МЕТА ВИПРАВДОВУЄ СЛІДСТВО?

Про те, що правоохоронні органи фальсифікують матеріали кримінальних справ, ми писали багато і, на жаль, напевно, ще писатимемо про нові й нові випадки, які підтверджують цю сумну тенденцію. Тому що страшно, коли міліція виходить із презумпції винності й діє за принципом «хто не заховався — я не винуватий», і відчуття безвиході мучить через те, що такі дії освячуються прокуратурою. Тому що катування стали в нас не чимось ганебним, а рутинним етапом роботи тих, хто веде слідство. І, за великим рахунком, ніхто з тих, хто реально міг би вплинути на ситуацію, цим не переймається.

Абсурдність матеріалів слідства, які час від часу стають надбанням громадськості, свідчить, що окремі охоронці закону чи то через поспіх, чи то через надмірну зайнятість інколи сприймають показання свідків як щиросердне визнання. Більше того, вважають, що підвищення відсотка розкривань злочинів у такому випадку не просто пом’якшить їхню власну провину, а й зовсім звільнить від відповідальності, а то й прикрасить погони новими зірками.

Ця історія сталася в селі Трикратському, що в Миколаївській області. Осіннім досвітком брели два громадянини напідпитку вздовж озера й зустріли сторожа, який охороняв цю водойму. Попри ранній час, за згодою сторін було вирішено відзначити знайомство розпиттям самогону. Проте дружби не вийшло. Оскільки сторож виявився негостинним і відповів відмовою на прохання новоявлених друзів про безоплатну передачу їм велосипеда. Через непоказний транспортний засіб гості його й убили, нанісши понад десяток ножових поранень.

Продовження цієї трагічної історії було таким самим безглуздим, як і початок. Саме тоді, коли візитери ревізували будку сторожа на предмет наявності інших корисних речей, мимо проїжджав житель села — Олександр Дишлюк, повертаючись із риболовлі. Він побачив сторожа, що лежав на землі, і двох незнайомців. Останні хоча й грубо, проте в досить переконливій формі попередили небажаного свідка про неминучі наслідки його балакучості.

Попри погрози, Олександр вирушив до сільради й розповів секретарю про побачене. Сказав, що сторож лежав нерухомо, що руки незнайомця були закривавлені. Та міліціонери, прибувши на місце події, довго сушити голову над розкриттям убивства й вислуховувати пояснення свідка не стали. Якщо міліціонеру потрібний підозрюваний, то свідок йому ні до чого. І через чотири доби 55-річний Олександр зізнався в убивстві. Він підписав усі необхідні протоколи, де чітко описував подробиці скоєння злочину. Напевно, зайве робити припущення, наслідком яких саме засобів переконання стали такі свідчення.

На відміну від багатьох винних, які розповідають про те, що до них були застосовані недозволені методи слідства, Олександр у суді не говорив про це. Напевно, йому, хто з 14-річного віку працював у колгоспі імені 22-х Червоних партизанів, відомо було й без будь-яких картинних попереджень, як це роблять у зарубіжних фільмах поліцейські, що все використовуватиметься проти нього. І насамперед — його показання як свідка.

У квартирі свідка, який став підозрюваним, виявили куртку з плямами бурого кольору без одного гудзика. При повторному обшуку знаходять відсутній гудзик — звісно ж, у вагончику вбитого сторожа. Експертизу за цим фактом не призначали. Гудзичок приклали до куртки, сфотографували в різних ракурсах. Фото приєднали до справи — документ готовий.

Підозрюваний достоту розповів «усе, як було». Його, як це й має бути, вивозили на місце скоєння злочину. Він знову був точний у деталях. У кожному разі, його розповідь дивним чином повністю збіглася з результатами експертиз. Чого ще? На тому слідство закінчили, підозрюваного ознайомили з матеріалами справи. У прокуратурі вже закінчували працювати над обвинувальним висновком, коли щастя раптом усміхнулося фактично приреченій людині. Треба ж такому статися, щоб в один справді прекрасний день у його камеру ввели... одного з тих, кого він бачив удосвіта на місці вбивства сторожа. Як з’ясувалося згодом, справжнього вбивцю затримали за крадіжку конопель із чужого городу.

Напевно, дуже здивував охоронців правопорядку такий перебіг подій. Проте досада, мабуть, була єдиним відчуттям. Бо ні каяття, ні жалю працівники правоохоронних органів, які утримуються на кошти платників податків і які цих самих платників податків коли слід і коли не слід розпинають, очевидно, не відчувають. Тому не розгубилися вони й не засумували, а міцно задумалися, що ж робити з безвинно затриманим громадянином, якого самі за чотири доби на рівному місці зуміли переконати взяти на себе тяжкий злочин? Ну не вибачатися ж, справді, або ще гірше — компенсацію платити за моральну та іншу заподіяну шкоду. Ну не того викрили — буває. Що ж, не люди вони, чи що — права на помилку не мають?

Загалом, визріло в розумних головах соломонове, прямо скажемо, рішення. Щоб Олександр не надумав претензії пред’являти, порушили проти нього іншу кримінальну справу — за недонесення. Начебто ні за що, він же, не вагаючись, до сільради рушив, заявив, як і слід законослухняному громадянину. Проте вирішили притягти його до відповідальності за цією статтею Кримінального кодексу. Загалом, справу порушили, потім, правда, відразу закрили. Однак у свідка-підозрюваного-потерпілого претензій, схоже, справді немає. Певно, радий, що живий залишився. І його можна зрозуміти.

Отже, борці зі злочинністю часу знову-таки не марнували. І навіть знайшли жінку, якій уже справжній убивця продав за 20 гривень велосипед, сам злощасний велосипед знайшли. Загалом, із доказовою базою все знову — у повному ажурі.

Отже, Дишлюк незаконно утримувався під вартою три місяці. За цією справою винесено окрему ухвалу Колегії суддів судової палати з кримінальних справ Верховного суду України. У ній, зокрема, йдеться: «Наведені дані дають підстави вважати, що справа стосовно Дишлюка порушена незаконно й велася внаслідок застосування до нього недозволених методів слідства. Попри це, 11 лютого 2001 року старший слідчий Вознесенської міжрайонної прокуратури Домущей І.В., без перевірки даного факту, виніс постанову про відмову в порушенні кримінальної справи за фактом перевищення повноважень і зловживання службовим становищем щодо співробітників міліції, які вели дізнання та слідство, через відсутність у їх діях складу злочину.

З метою приховання порушень закону щодо Дишлюка, цим самим числом Домущей І.В. виніс надуману постанову про порушення кримінальної справи стосовно Дишлюка за те, що він, достеменно знаючи, хто скоїв убивство, не доніс про це правоохоронним органам.

Колегія суддів вважає, що таке ставлення працівників органів досудового слідства до вимог процесуального закону при розслідуванні кримінальної справи, до гарантованих Конституцією прав і свобод громадян, штучне створення ними доказів вини стосовно особи, не тільки не причетної до злочину, а яка заявила про нього, створює негативний авторитет правоохоронним органам і межує із зловживанням і перевищенням влади, що неприпустимо».

Є в цій справі ще деякі нюанси, які доповнюють загальну картину. Приміром, засудженого в результаті за вбивство і його захисника слідчий прокуратури протягом п’яти місяців ознайомлював з матеріалами справи, обсягом один том. А в постанові про притягнення як обвинувачуваного Дишлюка констатується: «Від отриманих ушкоджень Дишлюк А.І. помер на місці». Ну, помилилася друкарка, переплутала жертву з підозрюваним, а слідчий прокуратури юрист 3-го класу І.Домущей постанову, чи то через неуважність, чи то зовсім не читаючи, підмахнув. Незрозуміла роль адвоката, якого надали Дишлюку. Чи то підозрюваний був із ним нещирим, не натякнувши навіть, що справу йому «шиють», чи то в захисника тактика така — схиляти клієнтів до зізнання в чужих злочинах.

Суддя Верховного суду України, член Ради суддів України Валентин Косарєв, доповідач у справі: «Випадки порушення норм процесуального законодавства при провадженні досудового слідства трапляються досить часто. Проте порушення бувають різні. Є порушення незначні, а є суттєві.

Кримінально-процесуальний кодекс України дає вичерпний перелік порушень, які ведуть за собою обов’язкову зміну або скасування судового рішення чи повернення справи прокуророві на додаткове розслідування.

Є порушення, на перший погляд, незначне і, якщо воно стосується інтересів людини, яка скоїла злочин, вина якої доведена, то на це порушення не звертають уваги. Що я маю на увазі. Приміром, існує ряд чітко встановлених законом підстав для затримання осіб за підозрою у скоєнні злочину (ст. 106 КПК України). Та якщо проаналізувати протоколи затримання осіб, яких не застали на місці злочину або яких не бачили очевидці, то формулювання, як правило, таке саме: «Затриманий за підозрою у скоєнні того чи іншого злочину». Підозрювати можна кого завгодно, але підстави для затримання чітко визначені законом. Отож, якщо незаконно затриманий згодом виявиться злочинцем, то на цьому порушенні особливо не акцентується увага.

Інша річ, коли незаконно затриманий узагалі не причетний до злочину чи, як у даному випадку, людина заявила про нього у відповідні органи. У цьому випадку зазначене порушення закону набуває іншого смислу та значущості для гарантованих Конституцією України прав людини. З цього порушення починаються інші, які призводять до істотніших і навіть до скоєння злочинів тими особами, які їх допускають. Ця кримінальна справа — яскравий приклад того, до чого призводить, на перший погляд, незначне порушення закону.

Випадки незаконного затримання осіб, не причетних до злочину, у моїй практиці при розгляді кримінальних справ не поодинокі. На мій погляд, і це підтверджено історією нашої держави, чим слабкіші демократичні підвалини, або слабкіша демократія і сильніший авторитаризм, тим більше порушень прав людини. Силові державні органи починають обслуговувати режим. Їм треба показати, що вони працюють, а чи дотримуються при цьому права громадян, не має значення. Важливо одне: показати високий відсоток розкривань злочинів, ефективність роботи й т.п.

Співробітники правоохоронних органів найчастіше говорять, що вони борються зі злочинністю, а судді відсилають справи на дослідування, випускають винних. Звичайно, несумлінні люди є скрізь. Та цей приклад свідчить про те, що деякі співробітники борються саме не зі злочинцями.

Якщо судова влада в цей складний період становлення її незалежності хоч на йоту втратить її, нам не уникнути тоді негативних тенденцій порушення прав людини в нашій державі. Наша судова система, попри всі негативи, породжені тим, що її прагнуть контролювати інші гілки влади, все-таки має тенденцію до забезпечення захисту прав та інтересів громадян України».

Посвячені в таємниці вітчизняної слідчої справи й судочинства стверджують, що переважна більшість тих, хто пройшов катівні українських слідчих ізоляторів і кому в результаті так і не було пред’явлено обвинувачення, вважають за краще мовчати з приводу пережитого. Про це саме доводилося чути й від родичів тих, кому «пощастило», для кого «все скінчилося добре»: їх, протримавши певний час в ізоляції, усе-таки не послали гнити в місця позбавлення волі за злочини, яких вони не скоювали. Ті, з ким це траплялося, найчастіше справді вважають за краще мовчати. Щоб хоч спробувати забути те, чого насправді забути, напевно, неможливо.

P.S. В ізоляторі попереднього утримання міського управління МВС у Львові звів порахунки з життям 16-річний підліток. За словами заступника начальника міської міліції, підліток повісився на власній сорочці. Як повідомили місцеві ЗМІ, медперсоналові не вдалося врятувати самовбивцю. За словами міліцейського чиновника, о 18 годині 35 хвилин із затриманим розмовляв начальник ізолятора, запитував про скарги та побажання, а вже о 18.42 черговий повідомив, що підліток повісився.

Хлопчик перебував на обліку в дитячій кімнаті міліції з
11-річного віку. 5 травня його було затримано після того, як він спробував пограбувати жінку.