Назад у прокрустове ложе

На початку лютого на позачерговому засіданні Кабінет міністрів України схвалив і 9-го вже зареєстрував законопроєкт №5054 «Про внесення змін до Кодексу законів про працю України щодо визначення поняття трудових відносин та ознак їх наявності», підготовлений у найгірших традиціях — кулуарно, без консультацій з експертами та зацікавленими сторонами. А 24 лютого уряд схвалив ще один законопроєкт такої ж спрямованості — про регулювання «нестандартних форм трудових відносин», простіше кажучи, фрілансерів. Про нову ініціативу наразі відомо мало, втім, «регулювання фрілансерів» — це саме по собі оксюморон.

Основний же зміст проєкту закону №5054 полягає у встановленні «примату трудових відносин». Він включає сім неоднозначних критеріїв таких відносин із можливістю розширити їх перелік для того, щоб за наявності бодай трьох із них перевіряльник без суду (!) мав право перекваліфікувати цивільно-правовий договір (зокрема й особливо з фізособами-підприємцями) на трудовий. Мотивація, зазначена в пояснювальній записці, така: «Це пов’язано з тим, що особа, яка виконує роботу, яка за всіма ознаками здійснюється в межах трудових відносин, не забезпечується необхідним соціальним пакетом (зокрема, відпустками, лікарняними, наявністю гарантій та компенсацій щодо збереження місця роботи, посади, середньої заробітної плати на час виконання державних або громадських обов’язків, гарантій, спрямованих на охорону материнства, тощо)».

Головний марксистський міф про злих жадібних роботодавців, які експлуатують і пригноблюють безправних найманих працівників, змушуючи їх відмовлятися від гарантованих законом прав шляхом укладання цивільно-правових договорів, живий. І продовжує тягти Україну в минуле, гальмуючи економічне зростання, а тепер ще й позбавляючи майбутнього.

Насправді, з погляду економічної теорії, тут немає предмета для регулювання. Державне втручання виправдане лише в тому разі, якщо має місце «провал ринку», та й то не завжди, а тільки якщо держава, причому не абстрактна всемогутня, всезнаюча та благонамірена, а конкретна, з некомпетентністю, корупцією та іншими «провалами уряду», може вирішити проблему ліпше, ніж це зробив би ринок.

На вільному ринку праці вільні люди вільно продають свої послуги працівників іншим вільним людям — роботодавцям. Усі умови такої угоди — предмет нормальних договірних відносин сторін, в які держава не має підстав (а виходить, і права) втручатися. Примус доречний лише для дотримання контрактів. Це найбільш економічно ефективна модель, яка зробить багатшими й роботодавців, і працівників. Кожен може перетворитися з працівника на роботодавця або самозайнятого, і навпаки, тож якщо ринкова рівновага порушується, то природний процес його відновлює. Наприклад, якщо роботодавці опинилися в дефіциті й можуть «експлуатувати» працівників за рахунок своєї ринкової влади, то якась частина працівників захоче спробувати себе в підприємництві, й рівновага відновиться. І навпаки, якщо працівників бракує, то частина підприємців волітиме ні за що не відповідати, нічим не ризикувати, а просто одержувати зарплату. Ринок сам себе регулює, жодного «провалу» немає, потрібні тільки сприятливі умови для мікробізнесу, що відіграє в цьому головну роль. Саме так це працює і в Україні в креативних галузях, які зростають найшвидше.

Утім, ключові слова тут: «кожен може стати підприємцем» — усе це реалізовується в соціальному порядку «з відкритим доступом» до економічних і політичних можливостей. А коли вільного підприємництва не було, відповідно, не було й вільної праці: кріпак зазвичай не міг вибирати собі поміщика (а навіть коли й міг, то вибір був невеликий). Зате поміщик був зацікавлений підтримувати працівника в якійсь пристойній формі, зобов’язаний був про нього піклуватися і захищати його від різних напастей. Селянин був упевнений у завтрашньому дні, мав гарантовану зайнятість і, кажучи сучасною мовою, «соціальний пакет» тих часів, зате пан за провини міг його висікти на стайні. Такі відносини, на противагу вільним, називаються патерналізмом.

І держави почали захищати працівників від тих, хто створив їм робочі місця, лише після перемоги загального виборчого права, коли сформувалися потужні соціалістичні (лейбористські, соціал-демократичні) сили, які опираються на численність працівників.

Однак те, що було актуальним півтора сторіччя тому, перетворилося на гальмо розвитку вже в другій половині минулого століття, зокрема, як показав Мансур Олсон, призвело до стагфляції 1970-х років. Не кажучи вже про такі країни, як Греція або Аргентина, що стали кошмаром не лише для кредиторів, а й для власних громадян. Не кажучи вже про те, що «захист», як виявилося, часто працює проти самих «трудящих». Мінімальна зарплата (якщо цієї норми дотримуються) залишає безробітними малокваліфікованих працівників, наймати яких немає економічного сенсу. А труднощі зі звільненням обертаються небажанням роботодавця брати працівників у штат, особливо тих, які найсильніше захищені, наприклад, молодих жінок, які в будь-який момент можуть піти в декрет.

Недаремно новий імпульс, який отримали провідні економіки в 1980-х, пов’язують із дерегулюванням ринків праці. Наприклад, Німеччина, яка завдяки цьому вибилася в лідери, відтіснивши етатистську й схильну до соціалізму Францію.

Звичайно, навіть після дерегуляцій окови традицій не впали, адже політичні механізми їхньої підтримки нікуди не поділися. Але розпочалася постіндустріальна ера, в якій про якесь «безправ’я трудящих» говорити вже не доводиться: працівник набув власного людського капіталу у вигляді знань і вмінь і продає свої послуги на рівних, а часто й сам диктує умови підприємцеві. Масла у вогонь підлила глобалізація: тепер роботодавцям доводиться конкурувати не тільки з вітчизняними, але і з зарубіжними колегами. Таким чином, «захист інтересів трудящих» став не просто анахронізмом, а й тягарем для економіки, особливо небезпечним якраз для нових, постіндустріальних, галузей, де саме поняття «праці» як виду діяльності аж ніяк не вписується в прокрустове ложе індустріальних і доіндустріальних шаблонів.

Україні в цьому сенсі пощастило, адже «коли караван повертає назад, кульгавий верблюд опиняється першим». КЗпП нам, щоправда, дістався від совка, він втілює найгірші традиції соціалістичних підходів, але приватний сектор, особливо малий бізнес, також у гірших традиціях, успішно применшує суворість законів необов’язковістю їх виконання. До того ж постіндустріальні галузі активно користуються можливістю наймати фрілансерів, оформлених як ФОПи. Цьому сприяє й те, що підприємці, які працюють на свій страх і ризик, платять менше податків, а мінімальний єдиний соціальний внесок (ЄСВ), який вони, всупереч здоровому глузду, змушені платити, забезпечує лише мінімальну пенсію. У результаті, якщо судити з Doing Business, в Україні жахливий ринок праці, а якщо судити з опитувань підприємців, то донедавна це не було значною перешкодою для бізнесу. За винятком, щоправда, іноземних інвесторів, які звикли закони читати буквально.

І всі ми розуміємо, що під популярним гаслом «захисту» приховується звичайний фіскальний інтерес: зібрати побільше ЄСВ, щоб підтримати на плаву солідарну пенсійну систему, яка вже давно померла й підтримується штучно. Презумпція трудових відносин із масовою перекваліфікацією в найманих працівників ФОПів, що надають послуги юридичним особам, — лише ще один спосіб зібрати якнайбільше грошей.

Що характерно, ні тоді, ні тепер невідомо про жодну скаргу з боку нещасного пригнобленого, якого замість трудових відносин найняли як ФОПа. А пропозиція «давай ми тебе захищатимемо, а ти нам платитимеш», зроблена в ультимативній формі, називається рекетом. Звісно, державі завжди хочеться зібрати більше, але не опускатися ж при цьому до бандитизму тридцятирічної давності… Значно чесніше буде сказати, що уряд просто хоче за всяку ціну розширити базу для збору податку на доходи фізичних осіб і особливо ЄСВ, адже умовні втрати бюджету від використання ФОПів замість найманих робітників — близько 5 млрд грн на рік. Цей податок і загалом солідарна пенсійна система — окрема сумна історія. Тут лише зауважимо, що це один із найбільш економічно шкідливих податків, який, за даними досліджень ОЕСР, найбільше гальмує економічне зростання; відповідно, за даними досліджень МВФ, його зниження це зростання різко прискорює, чому ми, до речі, і були свідками 2016-го.

Природно, у разі прийняття такий закон на повну силу вдарить по креативних галузях — єдиній нашій надії на прискорене економічне зростання. І якщо для IT-галузі як найбільшої приготували такий собі тимчасовий притулок у вигляді проекту ДіяСіті, то іншим призначено піти на заклання фіскалам, які одержують практично необмежену (завдяки розмитості критеріїв і добавці «та інші») можливість кошмарити бізнес без суду, — їхні рішення можна буде оскаржити тільки постфактум.

Правильним рішенням було б, навпаки, різко скоротити будь-яке втручання у відносини як роботодавців і працівників, так і замовників та самозайнятих підрядників. Рудименту ранньої індустріальної епохи місце там, де збереглися рудименти тієї епохи й відсутня повноцінна конкуренція роботодавців. ЄСВ ж слід поступово скасувати в рамках пенсійної реформи, а ПДФО — скоротити до десятини в обмін на підвищення надходжень від податку на землю/нерухомість (не лише фізичних, а і юридичних осіб), найменш економічно шкідливого, за даними ОЕСР. Тоді автоматично пропаде стимул використовувати ФОПів там, де доречніші трудові відносини, а заодно й «несправедливість», коли ФОП платить менший податок, ніж найманий співробітник.