Недитячі проблеми

Права дітей, розвиток сімейного права — один із індикаторів зрілості громадянського суспільства в країні. На жаль, Україна щодо цього до світових стандартів так і не наблизилася. Попри те, що наше законодавство з захисту сім’ї та дитинства формально повністю відповідає європейським нормам, на практиці подібні проблеми вирішуються на підставі ханжеських, якщо не сказати «совкових» стереотипів. Це стосується як захисту інтересів власне дітей, котрі де-факто залишаються безправними й повністю залежать від дорослих, так і їхніх батьків. Які, у випадку, наприклад, незбігання на певному життєвому етапі їхніх інтересів, здатні перетворити життя один одного й своїх дітей на справжнє пекло.

Захист прав дітей при розлученні — одна з найскладніших проблем. І з юридичної точки зору, і з погляду здорового глузду мати й батько — автори неоціненного твору, що зветься «дитина», мають на неї рівні права. Та з позиції правозастосовчої практики, що йде на повідку розхожих стереотипів, мати апріорі має на неї значно більше прав. Хоч який був би батько, якщо мати сказала «ні», домогтися спілкування з дитиною йому дуже важко. Навіть через суд.

Сумною ілюстрацією до цієї проблеми служить історія Станіслава Батозського, добре відомого в Харкові заслуженого тренера з вільної боротьбі. 1994 року п’ятдесятип’ятирічний Станіслав одружився на дев’ятнадцятирічній Галині Хорунжей. Одружився за оголошенням у газеті, яких і нині можна побачити безліч.
1 червня 1995 року в них народилася дочка Анастасія, за якою батько душі не чув. А от шлюб не вдався. 1998 року він розпався. Дружина забрала дитину, а чоловік звернувся до опікунської ради Київського району з заявою про вирішення питання його спілкування з дочкою.

Відповідно до рішення опікунської ради, батько отримав право по п’ятницях забирати дитину о 18 годині в матері з зобов’язанням повертати дитину через добу. Ці дні запам’яталися обом — і дочці, і батьку — спектаклями лялькового театру, походами в цирк, поздоровленнями Діда Мороза та Снігуроньки на новорічні свята... Побувала Настя з батьком і старшим братом і в Об’єднаних Арабських Еміратах.

Так тривало до червня 2000 року, коли Станіслав у справах на літо виїхав із Харкова. Повернувшись, він зателефонував до квартири, де жили Настя, її матір, тітка, бабуся й дід. Незнайомий чоловічий голос відповів, що квартиру він купив, куди поїхали колишні мешканці не знає. У паспортному відділі лежали листки вибуття на вигадану адресу.

До квітня 2002 року батько розшукував дитину, але Галина Хорунжа в Харкові не проживала. Зрештою знайти колишню дружину Батозському вдалося. Як з’ясувалося, вона вийшла заміж і взяла прізвище чоловіка — майора Київського райвідділу міліції.

Зібравши необхідні документи, Станіслав подав позов до Московського районного суду м. Харкова. Суд відбувся наприкінці травня 2002 року. Суддя розглядав справу впродовж однієї години. Відповідачка позов визнала й заявила, що не заперечує проти зустрічей батька з дитиною. Позов був задоволений на підставі ст. 65 Кодексу про шлюб і сім’ю. Проте через 27 днів в Апеляційному суді з’явилася скарга від відповідачки, яку розглядав нині колишній заступник голови суду М.Бородін із колегами.

Справу повернули до суду першої інстанції для «повторного розгляду в іншому складі суду з залученням опікунської ради Московського району». Чотири рази Галина не приходила на засідання опікунської ради, передаючи через нового чоловіка, який був її довіреною особою, заяви про хворобу.

Зрештою опікунська рада все-таки прийняла рішення про те, що батько по п’ятницях забирає дитину після школи, повертає матері в суботу о 18 годині й проводить із дочкою половину канікулярного часу. Та на найближчому ж судовому засіданні відповідачка подала позов про позбавлення Станіслава батьківських прав на підставі того, що нібито в дитини після зустрічі з батьком був нервовий зрив.

Батозський справді бачився з дочкою 9 вересня 2002 року на великій перерві в школі №122. Важкою була ця зустріч. Настя повисла в батька на шиї й запитала: «Чому ти не приходиш до мене?» Що він міг відповісти семирічній дівчинці? Батько вручив дочці подарунки й після дзвінка відвів до класу, пообіцявши приїжджати щодня. Більше вони не зустрічалися — донині.

Ввечері того самого дня Галина з новим чоловіком викликали до дитини спеціалізовану «швидку допомогу». Лікарю сказали, що в дитини щось із нервами після зустрічі «із Славою». Що цей Слава — рідний батько дитини, не повідомили. Лікар «швидкої допомоги» дав направлення до дитячої неврологічної поліклініки. Туди Настю відвезли 23 вересня. Лікар поставив діагноз «фобія» — страх. Правда, невідомо чого. Ці два документи й лягли в основу позовної заяви про позбавлення батьківських прав Батозського. Проте в позбавленні батьківських прав було відмовлено. Та історія на цьому не закінчилася.

Після відмови в позбавленні батьківських прав для винесення рішення судді М.Даниловій знадобилося 14 місяців. Неявка відповідачки, її адвоката, відсутність самої Данилової, допит якихось свідків тощо.

Водночас спостерігалося чимало дивних збігів. Зокрема, були вилучені документи нібито для перевірки господарської діяльності очолюваної Батозським комерційної структури. Через місяць, щоправда, повідомили письмово, що незаконних дій не виявлено.

Далі з’являється позов до Батозського від імені дружини про стягнення 391500 грн. на утримання дитини. Позов підкріплюється ксерокопією фальшивої рукописної (без підпису) розписки про нібито продану Батозським квартиру, що належить йому на правах приватної власності. Позов поданий в Київський районний суд і потрапляє до заступника голови суду Ольги Донець. Передусім вона накладає арешт на нерухомість (квартиру і будинок), що нібито належать Батозському, та на рахунки двох приватних структур, якими нібито керує Батозський. Через десять днів міське БТІ повідомляє, що накласти арешт на згадані будинок і квартиру неможливо, тому що вони не належать Батозському. Що заважало судді Донець негайно виправити помилку? Та нерухомість, що є власністю сторонньої людини, знаходилася під арештом понад п’ять місяців. А арешт рахунків двох комерційних структур, про існування однієї з яких Батозський довідався від судді, не знятий донині.

З першого судового засідання по нинішній час із завидною сталістю суддя О.Донець нібито робить запити до податкової інспекції Київського району про доходи відповідача й не отримує відповіді. У судовому засіданні Батозський заявив клопотання про те, щоб черговий запит був виданий йому, пообіцявши вирішити це питання. Та він дуже здивувався, коли виявив, що суддя підписує запити, в яких перекручений рік народження і зазначений неправильний ідентифікаційний код. Зрозуміло, чому податкова інспекція не відповідала.

Та збіги не закінчувалися. Щойно Батозський подав скаргу, у ніч із 8 на 9 грудня в його квартирі вибили вікна. Міліція проводила слідчі заходи. Відповіді, чиїх рук справа, немає дотепер.

Зрештою, після всіх скарг суддя приймає рішення 26 грудня 2003 року. Суд «дозволив батьку зустрічатися з дочкою під час канікул із 11 до 14 години в присутності представника опікунської ради». Вочевидь, суддям невідомо, що по суботах і в неділі працівники опікунських рад мають вихідні дні.

Батозський двічі звертався в Раду суддів України зі скаргою на беззаконня, що чинять судді. Скарги спрямовували до Харкова на розгляд до голови ради суддів Харківської області В.Устименко, яка порушень у діях суддів не побачила.

Вочевидь, суддям також невідомо, що арешт можна накладати лише на майно чи банківські рахунки відповідача за справою. Як невідомо їм кількість цифр у ідентифікаційному коді громадянина України.

Батозський подав апеляційну скаргу. 20 квітня рішення судді Данилової скасовують, задовольняють усі позовні вимоги позивача. Проте старший судовий виконавець Московського району Людмила Іванова не відкриває виконавче провадження.

За чотири роки та п’ять місяців Батозський лише 9 вересня 2002 року впродовж 15 хвилин бачився з дочкою.

13 жовтня апеляційний суд Харківської області своєю постановою зобов’язав виконавчу службу Московського району відкрити провадження за справою. Може, цього буде, нарешті, досить для так званої виконавчої служби, яка настільки вибірково підходить до виконання рішень суду, що стали чинними?