Об’єктивну оцінку новому КПК дасть його застосування

Прийняття нового Кримінального процесуального кодексу породило численні його оцінки з боку юристів, політиків, експертів, представників іноземних держав та міжнародних організацій. Це й зрозуміло, оскільки кодекс такого роду за визначенням є епохальним законом, здатним істотно вплинути як на стан правової системи, так і на розвиток України загалом. Спектр оцінок нового КПК надзвичайно широкий - від повного схвалення до повного неприйняття.

Одні вважають, що новий КПК забезпечить неупередженість та об’єктивність досудового розслідування і судового розгляду кримінальних справ, належне дотримання прав людини у кримінальному процесі, дасть більше можливостей для винесення справедливих судових рішень. У їхньому розумінні, новий КПК - це панацея від тих проблем, які сьогодні властиві вітчизняному кримінальному судочинству. На переконання інших, новий КПК, навпаки, руйнує правові засади кримінального процесу, обмежує право на захист, створює передумови до зловживань і безпідставного кримінального переслідування. Вони вбачають у новому КПК загрозу для прав та свобод людини, справедливого правосуддя, правової держави. При цьому категоричні висновки нерідко формулюються на підставі аналізу лише однієї чи кількох новел, що саме собою робить оцінку не повною, не точною і не об’єктивною.

На мій погляд, сьогодні неможливо дати об’єктивну оцінку новому КПК. Для такої оцінки самого «чистого» аналізу юридичного змісту його положень недостатньо. Однозначно відповісти на запитання, що саме отримала Україна в результаті кардинальних змін у сфері кримінального процесу, можна буде хоча б через півроку дії нового КПК. Тоді стануть зрозумілими спрямованість здійснених змін, ефективність запроваджених новел, головні тенденції реформованого кримінального судочинства.

Наразі оцінити можна тільки сам факт ухвалення нового КПК. Адже, коли виходити з того, що суть судочинства становить процес (законодавчо визначена процедура розгляду справ), то давно була очевидною потреба у зміні багатьох положень чинного кримінального процесу. Вона зумовлювалась об’єктивними чинниками - стрімким розвитком суспільного життя, правової системи, кардинальною зміною законодавства, появою нових наукових розробок у сфері кримінального процесу, запровадженням міжнародних стандартів кримінального судочинства.

Але зовсім не через абсолютну непридатність чинного КПК (як це багатьма акцентується), що був ухвалений ще за радянських часів і призначався для тоталітарної системи. У день (точніше - ніч) прийняття нового КПК один знайомий суддя апеляційного суду (цивіліст за фахом) наполегливо переконував мене у прогресивності нового КПК, базуючи свою оцінку на неспростовному, як він вважав, аргументі. А саме - на тому, що чинний КПК був прийнятий понад 50 років тому, а отже, непридатний для сучасного застосування. На що в такому ж «аргументованому» дусі я йому заперечив, сказавши, що він теж народжений ще у сталінський період (йому вже за 60), але ж не вважає себе «застарілим і непридатним» для «застосування» в сучасному судочинстві.

Справедливості ради, слід зазначити, що радянські закони, особливо кодекси, готувалися дуже ретельно й відзначалися відповідністю певним принципам, ґрунтовністю, системністю, взаємоузгодженням положень, закріпленням (правда, часто декларативним) демократичних інститутів. Загалом, вони були якісним «законодавчим продуктом». І, після певного змістового коригування, цілком годилися для застосування в нових суспільних умовах - що підтверджено багатолітньою практикою: ряд відкоригованих кодексів «старого зразка» чинні до сьогодні (той-таки КПК, Кодекс законів про працю, Кодекс про адміністративні правопорушення, Житловий кодекс). Деякі новоприйняті кодекси у своїй основі зберегли концептуальні положення своїх радянських попередників (наприклад, Кримінальний кодекс). І це абсолютно нормально з погляду як забезпечення правової наступності законодавства, так і використання правових положень, що пройшли випробовування практикою і відповідають сучасним потребам. До речі, нікого не дивує той факт, що у Франції донедавна діяв наполеонівський Кримінальний кодекс, а положення Цивільного кодексу Наполеона зберігають свою актуальність і нині.

Дію будь-якого закону визначають три головні моменти: його зміст (правова якість); умови застосування (політична, правова, соціальна ситуація в державі); механізм застосування (спосіб реалізації, який використовується правозастосовчими органами). Два останні моменти можуть як сприяти правильному застосуванню закону, так і перешкоджати цьому.

Якщо говорити про зміст чинного («старого») КПК, то попри певні концептуальні вади, прогалини та недосконалості процедур, його нинішній модернізований варіант (за період незалежності України до його тексту внесено сотні змін) дозволяє здійснювати ефективне провадження у кримінальних справах, встановлювати істину у справі, виносити законне і справедливе судове рішення. Усе залежить від того, хто і як використовує його положення. У нинішній ситуації їх можна використати в інтересах правосуддя, а можна - і всупереч їм.

Зміст нового КПК заведено вважати таким, що повною мірою відповідає сучасним вимогам кримінального процесу. За твердженням його авторів, новий КПК привносить у вітчизняний кримінальний процес європейські цінності та принципи, перетворює неухильне дотримання прав людини на ключову ідею всього кримінального процесу, утверджує реальну змагальність процесу, дає змогу віднайти справедливий баланс між інтересами держави та особи, котра притягується до кримінальної відповідальності, оскільки, з одного боку, передбачає сучасні інструменти для боротьби зі злочинністю, підвищує оперативність і ефективність кримінального судочинства, а з іншого - сприяє утвердженню гарантій прав людини і надає їй значні можливості для захисту своїх прав, свобод та інтересів. Виходячи з таких оцінок змісту нового КПК, можна вважати, що Україна отримала сучасний, досконалий та ефективний процесуальний інструмент утвердження законності і справедливості.

Однак наявність такого інструменту зовсім не гарантує кардинальних позитивних змін у вітчизняному кримінальному судочинстві. Річ у тому, що існує низка чинників, які стосуються умов і механізму реалізації закону: вони істотно впливатимуть на застосування нового КПК. Ці чинники здатні не лише заблокувати прогресивні новели у сфері кримінального процесу, а й поглибити наявні у ньому проблеми.

Перший і головний - відсутність в Україні незалежної судової влади. Такий стан української судової влади - по суті, загальновизнаний факт, констатований експертами, політиками (в т.ч. навіть самими авторами судової реформи), підтверджений судовою практикою, відзначений міжнародною спільнотою. Так, Парламентська асамблея Ради Європи в січні ц.р. в останній у часі Резолюції стосовно України повторно висловила «своє глибоке занепокоєння через відсутність незалежної судової системи» та зауважила, «що це є основним викликом для системи правосуддя в Україні».

Нинішня залежність судової влади здатна повністю нівелювати найпрогресивніші й найдосконаліші законодавчі положення, у тому числі приписи КПК. Адже залежний суд апріорі не може виступати об’єктивним арбітром. Це унеможливлює належний судовий контроль за діяльністю органів, які здійснюють оперативно-розшукову діяльність та досудове розслідування, а отже, в цій сфері залишається широке поле для різного роду зловживань.

Залежність суду породжує його упередженість під час розгляду кримінальних справ. А отже, немає жодних гарантій того, що його рішення за новим КПК в усіх випадках будуть законними (ухваленими згідно з нормами матеріального права з дотриманням вимог щодо кримінального провадження), обґрунтованими (ухваленими на підставі об’єктивно з’ясованих обставин, які підтверджені доказами, дослідженими під час судового розгляду та відповідно оціненими судом) та вмотивованими (аргументованими належними і достатніми мотивами за наявності підстав для їх ухвалення).

Передбачене новим КПК удосконалення процедури судового розгляду з метою перетворення суду на незалежного і об’єктивного учасника кримінального процесу не вирішує проблеми зовнішньої (зокрема, політичної) залежності судової влади (йдеться про політичні моменти у процедурі призначення та обрання суддів, притягнення їх до відповідальності тощо, на чому неодноразово наголошувала Венеціанська комісія).

Безперечно, чим досконаліший закон, тим складніше ним маніпулювати, зловживати його положеннями. Водночас, за упередженого підходу, як свідчить практика, і біле цілком може бути назване чорним. І судові рішення не будуть винятками.

Звести нанівець модернізацію кримінального судочинства може високий рівень корумпованості вітчизняної влади, в т.ч. судової та правоохоронної систем. Цей факт також незаперечний - він доведений результатами наукових досліджень, констатований політичним керівництвом держави, відзначений різними міжнародними інституціями, які впродовж останнього десятиліття, за різними критеріями, традиційно зараховують Україну до найбільш корумпованих країн світу. Так, у 2011 р., за індексом сприйняття корупції, що його формує міжнародна антикорупційна організація Transparency International, Україна мала найгірший результат з усіх європейських країн - вона посіла 152-ге місце серед 183 держав світу.

Корупція, в основі якої лежить зловживання посадовим становищем у корисливих чи інших особистих інтересах, здатна викривити будь-яке процесуальне положення, зруйнувати будь-який принцип кримінального провадження. Під вплив корупції може потрапити будь-який суб’єкт кримінального провадження (оперативний працівник, слідчий, прокурор, суддя) на будь-якому його етапі. «Продуктом» корупції є незаконні оперативно-розшукові заходи, безпідставне кримінальне переслідування, незаконне застосування заходів процесуального примусу (у тому числі затримання та арешт), зрештою - незаконне засудження й покарання. І навпаки - корупція дає можливість уникнути відповідальності небезпечним злочинцям, які мають відповідний майновий або владний статус.

Корупція, особливо таких рівня й характеру, як у нашій державі, здатна вирішити практично будь-яке питання в будь-якій сфері. У тому числі - у сфері кримінального процесу. У такій ситуації досконалість закону не має вирішального значення.

Нереформованість вітчизняної правоохоронної сфери. Це ще один чинник, який істотно впливатиме на дію нового КПК. Попри тривалі розмови про необхідність реформування органів, які здійснюють оперативно-розшукову діяльність і досудове слідство, їх законодавча й організаційна трансформація відповідно до сучасних вимог не відбулася. Особливо це стосується прокуратури, яку, фактично, оминають будь-які реформи з моменту прийняття Конституції України 1996 р. Це означає збереження спрямованості дій цих органів, принципів та підходів у роботі, кадрового складу і його менталітету. Своєю чергою, це дає підстави сумніватися в тому, що нове кримінально-процесуальне законодавство застосовуватиметься не так, як сьогодні, а інакше. Відомо про заявлені владою наміри істотно реформувати правоохоронну сферу, але, по-перше, сьогодні не зрозуміло, якого змісту набере це реформування, по-друге, вже очевидно, що здійснити його до часу набуття чинності новим КПК об’єктивно не вдасться.

На тлі нереформованості системи правоохоронних органів викликає занепокоєння посилення ролі прокурора у кримінальному процесі і зниження процесуального статусу слідчого. Згідно з передбаченою КПК процедурою кримінального провадження, прокурор здійснюватиме процесуальне керівництво розслідуванням, даватиме доручення слідчим, прийматиме або погоджуватиме ключові процесуальні рішення. Такі моделі кримінального розслідування властиві ряду європейських країн, і вони успішно діють. Але потрібно враховувати особливості України.

По-перше, у нас трохи інша правова система, не кажучи про правову ситуацію загалом. У багатьох державах прокуратура належить до системи правосуддя. В Україні, як відомо, вона є абсолютно самостійним державним органом (можна навіть сказати - своєрідною гілкою влади). По-друге, як уже зазначалося, вітчизняна прокуратура залишається найменш трансформованим із радянських часів правоохоронним органом. По-третє, і до прийняття нового КПК прокуратура мала гіпертрофовані (за європейськими мірками) повноваження, поєднуючи в собі функції, які мають належати різним органам, що дозволяє їй домінувати не лише у правовій, а й у політичній та економічній сферах. До здійснення прокуратурою так званого загального нагляду, проведення досудового слідства (воно залишається у прокуратурі ще щонайменше на п’ять років), нагляду за таким слідством і за здійсненням оперативно-розшукової діяльності відтепер додається ще й керівництво кримінальним розслідуванням. Концентрація таких повноважень у прокурора загрожує його необґрунтованим вивищенням не лише над іншими правоохоронними органами, слідчими, а й над судом.

Отже, саме собою прийняття якісно нового (а він справді якісно новий) КПК ще не означає реформування кримінального судочинства, яке забезпечить виконання задекларованих для такого реформування цілей та завдань. Їх реалізація стане можливою лише тоді, коли буде створено належні умови й механізми правильного (на засадах верховенства права і законності) застосування нового закону. Очевидно, що створення таких умов потребує набагато більше зусиль, часу та ресурсів, ніж підготовка будь-якого закону, зокрема й такого важливого, складного та об’ємного, як КПК.