МЕТОДИ СЛІДСТВА ЯК ДЗЕРКАЛО ПРОФЕСІОНАЛІЗМУ

Останнім часом у пресі й інших ЗМІ стала часто висвітлюватися тема незаконних методів ведення дізнання і досудового слідства. Про це пишуть гнівні статті журналісти, знімають страшні фільми «про ментів» режисери. Та чому не чутно самих «героїв»? Де викривальні виступи слідчих і прокурорів про те, що це поодинокі випадки, як то кажуть «у сім’ї не без виродка»? Що це — уражена цехова гордість чи, дійсно, крити немає чим?

Не претендуючи на глибокий аналіз проблеми (усе ж чуже відомство — «темний ліс»), хочу висловити свій, хоч і сторонній, але професійний погляд судді на це явище. Його поширеність призвела до того, що при розгляді майже кожної кримінальної справи в суді надходять заяви підсудних про те, що свідчення на досудовому слідстві вони давали не добровільно, а під фізичним або психічним впливом із боку працівників органів слідства. Хоча перевірка достовірності цих заяв сама по собі становить проблему, про що мова йтиме нижче, наявність у справі даних, які свідчать про грубі порушення процесуального закону, допущених слідчим при первинних допитах підозрюваних, найчастіше дійсно дають підстави для сумнівів у його об’єктивності. Наприклад, виникає запитання: навіщо слідчий допитує особу, котра дала пояснення про скоєний нею злочин, не як підозрювану з роз’ясненням її процесуальних прав, а як свідка, хоча не може не знати, що суд не прийме цей протокол як доказ, оскільки його отримано з порушенням закону? Відповідь очевидна — роз’яснення підозрюваному його прав на відмову від дачі показань, на захисника і побачення з ним до першого допиту позбавить слідчого можливості отримати таке необхідне йому зізнання.

Причина такої тактики слідчого полягає, насамперед, у відсутності професіоналізму. На жаль, відійшли в минуле часи, коли злочин розкривався за гудзиком чи недопалком, залишеним на місці злочину. Інакше кажучи, коли слідчі шукали, збирали і правильно фіксували докази. Хоча давно піддано критиці відому теорію про зізнання підозрюваного як «царицю доказів». Часто окрім цього зізнання в кримінальній справі нічого немає. Так, у одній зі справ після виявлення трупа батько загиблого самостійно оглянув місце події і виявив предмети, що стали речовими доказами в справі, хоча слідчий їх «не побачив». У іншій справі слідчий не звернув увагу на сокиру зі слідами крові, «випадково» зафіксовану на фотографії при огляді місця події». Проте в протоколі вона описана не була і не долучена як речовий доказ. На жаль, такі випадки непоодинокі. Причини такого стану досудового слідства криються в низькій якості професійної підготовки кадрів для слідчих органів, а також у поганому матеріальному забезпеченні як самих цих органів, так і їхніх працівників. Тому їхні лави залишають істинні спеціалісти і йдуть заробляти хліб насущний в адвокатуру чи комерційні структури. Ще однією причиною є оцінка діяльності слідчого залежно від кількості розкритих і направлених до суду кримінальних справ, без зв’язку з результатом їхнього судового розгляду. Таким чином, слідчий може несумлінно і непрофесійно ставитися до збирання і фіксації доказів, а якщо суд надалі виправдає підсудного, то недоліки слідства можна списати на упередженість і неправильні дії суду. Не знаю, чи змінить такий стан справ у слідстві створення незалежного слідчого органа. Гадаю, позитивні зрушення не відбудуться, доки в слідчі органи не стануть приходити професіонали, для яких головним критерієм якості їхньої роботи стануть вироки суду, засновані на поданих ними достовірних доказах.

Ще один аспект проблеми. Останнім часом частими є випадки, коли підозрювані й обвинувачувані в ході досудового слідства дають дійсно правдиві свідчення, докладно пояснюють обставини вчинених злочинів, однак розраховують на те, що в суді вони розкажуть про побиття, катування й інші жахи слідства і будуть виправдані. Ось тут і виникає проблема: яким чином ці факти перевірити, а головне — довести? Із цього питання є роз’яснення пленуму Верховного суду України, у якому рекомендується в таких випадках направляти справу на додаткове розслідування для проведення прокурором перевірки зазначених заяв підсудних. Після змін у Кримінально-процесуальному кодексі, що обмежили коло підстав для направлення справи на додаткове розслідування, такі перевірки рекомендується проводити шляхом судових доручень прокурору. Як показує практика, більшість цих перевірок закінчується винесенням постанови про відмову в порушенні кримінальної справи стосовно працівників органів слідства через відсутність події злочину. Інакше кажучи, немає доказів перевищення ними влади чи зловживання нею, що виражалося б у застосуванні незаконних методів ведення слідства.

Як правило, суд задовольняється такими результатами. Та у нього й немає іншого виходу, оскільки для перевірки достовірності результатів цих перевірок необхідно проводити окреме слідство, що суперечить положенням закону про розгляд судом справи лише стосовно обвинувачуваних і тільки в рамках пред’явленого обвинувачення. Якщо ж підстави для сумнівів у добровільності показань підсудного в ході досудового слідства усе ж вбачаються, то суд, за наявності інших припустимих доказів, основує свій висновок про винність на них.

Однак проблема не тільки в цьому. У судовій практиці нерідко трапляються випадки, коли, заявляючи про недозволені методи слідства, підсудні не заперечують (і це підтверджується матеріалами справи), що після їхнього застосування вони показали місце вчинення убивства і приховання трупа, зброї, наркотиків, знарядь злочину і предметів, добутих злочинним шляхом, тобто самообмова і обмова виключаються. Дотримуючись закону, у випадку підтвердження того, що ці показання підсудні давали під впливом незаконних методів, суд не може прийняти їх як доказ. Тобто суд не повинен брати до уваги очевидні факти, хоча в названих випадках без показань підозрюваних або обвинувачуваних органи слідства, як правило, не мали реальної можливості виявити вказані предмети чи труп. Можливо, у таких ситуаціях, для оцінки доказів, неприпустимих із точки зору закону, але достовірних для «людини з вулиці» і оцінки їх виходячи з загальновизнаних і загальнозрозумілих принципів справедливості, і необхідний суд присяжних, створення якого передбачено в новому Законі «Про судоустрій». Але це, як то кажуть, зовсім інша історія.

Мої слова про низький професійний рівень працівників органів слідства, звісно ж, не стосуються тих, хто попри будь-які об’єктивні трудності, не жаліючи ні часу, ні сил, грамотно, розумно і самовіддано продовжить свою справу. Та, на жаль, таких стає дедалі менше. Не претендую також і на оцінку суддів як абсолютно безгрішних і бездоганних у професійному плані. На цю тему можна багато говорити. І, мабуть, має сенс це робити, якщо ми хочемо йти шляхом удосконалювання суспільства.