Новіше — не завжди краще

Недосконалість законодавчої техніки й домінування принципу політичної доцільності над законністю давно стали притчею во язицех в Україні. Прийняття багатьох умовно дефективних законів нівелювало уявлення про закон як про нормативно-правовий акт, який має вищу юридичну силу, практично правову константу. Тепер закон найчастіше розглядається у виключно утилітарному, «інструментальному» сенсі. Не як суспільна норма, а швидше як посібник з експлуатації.

На превеликий жаль, сказане стосується і законів та кодексів, які регламентують діяльність одного з найбільш значущих інститутів держави — судову систему.

Мабуть, у жодній іншій країні процесуальні кодекси не змінюються так часто, як в Україні. Так, в ухвалений у липні 2005 року Кодекс адміністративного судочинства зміни вносилися вже 21 раз, стільки ж разів змінювався Цивільний процесуальний кодекс 2004 року, «старенький» Господарський процесуальний кодекс (ухвалений ще 1991-го як Арбітражно-процесуальний кодекс України) зазнавав змін 35 разів.

2010 рік ознаменувався черговою зміною концепції (жодних натяків на старий анекдот про п’яного депутата) — попри протести юридичної громадськості, менш ніж за півтора місяця і, як випливає з даних про проходження проекту, менш ніж за шість годин обговорень у сесійному залі був ухвалений у цілому 150-сторінковий Закон «Про судоустрій і статус суддів». Він значною мірою змінив, зокрема, всі процесуальні кодекси України й ускладнив життя переважній більшості практикуючих юристів.

Відповідний законопроект, поданий президентом, був зареєстрований у Верховній Раді 31.05.2010 року. Вже другого червня профільний комітет парламенту розглянув законопроект (нагадаю — понад 150 сторінок, порівняльна таблиця — на 265 аркушах), порівняв з альтернативним (Юрія Кармазіна) і рекомендував узяти за основу. Третього червня за 20 хвилин законопроект ухвалили у першому читанні. Шостого липня, не зважаючи на зауваження юридичного управління Верховної Ради і побажання направити законопроект на повторне друге читання, закон ухвалили в цілому. При цьому трохи більше ніж за п’ять із половиною годин обговорено 1724 поправки (без поправок «із голосу») і розглянуто порівняльну таблицю, яка до другого читання займала вже 647 сторінок.

Лише невтримні оптимісти можуть відзначити, що наведена вище хронологія свідчить про напружену й ефективну працю народних обранців, а схвалення проекту 260 із 264 депутатів, які зареєструвалися, — підтверджує його високу якість. Тоді ж як добре поінформовані оптимісти (до яких доведеться зарахувати, напевно, не менше 99% українських юристів) мають усі підстави зробити висновок, що прийняття концептуальних законів у такому режимі є профанацією законотворчості, оскільки неминуче призводить до видачі на-гора неякісного продукту.

Зрозуміло, критикувати завжди легше, і цей аргумент теж можуть використати адепти закону. Проте нинішні критики здебільшого аж ніяк не безвідповідальні горлопани. Це представники юридичної науки, судді з величезним стажем роботи, практикуючі адвокати, юристи, які були практично позбавлені можливості якимось чином взяти участь у роботі над текстом законопроекту.

Сенсу зупинятися на якихось конкретних вадах закону, мабуть, немає, — вони вже неодноразово (хоча й минуло всього кілька місяців із часу набрання законом чинності) обговорювалися на солідних форумах юридичної спільноти, зокрема й з участю міжнародних організацій.

Ущербною й такою, що суперечить Конституції, бачиться сама концепція, яка передбачає обмеження незалежності суддів, перетворення Верховного суду на консультативний по суті орган і не вирішує загалом проблеми полегшення доступу громадян до правосуддя. Якщо, звісно, не вважати всерйоз, що задекларована можливість подати позов на наданому працівником суду бланку сприятиме забезпеченню правового захисту порушених прав незаможних громадян, котрі не в змозі оплатити послуги кваліфікованих юристів.

Задекларовані покращення, з практичного погляду, частіше викликають незручності й складнощі, призводять до ухвалення непродуманих і необгрунтованих рішень, ніж забезпечують торжество правосуддя.

І все ж таки закон не можна однозначно оцінювати як поганий. Він, із деякими застереженнями, міг би непогано вписатися в модель ідеальної державно-суспільної системи, проте в нашій емпіричній моделі видається органічним лише з погляду інструмента реалізації «лінії партії».

Зовсім не такими хотілося б бачити механізми реформування судової системи і процесуального законодавства. На жаль, суспільство поки що не усвідомило, що значимість цього закону для правової системи держави, для громадянського суспільства чи не більша, ніж значимість Податкового кодексу. І, ведучи діалог із владою про Податковий кодекс, не слід забувати і про незалежну судову систему.