НАЙОГИДНІША МОГУТНІСТЬ

...Якщо ви запитаєте, чому ці глави такі буденні, я відповім, що йду за традицією. Ми не завжди це помічаємо, бо хатини, замки, дроворуби й королі стали для нас такими ж дивними, як відьми й людожери. Проте для людей свого часу вони були звичайними…

Льюїс К.С.
«Найогидніша могутність»

Замах — це просто… хуліганство

За 28 років у журналістиці Валентина Васильченко написала багато матеріалів на правозахисну тему. Вона постійно звертає увагу на громадянське безправ’я, бездіяльність правоохоронних органів, їхнє потурання криміналітету. Усе це, природно, обурює, але вже не вражає суспільство. Навпаки, збурювачами спокою виглядає вкрай нечисленний загін правозахисників. В.Васильченко — одна з них. Її робота майже не має надії на перемогу, оскільки протистояти системі — справа невдячна.

Торік на журналіста В.Васильченко напали — одного серпневого дня її звірячо побили біля дверей своєї квартири. Коли вона відчиняла двері, підійшли молодики, які чекали на неї. Один із них почав бити Валентину дошкою по голові, а другий спостерігав. З рани відразу заюшила кров, але побиття тривало. Валентина запам’ятала ці обличчя, бо дивилася на них якнайпильніше. «Бійців» збентежило, що закривавлена жертва вхопилася за двері й не впала. Били по голові й руках доти, поки тупіт хлопчаків, які бігли сходами, не змусив нападників зникнути.

Згодом була тільки одна думка: дійти до телефона. Черговий 02 порадив викликати «швидку». Валентина зібралася з силами і ще раз зателефонувала одному з колег — попросила про допомогу. Невдовзі поруч були друзі, котрим удалося нарешті викликати міліцію.

Через півгодини підтягнулися великі сили й навіть разом зі «швидкою». Прибулий лікар відразу категорично відмовився надати пораненій невідкладну допомогу: рана, мовляв, важка й він не хоче брати на себе відповідальність. Валентина — розгублена, вся в крові — від негайної госпіталізації відмовилася. Лікар ще раз повторив, що до вечора вона не доживе, тож йому не потрібні обвинувачення в її смерті. Він дав Валентині при всіх підписати відповідну заяву та поїхав собі.

У напад не вірилося. Інтереси занадто багатьох людей зачіпав цикл її публікацій «Христинівський синдром». Валентина часом дозволяла собі захищати потерпілих, зокрема й від неправомірних дій міліції, і вони у свою чергу також були змушені захищатися. Це було яскраво продемонстровано, приміром, у черкаській пресі. Але наступна фізична розправа над В.Васильченко, природно, шокувала. Незадовго до цього було скоєно страшний замах на життя христинівського підприємця В.Онищака. Зачароване коло з кількох замахів, про які спочатку попереджали, а потім вони відбувалися, наштовхували на сумні думки. Черкаські журналісти виступили з різкою заявою, вимагаючи вжити заходів і провести об’єктивне розслідування. Заяв було кілька, й усі вони, ясна річ, залишилися без відповіді правоохоронних органів.

Через півроку слідство не визначилося з версіями нападу на В.Васильченко й заперечує його зв’язок із журналістською діяльністю. Фоторобот одного з нападників, як заявили свідки й потерпіла, свідомо сфальсифіковано і є хибним, а другого — загалом немає. Кого шукає слідство — поки що таємниця. Від потерпілої досі всупереч закону приховують результати судмедекспертизи. Одним із заходів, вжитих щодо В.Васильченко, — відмова в акредитації при прес-центрі УВС України в Черкаській області. Втішає те, що в цьому списку в Черкасах вона не самотня.

Ст. 17 закону «Про державну підтримку ЗМІ й соціальний захист журналістів» говорить, зокрема, що відповідальність за скоєння злочину проти журналіста в зв’язку з виконанням ним професійних обов’язків прирівнюється до відповідальності за вчинення таких самих дій проти співробітників правоохоронних органів. Але в Черкасах виявлено безпрецедентну принциповість: там вирішили, що на правозахисну діяльність журналістки Васильченко цей закон не поширюється. А позаяк усе зводиться до хуліганства, то нападники загалом можуть не тривожитися — нічого страшного їм не загрожує.

Близькі до міліцейських кіл ЗМІ навели альтернативну точку зору на подію. Матеріал під кваліфікованою рубрикою «Хуліганство» прикрашав не менш прозорливий заголовок: «Фантазії журналістки справдилися — її нарешті побили». Така співчутлива міліцейсько-журналістська позиція коментарів, ясна річ, не потребує. Як потім з’ясувалося, випадок цей був настільки типовим, що його навіть не включили у прес-реліз УВС.

«Христинівський синдром» — у дії

«Христинівський синдром» загалом розповідав про міліцейські будні та мораль у глибинці. Особливістю цього явища було те, що все робилося відкрито, і власне злочини і замітання їхніх слідів — можна було легко передбачити. Так, христинівський підприємець і батько трьох дітей Віталій Онищак звертався з заявами і свідчив, що співробітники міліції «вішають» на нього вину за вбивство В.Косаренка, померлого фактично від тортур. Протягом п’яти годин В.Косаренко 17.10.1998 р. перебував у Христинівському райвідділі міліції, звідки його доставили в лікарню, де він, не опритомнівши, помер.

Після цих заяв на адресу
В.Онищака посипалися численні погрози. А потім відповідно до погроз його побили мало не до смерті біля порога будинку.

Це сталося за півроку до винесення йому виправдувального вироку, коли він продовжував благати про допомогу. Благала про неї і В.Васильченко, била в усі дзвони. Але розправі судилося здійснитися. 11.06.2000 р. лікар констатував у В.Онищака травму головного мозку, субарахноїдальний крововилив, безліч синців, перелом малої гомілкової кістки.

Нарешті 20 грудня 2000 р. винесено вирок Маньківського районного суду, який В.Онищака виправдав і зняв обвинувачення за недоведеністю його участі у скоєнні злочину. Це також було вагомим аргументом на користь правозахисної діяльності журналістки.

Напад на В.Онищака змусив В.Васильченко зібрати прес-конференцію та заявити, що це пов’язано з бездіяльністю правоохоронних органів, що губернатор і начальник УВС в області — не можуть або не хочуть дбати про безпеку життя громадян, чим потурають криміналітету. Звісно, це був грім серед ясного неба! Так на грунті «Христинівського синдрому» у розпалі літа несподівано спалахнула війна між черкаською пресою та владою.

Місцеві ЗМІ заходилися активно таврувати «нові істеричні матеріали» В.Васильченко, звинувачувати її в маніакальності, виконанні «замовлення певних кіл», співчували губернатору й генералу. У боротьбі з «Христинівським синдромом» і В.Васильченко міліцейські чиновники недовго вибирали між причиною та наслідком. Вирішили почати все-таки з В.Васильченко. Зібравши в потужний кулак представників громадськості та ЗМІ, прокуратури, міліції та УВС, ударили по «Христинівському синдрому» спецзасіданням президії Христинівської райради. Журналістів запросили тільки «своїх», обійшовшись без В.Васильченко.

Учасники засідання тоді дружно засудили позицію журналістки загалом і щодо дій співробітника христинівського райвідділу міліції В.Шуткевича зокрема. Його справу розглядали в суді протягом трьох років після того, як у Христинівці пролилася кров Володимира Дорошенка. П’ятнадцятирічному хлопчику В.Шуткевич прострелив хребет, зробивши його інвалідом. Валентина піднялася на захист прав дитини. А начальство від сільського до обласного заявило про свою позицію в районній газеті «Трибуна хлібороба» (від 5.06.2000 р.). Там доводили, що в райраду не надходили скарги у зв’язку з порушенням прав громадян. Цифрові показники свідчать, що в райвідділі міліції справи дедалі кращі, а «пані Васильченко намагається виступати в ролі журналіста-правозахисника, але не ту категорію людей вона захищає».

У грудні 2000 р. колегія з кримінальних справ Черкаського обласного суду дійшла рішення щодо винесення вироку Уманським міськсудом за перевищення службових повноважень співробітником Христинівського райвідділу міліції В.Шуткевичем, засудженим на 6 років. В обвинуваченні обласної прокуратури, вироку міськсуду, а згодом і рішенні облсуду сказано, що коли дитина лежала, спливаючи кров’ю з травмою хребта (як відомо, це важка травма), міліціонер підійшов і двічі вдарив його чоботом у груди. А дитина благала: «Дядю, не вбивай мене, я жити хочу!» Тепер Валентина допомагає шукати для нього кошти на лікування. А в Христинівському райвідділі стверджують, що якби не Васильченко, то ніхто Шуткевича не знімав би з роботи.

За півроку до винесення цього вироку — спецпрезидія цілком обвинуватила журналістку, а один із міліцейських начальників «детально пояснив і спростував кожну публікацію». Правда, майже не посилаючись на факти.

Одним журналістом більше...

Недавно черкаська журналістка вже вкотре звернулася до генпрокурора й місцевих правоохоронців, вимагаючи належного розгляду справи, пов’язаної з нападом на неї. Та віз і досі там, де був того кривавого понеділка. Усі її попередні звернення, як і депутатські запити Михайла Сироти, залишилися без відповіді. Лише поталанило зустрітися з міністром внутрішніх справ Юрієм Кравченком під час його візиту в Черкаси. На імпровізованій прес-конференції біля входу в УВС міністр безпристрасно прокоментував, що коли проти журналіста чи іншого громадянина скоєно злочин, він має право звернутися в органи внутрішніх справ, а вони — відреагувати. А успішним чи неуспішним буде розслідування — це процес, і тут, на його думку, складно щось говорити. Він підкреслив, що «першим із міністрів-силовиків дав гарантії та відповідні вказівки, щоб із журналістами індивідуально попрацювали в плані їхньої безпеки, зокрема забезпечили балончиками. Я вважаю, що з боку органів МВС зроблене все, щоб такі гарантії було реалізовано».

Балансуючи між крайностями, — пристосуватися чи протистояти, — журналісти поводяться неоднаково. Валентина, приміром, дозріла для протесту й готується до проведення відповідних акцій, зокрема й до безстрокової голодовки. «Якщо людину позбавляють права нормально жити, я залишаю за собою право гідно померти», — заявила вона на прес-конференції в Черкасах.

Що може бути страшніше

Минув час, і ми переконалися, що проблеми В.Васильченко — нерозв’язні. У цьому також багаторазово розписалися всі причетні компетентні особи та структури. Нам також цілком ясно, що неможливо забезпечувати права одних, коли в інших вони розтоптані. Нині журналістка піднімає аж ніяк не особисті питання, а ніким не визнану проблему тортур. Факти свідчать, що вона існує та прогресує. У черкаській пресі (газета «Антена» №143 — 148 та ін.) друкуються сповіді матерів, сини котрих померли внаслідок тортур. І жодної реакції з цього приводу з боку жодної зі сторін.

В.Васильченко з 20 лютого проводить пікет на захист прав людини — проти практики застосування тортур черкаськими правоохоронцями. Вона вважає, що високопоставлені міліцейські чини та прокуратура не сміють стверджувати перед пам’яттю закатованих, що в нас тортур немає та не може бути, бо їх немає загалом.

Один із них — Сергій Остапенко, якого минулої весни забрали в Черкаський УБОЗ. На заяви батьків про те, що він хворий на шизофренію та перебуває на обліку в психоневрологічному диспансері, не зважили. Кримінальну справу було порушено за ст. 213 КК України, якою передбачено максимальний термін покарання до одного року.

Мати безуспішно просила слідчого Жихарьова призначити психіатричну експертизу. Невдовзі на побаченні з матір’ю син розповів, як його катували. Його підвісили в наручниках між спеціальними стільцями та вдягнули протигаз. Катували втрьох і довго, поки з вух не заюшила кров. Потім вибачилися, що перетримали, — робота, мовляв, така. Але руки відтоді в Сергія відмовили й більше вже не слухалися. Поки не перевели в карцер, співкамерники годували його з ложки. Або він хлебтав по-собачому, й усі сміялися. У Черкаському СІЗО Сергію пояснили, що все мине, просто кисті під час тортур передавили наручниками.

Від прохань матері надати синові медичну допомогу всі відмахувалися. Начальник СІЗО Іван Герасимук зміг лише пообіцяти, що Сергія огляне лікар. А старший слідчий УБОЗу Прима навіть не вислухав матір — «матір злочинця!». І в міській прокуратурі Любові Дмитрівні теж показали на двері, мотивуючи це зайнятістю та через те, що неприйомні дні. Вона щодня з ранку до ночі металася між кабінетами. Нарешті повідомили, що психіатричну експертизу Сергію призначено в Смілі на 21 квітня. Але син туди не потрапив через неправильно оформлені документи. А 22 квітня мати дізналася, що син перебуває в карцері, як «нервовий дуже». У міській прокуратурі вже вкотре відмахнулися від матері, але в обласній нарешті прийняли скаргу й запевнили, що вживуть заходів. Невдовзі зателефонували й повідомили, що сина оглянув психіатр і його відвезуть у лікарню 9 травня, але він опинився там уже 8 травня. Начальник медсанчастини СІЗО Шульгін передав, щоб принесли медикаменти. А лікар із третьої міськлікарні, куди примчала матір, сказав, що в сина гангрена рук і зневоднення організму, скоріш за все він помре протягом доби, і йому вже нічим не допомогти.

З неймовірними труднощами батьки домоглися дозволу для побачення на одну годину з умираючим сином. Він був непритомний і його неможливо було впізнати. За півтора місяця схуд майже на 50 кг (до СІЗО важив 90). Коли спливали останні години життя Сергія, покалічена рука все ще була прикута наручниками до ліжка. Батько закричав, вимагаючи зняти наручники. А коли взяв сина за руку, то від неї відвалився почорнілий шматок м’яса. Батьків через годину вивели з палати — час вийшов. Але, на щастя, вдалося упросити чергових і повернутися. О другій годині ночі Сергійко помер, і мати закрила йому очі.

Тепер батькам доводять у суді, що син спіткнувся на сходах, подряпав долоню, тож претензій до УБОЗу бути не може.

У СІЗО для ЗАГСу видали довідку, що Сергій народився 1963 року, а не 1966-го, як насправді; написали, що «швидка» забрала його в лікарню з дому, а не з СІЗО; вказали, що проживає він не в Черкасах, а чомусь у Житомирській області; і помер Сергій, відповідно до довідки, від ниркової недостатності… Здавалося, зроблено все, аби за допомогою довідки замести сліди явного злочину.

Під час судового розгляду в Придніпровському райсуді м. Черкас не визнано факт застосування тортур — немає доказів. Тому судять терапевта СІЗО, котрий за сумісництвом працював психіатром, за ненадання допомоги.

Цинізм працівників системи вражає своїми масштабами. Багатьох причетних посадових осіб, відповідальних за долю заарештованого, виключено навіть зі списку свідків у справі. Поки що мати марно вимагає, аби кримінальну справу розглядали в повному обсязі, а не тільки щодо вини лікаря.

Як бачимо, межа між цинізмом і звичайним фашизмом досить умовна. Коли людина вмирає від гангрени внаслідок тортур, у поданому суду висновку обласної прокуратури стверджується, нібито він помер від подряпини. І немає проблем.

Випадок цей непоодинокий, але він у Черкасах став надбанням гласності, тож тепер його навряд чи вдасться замовчати. Валентина Васильченко під час акції вимагатиме визнання факту, що 2000 року, у Черкасах, від тортур і голоду помер хворий на шизофренію непідсудний Сергій Остапенко, який із гангреною рук майже місяць перебував у карцері.

До акції, проведеної В.Васильченко, приєднується й мати покійного Євгена Корнути — Марія Степанівна. Торік 30 серпня вона поховала свого сина в неповні 33 роки. Влітку 1999 р. співробітники міліції розіп’яли його на воротах біля контори колгоспу в селі Велика Сенвастьянівка Христинівського району. У такому положенні його довго катували, а потім доставили в Христинівський ІТУ на три доби. Катували за те, що він прийшов до колгоспного подвір’я з мішком — підібрати виметені зі складу добрива. Після повернення з ІТУ на Євгені не було живого місця. Він відразу зліг і більше з ліжка не підводився, до самої смерті харкав кров’ю. У результаті проведення магнітно-резонансної томографії в Київському міжрайонному діагностичному центрі було виявлено значні патологічні зміни внутрішніх органів, пошкодження правої легені. Однак у свідоцтві про смерть записали, що він помер від раку підшлункової залози.

Після затримання Євгена та застосування тортур, правоохоронці жодного разу до самої смерті так до нього і не звернулися. У стандартній відповіді Христинівської прокуратури матір повідомили, що в діях співробітників міліції щодо її сина немає складу злочину. Але, на жаль, не існує відповіді — а чи були підстави затримувати людину, щоб просто так звести в могилу. Немає відповіді, бо тортур не існує, отже, і злочинів таких не буває. Хто наступний?

На жаль, нещасним матерям їхнє горе не приснилося. Воно було наяву. Тепер вони теж братимуть участь в акції та безстроковій голодовці з Валентиною Васильченко, аби дізнатися — за що так нелюдськи катували їхніх синів і кому була потрібна їхня смерть.

Ясна річ, такий кричущий прецедент порушень прав людини не повинні замовчувати ні депутати, ні громадськість, ні місцева влада, яка в черговий раз, продемонструвавши слабкодухість, самоусунулася. Журналістка домагатиметься, щоб на сесіях Черкаської міськради й Соснівської райради дали всьому цьому оцінку. Вона захищатиме матерів і сподівається разом з ними пройти той самий шлях, що і з В.Онищаком і Володимиром Дорошенком — дасть Бог, до суду й відповідного вироку.

Те, про що заявляють матері покійних синів, що підтверджують документи про смерть останніх, свідчить: тортури все-таки застосовуються і люди сьогодні від них на Черкащині помирають.

При розгляді справ у суді, як правило, у 9 з 10 випадків звучать заяви підсудних про застосування до них тортур. «Але немає жодного рішення суду, прийнятого за заявою підсудних про те, що тортури — застосовуються. Не було ще випадку, щоб судді відправили справу на дорозслідування, а прокуратура — визнала факт катувань», — стверджує В.Васильченко. У неї є підстави говорити, що нині тортури є страшною сваволею, до того ж катують безвинних людей. Пригадується, як у 1991—1992 рр. після вироку в залі суду виправданим знімали наручники. А починаючи з 1996 р. вже очевидні факти фальсифікації кримінальних справ. «Зараз відбувається настільки грубе нехтування правами людини, що справи фабрикуються сотнями, а, можливо, й тисячами. Люди йдуть у в’язницю не тому, що винні, а тому, що це комусь вигідно! На засіданнях колегії облпрокуратури й черкаського УВС прокурор області Павло Кушнір незмінно відзначає низький професійний рівень слідчих міліції та прокуратури. Ось чому існують катування, а не тому, що вони потрібні!» — заявляє журналістка-правозахисниця.

Як правило, за заявами правозахисників стоїть обгрунтоване документальне підтвердження. Заяви вимагають відповіді, але система, переважно, мовчить. Якщо всесилля цинізму дозволяє не визнавати злочинів, то й відповідати за них немає кому та й ні до чого.

Під час майбутньої акції В.Васильченко, як журналіст-правозахисник, виступатиме з вимогами відставки прокурора Черкаської області П.Кушніра й начальника УВС О.Кочегарова. Разом із матерями закатованих і однодумцями вона вимагатиме від них відповісти хоча б за ці дві страшні смерті, які також не хочуть визнавати. Зовсім не пустопорожнє сьогодні запитання для Черкащини — хто наступний?