НЕНОРМАЛЬНА НОРМА ЗАКОНУ, АБО ЧОМУ ПАДАЮТЬ ЕКОНОМІЧНІ АКЦІЇ УКРАЇНИ

Власність — ось дух законів.

Шарль Монтеск’є

Як говорили класики, свобода — це усвідомлена необхідність. Економічна свобода з її ринком, конкуренцією та підприємництвом — це усвідомлена необхідність виконувати економічне законодавство. Бажано — ретельно розроблене, з докладно прописаним порядком цього самого виконання. Будь-яка недосконалість законодавства або суперечливість складових його нормативних актів допускає неоднозначність трактування законів. І цей горезвісний «дишлізм» (від горезвісного «закон, як дишло...») обов’язково призводить до наслідків, прямо протилежних цілям законодавчого акту.

Визнаємо відверто: на світанку незалежності України Верховна Рада приймала економічні закони, дуже далекі від досконалості, і саме це не в останню чергу викликало різкий спад економіки. Безпосередні розробники законів і законодавці самі це відчули. Не випадково, певне, протягом 1992—1993 років у закон про власність було внесено дев’ять змін, 1992—2000 років у закон про підприємства в Україні — 43, а в закон про господарські товариства — 10 змін.

Проте помітних змін в економіці не сталося. Таким чином, постає запитання: чи був у цих змінах законодавства сутнісний смисл? Чи дали вони що-небудь для позитивного розвитку економіки? Як приклад розглянемо ті сегменти чинного законодавства, з якими тією або тією мірою зіштовхнулися 15 мільйонів українських акціонерів.

Удар трактуванням по закону

У законі про власність (ст. 13) зазначено: «Об’єктами права приватної власності є... акції...». Написано досить ясно. Громадяни викуповують державну власність свого або чужого підприємства, використовуючи як платіжний засіб приватизаційний майновий сертифікат (ваучер), власні гроші.

Право власності в даному випадку мало підтверджуватися акціями, що фіксують частку акціонера в колективній власності. У ст. 48 цього закону зазначено: «Україна законодавчо забезпечує громадянам, організаціям й іншим власникам рівні умови захисту права власності». І там само: «Захист права власності здійснюється судом, державним арбітражним судом або третейським судом».

Проте недарма давньоримські юристи вигадали колись знущальну дефініцію: «Закон є те, що ми роз’яснюємо». Проблеми з тлумаченням використання власником свого права почалися вже з того моменту, коли на деяких орендних підприємствах (таких серед приватизованих була більшість) їхні керівники самовільно поширили на себе право одержати 30% майна. Роз’яснили, так би мовити, закон. Тим часом, відповідно до указу Президента України № 699 від 26 листопада 1994 року (пункт 2), така норма на орендні підприємства не поширювалася. Але це не зупинило процесу перекручування законодавства.

Краще пізно,
ніж ніколи

1999 року ФДМ визнав факт неправомірності використання положень цього указу для орендних підприємств. Пізненько, либонь. Адже в період 1995—1998 років сам ФДМ встиг «попрацювати на славу». З урахуванням незнання майбутніми акціонерами формулювань законодавства, працівники ряду регіональних органів ФДМ затверджували установчі документи, які відводили шукані 30% «куди треба й кому треба». Не просто так: на основі протоколів загальних зборів «представників трудових колективів». Цим фактичному розкраданню колективного майна в особливо великих розмірах було надано статус підзаконного державного акту.

Проте таке діяння підпадає під статті 86-1 і 84 Кримінального кодексу України, які передбачають покарання у вигляді позбавлення волі на термін від 10 до 15 років. Те, що сталося, — результат не лише відсутності правової грамотності громадян. Основна причина — небажання законодавчої та виконавчої влади відстежувати наслідки використання законодавчих актів, виявляти причини й рушійні сили розвалу економіки та своєчасно їх усувати.

Вічність
як юридичний термін

Схоже «пересмикування» сутності норм законодавства проявилось і при підміні акцій (документа, що законодавчо підтверджує право власності) сертифікатом акцій. Підставою для цього послужили підзаконні акти органів виконавчої влади. У даному випадку сертифікат мав відігравати роль тимчасового документа до обміну його на акції. Термін обміну акцій не було встановлено, і цей період розтягнувся на роки. Таким чином, для мільйонів власників не було законодавчо забезпечено не тільки рівні, а й загалом хоч які-небудь умови захисту права власності.

Сьогодні переважна більшість акціонерів так і не має акцій, а на низці підприємств акціонерам не видали навіть сертифікатів акцій. Проте, попри масовість порушень, реакції ФДМ, Кабміну та прокуратури не було. А зубожілі «власники», не ознайомлені з тонкощами юриспруденції, не додумалися навіть звернутися в суд. Утім, якби й додумалися, то й тоді навряд чи звернулися б, адже судові витрати часто перевищують їхні доходи.

Але найбільшою проблемою виявилася реалізація на практиці ст. 23 закону про власність, яка гласить: «Працівникові, котрий припинив трудові відносини з підприємством, а також спадкоємцям померлого працівника виплачується вартість вкладу». Ця стаття «чудова» тим, що має позачасовий характер. Заглиблюється у вічність — тож ігнорувати її можна до нескінченності. Так воно й відбувається.

У період сертифікатної приватизації 1992—1997 років керівники багатьох підприємств як організаційно-правову форму господарювання вибрали закрите акціонерне товариство (ЗАТ). Власником підприємства могли бути тільки його працівники. Аргументуючи такий вибір, керівники підприємств зазвичай посилалися на те, що в цьому разі їхню власність не буде скуплено іноземними інвесторами, а самих акціонерів не викинуть за ворота підприємства. Непоодинокими були й випадки, коли працівників схиляли до участі в ЗАТ не тільки обіцянками процвітання, а й погрозами звільнення.

Без державного керма
й акціонерних вітрил

Тоді більшість майбутніх акціонерів не здогадалася, що справжньою метою створення небачених у світі ЗАТ із величезною кількістю акціонерів була можливість повного усунення держави від контролю над підприємством і можливість збереження за його керівником своєї посади на необмежений термін, незалежно від результатів роботи. Таке було визначено законодавством, у якому апріорі закладалися причини тривання спаду економіки.

Після завершення приватизації, позбувшись остогидлого контролю держави, більшість керівників ЗАТ пішли далі. Вони почали рятуватися спочатку від контролю над ними з боку найактивнішої частини акціонерів, спроможних претендувати на керівні посади, а потім — від усіх решти, невдоволених погіршенням економічного становища підприємства. Саме на цей період випало різке зростання безробіття. 1996 року його рівень, порівняно з 1995-м, виріс утричі, 1997 року — вп’ятеро, 1998 року — увосьмеро, 1999-го — у дев’ять, 2000 року — у тринадцять разів!

Такий розвиток подій не міг не відбитися на свідомості мільйонів громадян України. Роки «підзаконня» виробили в них стійкий стереотип психологічного неприйняття законодавства, спрямованого на захоплення власності колишньою партійно-господарською номенклатурою. Цю думку підтвердив ухвалений 1996 року (після завершення приватизації основної частини підприємств) закон про відпустки. Стаття 26 цього документа гласить: «У порядку, визначеному колективним договором, власник або уповноважений ним орган у випадку простою підприємства з незалежних від працівників причин може надавати відпустку без збереження заробітної плати або з частковим її збереженням».

Норма приватна проти норми загальної

У даному разі наявний правовий абсурд. Громадянин влаштовується на роботу без обмеження її терміну і з можливістю переривання тільки у випадках, передбачених чинним законодавством, — оплачувані відпустки, хвороба, виконання державних і громадських обов’язків тощо. Це основний принцип трудового права. Працівник вступає в трудові відносини з роботодавцем — також необмежені й неперервні. Вони чітко визначають той чи той вид матеріальної компенсації працівникові в разі переривання роботи, відповідно до положень законодавства.

Ці відносини дуже конкретні і, крім іншого, передбачають обов’язок адміністрації забезпечити працівника роботою, яка відповідає його кваліфікації. У зв’язку з цим норма аналізованого закону, відповідно до якої роботодавець, посилаючись на положення колективного договору, може надавати відпустку без збереження заробітної плати, суперечить необмеженості (неперервності) терміну трудових відносин. Таким чином, норма конкретного закону виявилася вище загальної норми трудового права. У точнішому формулюванні, окрема норма закону по суті скасовує загальну норму закону. Це і є правовим абсурдом.

Та річ не лише в цьому. Трудове право грунтується на нормах прямої дії, а в аналізованому нами випадку — між нормою права й можливістю її використання стоїть колективний договір, тобто підзаконний акт місцевого значення. Якщо закон про відпустки розглядати як частину трудового права (так і має бути), то присутність одного підзаконного акту у сфері дії норм права тільки прямої дії видається правовою неграмотністю.

Слід врахувати також, що право роботодавця надавати відпустку без збереження заробітної плати було встановлене після тривалого періоду масового примусового відправлення працівників у відпустки без оплати. У цьому світлі ст. 26 закону «Про відпустки» видається банальною спробою заднім числом виправдати беззаконня попередніх років. Закон зворотної сили не має, тож наявність ст. 26 закону «Про відпустки» не може бути підставою для непорушення кримінальних справ за фактом незаконного відправлення робітників і службовців у неоплачувані відпустки протягом періоду, що передував ухваленню цього закону.

Кому служить закон?

Ось так протягом багатьох років формувалася громадська думка: мовляв, українське законодавство апріорі було створено «навскосяка». Щоб уможливити прискорений тіньовий перерозподіл власності в інтересах колишньої партійно-господарської номенклатури. Потім ми дивуємося свідомому небажанню громадян виконувати закони, хоч якої сфери права вони стосувалися б. Беруть приклад зі «старших».

Уже навесні 1997 року Запорізьке обласне відділення ФДМ України опублікувало результати свого аналізу, які чітко свідчили: після проведеної приватизації найрізкіше скорочення виробництва, чисельності й середньої зарплати відбулося саме в акціонерних товариствах, причому ще більшою мірою в ЗАТ. Саме в цей період буйно розцвіла тіньова діяльність керівників ЗАТ: створення «родинних» малих підприємств, що виконували функції посередника, який одержував готову продукцію за заниженою ціною та продавав сировину за завищеною, здавання приміщень в оренду з одержанням частини оплати «чорною готівкою» тощо.

Масові звільнення акціонерів відразу ж виявили невизначеність ст. 23 закону «Про власність». При звільненні акціонерів їм відмовляли у виплаті їхньої частки майна, мотивуючи це відсутністю в підприємства достатніх коштів. Замість цього пропонували за безцінь приватно придбати в них сертифікат акцій. У звільнених акціонерів, котрі перебували у скрутному матеріальному становищі, не залишалося іншого реального виходу. Вони за копійки продавали свої сертифікати.

Цей процес відбувається і сьогодні. Він продовжує підривати будь-які спроби створення на території України правової держави. Тому хоча б тепер, коли триває процес перерозподілу власності, необхідно дати правову оцінку тому, що коїлося під прикриттям чинного законодавства. Зокрема масовому звільненню працівників із метою заволодіти їхньою власністю, скуповуючи акції за безцінь. Захід запізнілий, але без таких кроків ми ніколи не сформуємо прагнення мільйонів громадян України до правового суспільства й держави.

Відмови акціонерам у виплаті вартості їхньої частки в номінальному розмірі керівництво ЗАТ аргументувало також ст. 32 закону «Про господарські товариства»: «Акціонерне товариство має право викупити в акціонера оплачені ним акції тільки за рахунок сум, що перевищують статутний фонд, для їх наступного перепродажу, розповсюдження серед своїх працівників або анулювання. Зазначені акції мають бути реалізовані чи анульовані протягом терміну, який не перевищує одного року».

Не зупинятимемося на тому, що і в цьому законі йдеться про акції, а не про сертифікат акцій. В умовах свідомого розвалу виробництва керівництвом підприємства його оборотні кошти — зокрема прибутки — скоротилися. Тож на багатьох підприємствах не було необхідних сум статутного фонду, за рахунок яких, відповідно до вищезгаданої ст. 32, і можна виплачувати вартість акцій звільнюваним акціонерам.

Таким чином, закон «Про господарські товариства» у частині ст. 32 суперечить закону «Про власність» у частині ст. 23.

За юридичною невідповідністю двох законів приховувалася можливість тіньового масового перерозподілу власності у приватних інтересах. Багато керівників акціонерних товариств скористалися нею. Цей процес триває досі. І стимулює подальший розвал виробництва, у кращому разі — підтримання його в стадії стагнації.

І тінь
ховає всі сліди...

Масовим порушенням законодавства було і є не тільки скуповування акцій ЗАТ за явно заниженими цінами, а й зволікання з купівлею акцій звільнюваних акціонерів на період, що значно перевищує рік. Крім того, в умовах, які сформувалися, мала б існувати норма закону, що обмежує монопольне право будь-кого з акціонерів і його родичів на володіння контрольним пакетом акцій. Це необхідно бодай тому, що ЗАТ такого роду створювалися не за «живі» гроші акціонерів. Тож вони не відчували себе такими самими володарями власності, як колись (до 1961 року) — пайовики артілей, котрі вклали в їх майно кревні гроші. Але така норма закону не з’явилася, що заохочувало прагнення керівників підприємств до тіньового перерозподілу власності.

Про те, що ці процеси реальні, а не теоретичне припущення, свідчать не лише сотні публікацій у пресі на цю тему, а й практика застосування ст. 32 закону «Про господарські товариства». Суму, що перевищує статутний фонд, — для викупу акцій, — можна одержати шляхом його зменшення з відповідним зменшенням вартості однієї акції. Це відбивало б реальність зміни вартості підприємства в поточний період і було б обгрунтовано економічним змістом зменшення статутного фонду за рахунок однієї з його складових.

Проте, наскільки відомо автору, досі випадків зменшення статутного фонду ЗАТ із великою чисельністю акціонерів практично не траплялося. Та навіть якби така спроба й була, то керівництво ЗАТ змогло б скористатися ст. 16 закону «Про господарські товариства», яка гласить: «Зменшення статутного фонду за наявності заперечень кредиторів товариства не допускається». А серед кредиторів товариства неодмінно знайдеться хоча б одне «кишенькове» мале підприємство керівника ЗАТ, яке, певна річ, заблокує зменшення статутного фонду.

Коло замкнулося. Більше того, стаття 50 закону «Про власність» закріплює за «тіньовиком» — головою правління ЗАТ — можливість «обрубати кінці» у такого типу майновому спорі, оскільки гласить: «На вимоги про повернення майна з чужого незаконного володіння встановлюється трирічна позовна давність».

Закон як дишло і як важіль маніпуляцій

Ось тепер усе. Можна впевнено стверджувати, що норми українського законодавства, які регулюють відносини власності в більшості ЗАТ, створених переважно з використанням приватизаційних майнових сертифікатів, суперечать інтересам позитивного розвитку економіки. Це ж саме властиве й відкритим акціонерним товариствам. Зліплені відомствами підзаконні акти погіршують становище.

За роки після початку сертифікатної приватизації тільки ледачий керівник підприємства не вивчив нашого законодавства, не знайшов можливості обійти його й використовувати у власних корисливих цілях. Звідси й масовість діяльності «винахідників», спрямованої на тіньовий перерозподіл власності, на остаточний розвал економіки.

В українському законодавстві є норма закону, у зміст якої мало хто вдумується. «Якщо в результаті видання акта органом державного управління або місцевим органом державної влади, що не відповідає закону, порушуються права власника або інших осіб щодо володіння, користування або розпоряджання належним їм майном, такий акт визнається недійсним за позовом власника або особи, права якої порушено», — гласить ст. 57 закону України «Про власність».

Що робити?

Можна лише уявити собі, скільки мільйонів позовів громадян потрапило б у суди, якби законодавство було доступне більшості громадянам України. Якби вони мали змогу не лише ознайомитися з ним і зрозуміти його, а й реально скористатися правом захисту своїх інтересів.

Ось тільки що робити тепер, коли недосконале саме законодавство? Відповідь може бути лише одна: його треба змінювати. Причому скрупульозно, продумано, відтинаючи найменші лазівки. Тоді й економіка почне рухатися в позитивному напрямку.