і не було.

Повернімося в той день, час і точку простору, де все сталося. Крім Андрія Осиковського, в машині перебували зав. відділенням чернігівської міськлікарні №2 Тамара Григорівна Аблапохіна та її доросла донька. Не ворожитимемо про характер стосунків цієї дівчини й Осиковського (їх називають нареченим і нареченою, хай так). А ось стосовно Тамари Григорівни категорію «прайвесі» доведеться порушити. Закон припускає вторгнення в приватне життя — якщо йдеться про розслідування карного злочину.

«… Аблапохіна Тамара Григорівна… живе цивільним шлюбом із К...…» ( із заяви Новік С.В. до Верховного суду України).

«Ця жінка тепер — дружина К… Він (Осиковський. — Авт.) залицявся до дівчини цієї Тамари Григорівни, дружини К...… і вони всі втрьох їхали в машині». (Із свідчень О.П.Довгопол).

Нині пан К... — один із керівників області. Поза сумнівом, він належить до представників регіональної еліти, чиї можливості не обмежені самими лише посадовими повноваженнями. Не виключено, що в нашій історії це багато чого пояснює.

…Отже, сталося непоправне. Жінка з надзвичайно тяжкою травмою голови лежить на асфальті. Єдина медустанова, де їй можуть допомогти, розташована неподалік місця події. Це обласна лікарня, саме в ній Наталія Падалка — нагадаємо — працювала. Лише там надають у Чернігові невідкладну нейрохірургічну допомогу. Та якщо припустити, що шлях до обласної лікарні, лише два-три квартали по прямій, — для постраждалої небезпечний, то зовсім поруч, за два кроки, міськлікарня №1 і місцевий кардіоцентр. Станція «Швидкої допомоги» з реанімобілями — також поблизу. Проте Наталю пакують у «джип» і везуть через усе місто, за багато кілометрів, складними трасами з безліччю світлофорів та поворотів. Ясна річ, куди. До другої міської... Потім з’ясується, що переправляти потерпілу назад в обласну нейрохірургію вже не можна. Нетранспортабельна. Фахівці, які прибули звідти, проведуть щонайскладнішу операцію. Але вже нічим не зможуть допомогти.

Зі свідчень Олександри Петрівни (закінчення).

«Тамара Григорівна добре знала мою сестру. Раніше вони разом працювали, в обласній... Вона не могла не знати, що пацієнтів з такою травмою допроваджувати слід лише в обласну лікарню... Я розмовляла з Тамарою Григорівною. Що «швидку» не викликали — цього вона не заперечила. На запитання, навіщо повезли через усе місто, в таку далечінь — нічого не відповіла. Почала говорити, що мою сестру не впізнала... Я в це ніколи не повірю. Та й яке це має значення? Хоч би хто був на її місці...

Усі заодно, ніхто мені правду не скаже. Коли сестра померла — вранці поїхали в морг. Судмедексперт зі мною не розмовляв. Не вважав за потрібне. Говорив лише з Тамарою Григорівною. Після похорону я довго перебувала в лікарні. Серце… Вони (зацікавлені особи. — Авт.) відразу вигадали версію: мовляв, водієві стало зле за кермом, Аблапохіна якраз хотіла дати йому ліки, донька пересідала за кермо — так усе й сталося…Я не сперечалася з нею, сил не було, сказала лише, що гріш ціна тій матері, яка ставить власну доньку на місце вбивці... Слідчий повторив цю версію мені слово в слово. Більше говорити з ним було ні про що. Говорити з ним було марно...»

Найбільше Андрій Миколайович Осиковський боїться розголосу. Мільйони телеглядачів чули про його відмову розмовляти з кореспондентом СТБ, який висвітлював процес у справі загибелі міліціонера. Крім розголосу, боятися на Чернігівщині Андрію Миколайовичу рішуче нічого. Він навіть рекламу магазину «Андріатика» з ефіру місцевої радіостанції не зняв. Дрож бере, коли чуєш, як бадьорі голоси оспівують у віршах і прозі фамільний бізнес людини, котра таке вчинила…Утім, дивуватися тут нічого. Чернігівщина давно живе в стані інформаційної шизофренії. Орвеллівської двозначності, за якої припускається співіснування несумісних понять.

Називає, приміром, чернігівська філія Київського інституту славістики серію публікацій «Дзеркала тижня» про корупцію чернігівської влади серед десяти найвидатніших подій минулого року. (Результати соціологічного опитування, яке містить таку втішну для нас оцінку, оприлюднено в газеті «Деснянська правда», №3, 2003 р.) Дуже приємно. Але за результатами того ж таки опитування — серед інших найвидатніших подій і особистостей названо персонажів «найрозгромніших» наших статей, а також діяння їхні (на кшталт абсурдної реконструкції центру Чернігова, що викликало зливу критичних відгуків). Чи можна піднімати на один щит шахрая й того, хто схопив його за руку? Виходить, можна...

Днями місцеве телебачення оприлюднило два взаємовиключних факти.

…Стався величезний прорив чернігівського каналізаційного колектора. Тисячі кубометрів небезпечних стоків посунули в аварійні ставки-накопичувачі, а звідти в притоку Десни Стрижень. (Кияни, які читають цю статтю, напевно, вже скуштували разом із деснянською водою чернігівських випорожнень.) Грошей на ліквідацію аварії немає. Доводиться просити.

…До кінця року в Чернігові збудують підземний торговий центр. Циклопічна споруда площею в мікрорайон, більша за київську, на кілька поверхів заглиблена в землю. (Зазначимо, наше місто — зовсім не Париж, де під землю лізуть через дефіцит землі на поверхні. Воно — швидше, як Суздаль, де копнути зайвий раз страшно, аби не пошкодити реліквії Давньої Русі. Археологи вже зараз у паніці через майбутні безповоротні втрати. Гроші на цей безглуздий проект є...

Дитині зрозуміло: якщо лайно прибрати ні за що, а на абсурдні підземні палаци коштів вистачає — тут справа нечиста! Проте ніхто не робить ані зіставлень, ані висновків. Дві реальності існують паралельно. В одній — розкрадають ресурси, гине промисловість, розтягують по офшорах фінансовий капітал. У другій — говорять про економічне зростання, спалахують у свята небачені феєрверки й на роботу ходити не треба...

Блискучим прикладом, навіть моделлю такого «дуалізму» може служити чернігівська міськлікарня №2. Та сама, де вмирали Олександр Новік і Наталія Падалка, де лікував своє змучене серце пан Осиковський... Зовні все пристойно, чистенько, ніякого раддепівського хамства. Насправді — з людиною там може статися все. Або нічого. Дивлячись скільки в неї грошей. Нам уже доводилося писати про звичаї в цьому святилищі Гіппократа («ДТ» №39, 2001). Ми маємо вагомі підстави брати під сумнів будь-який документ і будь-яке свідчення, що виходять із другої міської. Бо якщо зібрати всі дані про зловживання в ній, отримані нами, вийде том з енциклопедію завтовшки.

«… о 10 годині мене було госпіталізовано до травматологічного відділення 2-ї міської лікарні… До 16.00 я перебувала у травмпункті без медичної допомоги через відсутність грошей. Лікарі не звернули уваги навіть на те… що я була непритомна».

Це фрагмент звернення до редакції інваліда дитинства Валентини Шишкіної. Перелом ноги їй пролікували так, що розвинулося тяжке судинне захворювання. Консиліум, який встановив, що наслідки його може усунути лише дорога операція, було скликано лише після конфлікту пацієнтки із зав. травматологічним відділенням В.Фрізом. Операцію відкладали доти, доки не вдалося (спасибі знайомим) зібрати кошти на оплату. Імплантований пристрій (т.зв. кава-фільтр) розпався. Це підтверджує висновок у справі №4666 Українського державного НДІ медико-соціальних проблем інвалідності. Життя В.Шишкіної пішло під укіс. За словами Валентини Микитівни, в усній формі їй дуже недвозначно пояснили, що буде, коли вона продовжуватиме шукати правду. А офіційно — надіслали чемного листа за підписом заступника головлікаря приблизно такого змісту: «якщо треба — підлікуємо ще».

Згадали ми про цей випадок, щоб читача не дуже дивували деякі несподіванки, які почали відбуватися із судовою справою пана Осиковського.

Раптом з’ясовується, що розбіжність дат у документах про його огляд на предмет алкоголю в крові — це дріб’язок, проста помилка.

Раптом з’ясовується, що навпаки — у крові вбитого міліціонера та його напарника виявлено відсоток алкоголю, який відповідає легкому ступеню сп’яніння. (Прянішніков клянеться, що вони нічого не пили; за свідченням людей, котрі знали покійного Новіка, — той не те що на службі, взагалі уникав вживання спиртного під будь-яким приводом.)

Раптом з’ясовується, що Осиковський — дуже хвора людина. Лікувати його, а не карати треба.

(До слова. Нам і раніше доводилося зіштовхуватися з ситуаціями, коли жертву злочину перетворювали на його винуватця. Але таке — бачимо вперше. Останній фінт узагалі запаморочливий. У матеріалах справи з’являється документ комунальників — нібито напередодні аварії тротуари були розчищені, отже міліціонерам на проїзній частині робити було нічого. Свідки, правда, стверджують інше.)

«Залишається довести, що міліцейський патруль несподівано вискочив перед радіатором його машини й лєтку-єнку станцював», — похмуро зауважив представник інтересів вдови загиблого Михайло Завгородній (нагадаємо, що про адвоката для неї УМВС так і не подбало).

…Заявляти, що в крові загиблої Наталії Падалки були психоактивні речовини, ні в кого язик не повернувся. Прощалися з нею всією обласною лікарнею. Удостоїлася вона воістину представницького ескорту: у ньому був автомобіль із гаражу облдержадміністрації. Мабуть, не втримався-таки К… продемонстрував, що влада в курсі всіх подій і співчуває. На присутніх це справило належне враження: розмовляти з людьми з обласної лікарні нам було складно. Навіть телефон сестри потерпілої роздобути вдалося не відразу.

До речі, за свідченням лікарів, котрі оперували Наталю, черепно-мозкова травма в неї була незвична. Гематома над гематомою. Так буває лише під час удару неймовірної сили. Ніхто не відповів належним чином за цей удар. І не відповість.

Історія безкарного злочину пана Осиковського для Чернігівщини не унікальна. Викладаємо ми її так докладно лише тому, що є можливість підтвердити основні висновки документами й показаннями свідків. І ще тому, що заперечити сам факт загибелі двох людей не можна.

Можна лише спробувати довести, що чорне — це біле. Проте ж у стані «керованого заносу», в якому опинилися вітчизняні органи охорони правопорядку, є й зворотний бік. Силові структури, позбавлені можливості чесно робити свою справу (й очищені від тих, хто інакше працювати не міг), стають небезпечними не лише для простих смертних. Для всіх. Так армія, що морально розклалася, перестає розрізняти своїх і чужих (адже мародерові однаково, з чиєї руки зірвати золотий годинник). Так контррозвідка, розбещена роботою з вигаданим матеріалом і викриттям неіснуючих змов, воліє миритися з реальною загрозою громадській безпеці. За законом психосоціальної ідентичності — ситуація, шкідлива для всієї структури, утілюється як модель поведінки в окремо взятих її представниках... Простіше кажучи, кричати «допоможіть!» у скрутну хвилину стає дуже небезпечно й самим представникам влади. Ті, хто за обов’язком служби має бігти на поклик, можуть виявитися страшнішими за будь- якого розбійника.

Це сталося в День незалежності України. Керівник одного з відділів чернігівської обладміністрації Олег Гріцев вирішив відзначити національне свято по-родинному. З дружиною Оленою Жарук, у компанії знайомих подружніх пар. (Олег жив під одним дахом з Оленою багато років, але розписані вони не були. Це пізніше обмежило її можливості домагатися справедливості:

— Хто ви панові Гріцеву? (А ніхто.)

Ми розпитали людей, котрі добре знали Гріцева. Усі твердо переконані: він був дуже порядною людиною. І — це важливо — непитущим. Судячи з відгуків, відпочинок у літньому кафе «Людмила» був пристойним і прісним, як усі сімейні торжества. Трохи урізноманітнив його незнайомий чоловік середніх років, почавши раптом виявляти до дам неприємні їм знаки уваги. Далі — цитуємо запис показань свідка Жарук, здійснений за її згодою.

«...Чіплявся до однієї жінки, потім підійшов до мене... Він був у нетверезому стані. Точніше — в несамовитому. Це м’яко сказано! Як свиня п’яний. Коли ми вже збиралися йти — схопив одну з наших знайомих, різко розвернув... Чоловік знайомої забрав її й пішов до виходу. Мій чоловік сказав: я на хвилинку відлучуся... Я ще подумала — можливо, приятеля побачив... І пішла за ним (плаче).

— Олено, заспокойтеся, будь ласка...

— Я не бачила, чи бив цей... нашого знайомого, але що чоловіка вдарив — точно. Чоловік падав на асфальт уже непритомний. Інакше згрупувався б.

— Куди було завдано удару?

— У ділянку правого ока.

— Той, хто вдарив, був нижчий від вашого чоловіка?

— Боже збав! Вищий. І в плечах ширший...»

Олег Гріцев помер через два дні, не приходячи до тями. Коли чоловіка, що завдав такого прицільного удару, знайшли — з’ясувалося: бити людей він навчений професійно. І працює в УСБУ Чернігівської області, полковник Михайло Миколайович Бурмака.

О.Жарук: «Я читала свідчення Бурмаки. Марення якесь. «Вийшов купити яєць, зазирнув у кафе випити води, зустрів знайомого...» Справді, як з’ясувалося, він там перебував з товаришем по службі. Ще до приїзду міліції Бурмака пішов. А колега, з яким вони сиділи за столом, сказав міліціонерам: «Знати нікого не знаю, я тут випадково». Я дала свідчення слідчому, що Бурмака був п’яний. Бурмака засвідчив, що в рот нічого не брав, крім води. Слідчий записав і те, й інше, кажучи: «Робота в мене така».

— Кажуть, Михайло Миколайович був працівником групи «Альфа».

— Наскільки я знаю, очолював її чернігівський підрозділ... Під час слідства він не сидів. Ходив до всіх наших знайомих, намагався домовитися. Правда, ніхто з ним не став розмовляти... Лише до мене не завітав. Тому, напевно, й не впізнав. На слідстві давали фотографії тих, хто був у кафе. Мені, приміром, показували фотознімки, я мала здійснити упізнавання при понятих. Отож, Бурмака мене не впізнав. Це до питання про те, чи був він тверезим у кафе. Був би тверезим — напевно запам’ятав би».

Полковнику Бурмаці було надано повну можливість впливати на свідків. Ускладнило явку їх до суду й те, що процес відбувався не за місцем вчинення злочину, а в Києві. І все-таки Військовий апеляційний суд Центрального регіону України виніс обвинувальний вирок. Три роки позбавлення волі. Кажуть, навіть такий м’який вердикт став для полковника несподіванкою.

Схоже, у справі комерсанта Осиковського такої несподіванки не передбачається. Він на волі й прощатися з нею не має наміру. Оскільки судять його в Чернігові і не військовим судом — мабуть, так і буде.

Ретельне й безстороннє вивчення подробиць скоєного ним дозволяє нам зробити висновок: правоохоронні органи зіграли тут злагоджено. Але не на боці справедливості.

Нещодавно на Чернігівщині змінилася влада. У ганебну відставку пішов губернатор Микола Бутко. Так, як до нього не йшов ніхто: з порушенням кримінальної справи за статтею «зловживання службовим становищем».

Одним із перших після його вигнання пішов із міліції начальник управління по боротьбі з організованою злочинністю Михайло Давиденко. Один із героїв нашої статті «Зуби дракона» («ДТ», №18, 2002). Цікаво, десь він нині влаштувався?.. Невже ніхто з колишніх підопічних не пригрів?

За Бутка правоохоронні органи дозволяли собі неймовірне. «Наїзд» на посадову особу, котра заборонила будувати шинок в охоронній зоні стародавнього храму, штурм офісу торгово-промислової палати, керівник якої виступив проти беззаконня влади, приборкання археологічної експедиції, що заважала споруджувати елітний будинок. Абсурдні, але малозначущі — на тлі всього іншого — речі... Писати критичні статті про Бутка було просто небезпечно. Варто було викрити кого-небудь як шахрая та злодія — ця людина відразу йшла на підвищення.

Нового губернатора Валентина Мельничука відрекомендував особисто Президент України. Із чийого виступу ми й дізналися, що справи регіону не такі кепські, як думалося, а ще гірші. «Такого неподобства ніде більше немає», — стверджував гарант. Тільки замість «неподобства» вжив міцніше слово. Обласне телебачення, яке зовсім нещодавно обціловувало Бутка анфас і в профіль, заганяло цю плівку до дірок. Те, про що «Дзеркало тижня» писало впродовж кількох років, раптом виявилося офіційною оцінкою стану речей.

Але вже перші кроки нового глави облдержадміністрації Валентина Мельничука підтвердили: авгієві конюшні, залишені колишньою владою, йому не заважають. Краплену кадрову колоду він перетасував так, що всі зрозуміли: гра вестиметься за старими правилами. Найодіозніші персонажі залишилися на своїх місцях або зайняли звичні й угноєні клітинки (скажімо, перший заступник колишнього губернатора Григорій Панченко, який розвалив сільське господарство, знову призначений заступником і головним по селу). Ніхто з людей, викритих у розкраданні області, шкоди від нової руки не зазнав. Воно й зрозуміло. Адже Мельничук уже був губернатором Чернігівщини в кравчуківські часи. Саме при ньому спливло чимало тих, хто розгорнувся сьогодні.

Та що там! Підозрілий проект будівництва підземного торгового центру, від якого відмиванням грошей відгонить за версту, на попередню владу вже не спишеш.

Ну а про те, що зміна керівництва нічого не змінила в долях людей, котрі постраждали раніше від беззаконня та сваволі, навіть говорити не доводиться.

Малосимпатичний персонаж Агати Крісті суддя Уоргрейв не зміг змиритися з тим, що тяжкі злочини інколи вдається чинити безкарно. Але реальність була саме така. Одного разу він зламався. Заманив десяток недоступних для правосуддя злочинців на безлюдний острів. І розрахувався з кожним. А потім застрелився. Кепська історія. Добре, що вигадана. Хоча... День у день зіштовхуючись із тріумфуючим злом, спілкуючись із людьми, які втратили надію на справедливість, начебто не дуже змінюєшся. Не стаєш прибічником «найвищої міри» та всілякої «надзвичайщини» (від проколів місцевої Феміди й без того мороз поза шкірою). Ось тільки десь у глибині душі починаєш розуміти божевілля судді Уоргрейва…

…Коли статтю було завершено, місцеві засоби масової інформації подали сенсаційну новину: «…Прокурор у Чернігівській області Євген Блажівський повідомив — закрито кримінальну справу, яка була порушена за фактами зловживання службовим становищем та службових підробок посадовими особами Чернігівської обласної державної адміністрації («Деснянська правда» №14, 2003).

P. S. Коли статтю «Правда судді Уоргрейва» вже було віддано до друку, Деснянський суд м.Чернігова виніс рішення у справі Осиковського. Його вину в загибелі одного працівника міліції й заподіянні травм другому було незаперечно доведено. Але поріг виправної установи Осиковський так і не переступив. Вирок «п’ять років позбавлення волі з відстрочкою виконання на два роки» фактично став повним відпущенням гріхів для нього та насміханням над пам’яттю тих, кого вже не повернеш. Утім, іншого ми й не чекали.