ЛОЖКА БРЕХНІ У БОЧЦІ ПРАВДИ

У №14 (439) «Дзеркала тижня» від 12 квітня 2003 року було опубліковано статтю журналіста Євгена Гуцула (м. Львів) під назвою «Феміда-мати з дірявими кишенями», в якій критикувалася робота Львівського обласного управління юстиції (ЛОУЮ). Задля об’єктивності висвітлення цієї теми сьогодні ми подаємо точку зору на згадані в публікації події та факти начальника ЛОУЮ Віктора Дяковича:

«Перші великі неприємності я мав у 2001 році, коли проводилася атестація начальників облуправлінь юстиції. Зміну керівництва у міністерстві завжди хтось намагається використати для зміни керівництва у регіонах. Через це поступово мене з того, хто сприяв виявленню махінацій, які фактично відбувалися при моїх попередниках, намагалися перетворити на того, хто їх нібито допустив. Безумовно, що за надання гласності службовим порушенням у ЛОУЮ я не чекав ні від кого лаврового вінка, але, правду кажучи, зовсім не заслужив і тернового. Насправді це не я сам виявив махінації. Це зробила головний бухгалтер Світлана Пашко у березні 2000 року. Я тоді пропрацював начальником ЛОУЮ рівно рік. Одного весняного дня заходить вона до мене в кабінет з переляканими очима і каже: «Вікторе Петровичу, у нас немає 14 тисяч бюджетних грошей, які виділив губернатор на поточний ремонт приміщень судів». Ці кошти, на мої письмові прохання, надав тодішній голова Львівської ОДА Степан Сенчук. Після їх одержання я розпорядився скерувати кошти з рахунку ЛОУЮ у два суди міста Львова. Аж раптом з’ясовується, що ці гроші без відома мого і головбуха, за підробленими нашими підписами на банківському рахунку(!), вже переказано в Держінформ’юст — за бланки нотаріальних дій. «Хто це міг зробити?» — запитую головбуха. «Касирка Щербата». — «Ви впевнені у цьому, все добре перевірили?» — «Так». — «Чому касирка це зробила?» — «Для погашення заборгованості ЛОУЮ перед Держінформ’юстом за бланки». — «Отже, все-таки ця заборгованість була!» Так несподівано підтвердилися мої давні підозри щодо махінацій з грошима за бланки з водяними знаками...

Поставляв в ОУЮ спеціальні бланки лише Держінформ’юст. Ще до мого призначення начальником ЛОУЮ Мін’юст створив Держінформ’юст, а той надавав за угодою в ОУЮ спеціальні бланки з водяними знаками. ОУЮ роздавали їх приватним нотаріусам — за готівкові гроші і державним нотаріусам — під звіт (держнотаріуси згодом переказували гроші за бланки в ОУЮ). Щокварталу ціни за бланки зростали.

Коли 1 березня 1999 року я був призначений начальником ЛОУЮ (до того працював головою суду), то одразу почав розбиратися у новому для себе господарстві. А це 70 юридичних осіб і 1300 працівників. Мене, зокрема, попередили, що можливі зловживання з бланками нотаріальних дій. Мовляв, чомусь ЛОУЮ заборгувало Держінформ’юсту за бланки аж 60 тисяч гривень. І з Києва постійно надсилали з цього приводу претензії. Але головбух Пашко запевнила мене, що Держінформ’юст помилково висуває претензії до ЛОУЮ, і показала документи, згідно з якими зі Львова здійснено абсолютно всі проплати. Тоді я докладно написав у Київ про кожну поставку бланків і кожну проплату за них. А Держінформ’юст на це відповів: гроші в Київ не дійшли, шукайте їх у банках, бо ЛОУЮ обслуговує Ощадбанк, а Держінформ’юст — банк «Аваль». Такий поворот справи викликав у мене підозру, особливо коли я довідався, що за бланки розраховуються готівкою. Адже готівка дає грунт для зловживання. Не одну таку справу доводилося розглядати мені в суді. Викликаю колишнього заступника начальника ЛОУЮ з питань нотаріату і чую від нього, що буцімто інколи в управлінні бракувало грошей, то тимчасово використовували ті, що одержували за бланки. Я негайно видав наказ у квітні 1999 року про заборону готівкового розрахунку: заборонив касирові приймати готівку від приватних нотаріусів, а державним нотаріусам — від громадян. Також розпорядився всі розрахунки за нотаріальні дії держнотаріусів проводити тільки через відділення Ощадбанку. Багатьом цей наказ не сподобався. Але відтоді за бланки і послуги платили тільки безготівково.

Втім, звісно ж, борг ЛОУЮ перед Держінформ’юстом все одно залишався. І я дав вказівку головбухові обов’язково знайти його сліди у банках: рахунки були, а гроші — зникли. За наказом мого попередника, за бланки в ЛОУЮ відповідало троє: спеціальна людина в бухгалтерії, яка займалася одержанням і видачею бланків, бухгалтер, що вела бланки і платні послуги державного нотаріату, та касирка, яка безпосередньо отримувала гроші. Головбух Пашко відправила в банки на звірку касирку Щербату, бо вважала, що тільки вона зможе найкраще розібратися з ними: особисто здійснювала грошові перекази. Касирка поїхала в Київ і звідти привезла документ за підписом головного бухгалтера Держінформ’юсту про те, що, мовляв, кошти, переказані зі Львова, знайшли і відтепер ЛОУЮ перед Держінформ’юстом заборгованості за бланки не має. І справді, певний час Держінформ’юст більше не турбував із цього приводу ЛОУЮ. Лише згодом я дізнався, що насправді головбух з Держінформ’юсту продовжував постійно телефонувати касирці Щербатій і вимагати, щоб ЛОУЮ покрило борги за бланки. А Щербата потай від інших просила головбуха з Києва не надавати розголосу цій справі і обіцяла, що ЛОУЮ обов’язково знайде необхідні гроші й перекаже їх Держінформ’юсту. Вочевидь, касирка за спиною у всіх просто вигравала час, аби ніхто не дізнався про черговий обман. Тож коли через рік моєї роботи в ЛОУЮ «вилізли» не туди скеровані 14 тисяч гривень, я збагнув, що Щербата ці гроші відправила в Київ за борги, які таки насправді були. Бо ж не було готівки в ЛОУЮ, якою можна було маніпулювати, як раніше, після моєї заборони приймати її. Так одне зловживання породило інше.

На той час я ще не знав усього механізму махінацій. А тоді я попросив головбуха поки що нікому нічого не говорити, а піти в Ощадбанк і взяти за три останніх роки всі наші перерахунки за бланки Держінформ’юсту. Сам я зателефонував керівництву банку і попросив сприяння. Коли нам дали з банку документи за три роки, я на три дні відправив головбуха додому, щоб докладно розібралася в рахунках. Після цього Пашко подала мені список рахунків, де не сходилися суми. Наприклад, ми з головбухом підписали рахунок на проплату Держінформ’юсту 18 тисяч гривень, а фактично в Київ від нас пішло три тисячі. Підписали 15 тисяч — пішло 7. І так далі.

Тобто на кожен справжній рахунок був менший липовий рахунок. Не залишалося сумніву, що касирка Щербата підробляла наші підписи, а різницю в грошах клала собі в кишеню. Такі ж операції вона здійснювала і щодо переказування коштів за платні послуги, які надходили в ЛОУЮ від державних нотаріальних контор.

У мене була і досі залишається підозра, що в цих махінаціях разом із касиркою був задіяний і хтось із банківських працівників. Інакше Щербата не змогла б постійно легалізовувати рахунки з підробленими підписами начальника і головбуха ЛОУЮ. Але, як кажуть, не спійманий — не злодій. Можливо, у касирки були й інші спільники. А одного з бухгалтерів, яка вела платні послуги в ЛОУЮ, я одразу звільнив з роботи за відсутність контролю за діями касирки.

Чому так довго мандрувала ця кримінальна справа до суду? З одного боку, не так просто було простежити всі банківські рахунки. З іншого — Щербата час від часу змінювала свідчення: то вона крала сама, то разом з головбухом (вона не приховувала, що помститься Пашко за те, що та розкрила її злодійство), то знову ж усе брала тільки на себе. Була ще одна немаловажна причина. На той час тривав конфлікт між тодішніми генеральним прокурором Потебеньком і міністром юстиції Станік. Напружені стосунки були пов’язані з різними оцінками роботи «Укрспец’юсту», що займався реалізацією конфіскованого й арештованого майна. Тоді ж, за завданням генпрокурора, прокуратура області перевіряла найменші сигнали, пов’язані з діяльністю ЛОУЮ в усіх напрямках. На мене ще й анонімки в той час писали, що я нібито лобіюю інтереси приватної фірми «Л-ВІС».

Тож столичні контролери прискіпливо перевіряли всіх моїх родичів: чи не купив хтось із них будинок або автомобіль, чи не є засновником цієї фірми? Все передивилися: нічого немає. А перевірки ці тривали півроку. Вишукувалася найменша зачіпка. Отож цілком зрозуміло, що й «справу Щербатої» крутили-розглядали під мікроскопом, щоб винайти якийсь найменший компромат на Дяковича.

Що ж до критики, про яку йшлося. Губернатор ніде не критикував начальника ЛОУЮ — лише виконавчу службу. Критика цієї служби в деяких аспектах була справедливою. Мається на увазі конкретний факт щодо продажу майна «Львівприладу» за очевидно заниженими цінами. Хоча якраз у тій ситуації ЛОУЮ вживало всіх заходів для того, щоб перешкодити такому продажу. Писав я про це і міністру, і держсекретарю. Але деякі правоохоронні органи, зокрема міліцейські, нам відверто перешкоджали. І зацікавлені особи свого домоглися. Та й, крім «Львівприладу», недоліків у роботі виконавчої служби можна було знайти чимало, адже на той час у Львівській області було 142 виконавці (тепер уже трохи більше), на яких у 2002 році припадало 210 тисяч (!) виконавчих проваджень. Це 120 проваджень в місяць на одного або чотири—п’ять — на день. А в апараті виконавчої служби в області було аж чотири особи, які мусили все це контролювати. Помилок і порушень за такої арифметики не уникнути. Але ще один парадокс: після всіх перевірок чомусь критикували тільки мене, а всім моїм заступникам, зокрема й тому, що безпосередньо відповідає за виконавчу службу, дали з міністерства премії за добру роботу. А торік весь тиждень тривала комплексна перевірка з Мін’юсту. І після цього міністр видав 20 грудня наказ про мою неповну службову відповідність. Певно, і він втомився від завеликої кількості нашіптувачів на мою голову, які хочуть зіпсувати ставлення міністра до мене».