Кримінал — норма життя?

Дивні речі із законом і правом кояться в нашій країні. Занадто дивні, щоб у пошуку їх причин обмежитися констатацією факту тотальної корупції в правоохоронних органах і системі судочинства.

Складається враження, що правоохоронна система нашої держави працює в режимі обслуговування потреб злочинців і, виявляючи неабияку винахідливість у розробці дедалі нових способів їхньої безкарної діяльності, сприяє вдосконаленню інструментарію злочинності в країні. Нас майже переконали, що такий стан справ — норма. Однак у кожному конкретному випадку хапаєшся за голову: як же так можна?! А вони, у погонах і суддівських мантіях, щоразу доводять: можна, ще й як можна.

Торік членів житлово-будівельного кооперативу «Молодіжний-3», створеного ще 1967 року, остаточно допік стан їхнього будинку, визнаного ними аварійним: через багаторічну відсутність ремонту зруйнований дах став протікати так, що в одному з під’їздів залило всі квартири з п’ятого по перший поверх, вода стояла в підвалі, через що підлога в квартирах першого поверху прогнила і почала провалюватися, а стіни в під’їздах і квартирах до другого поверху уразив грибок. Хронічна несправність електромережі неодноразово призводила до виникнення пожеж, унаслідок яких постраждали 18 квартир, а одна вигоріла повністю, у жителів вийшла з ладу теле-, радіо- і відеоапаратура тощо.

Оскільки проводити заходи з підтримання будинку в належному стані — обов’язок правління ЖБК, питання звіту за виконану ним роботу постало в усій своїй гостроті. Тим більше що з 1996 року правління не тільки жодного разу не звітувало й не переобиралося (а за статутом, термін повноважень ЖБК становить два роки), а й узагалі не проводило загальних зборів членів кооперативу, які лише — відповідно до того ж таки статуту — і є найвищим органом, повноважним вирішувати принципові питання, що стосуються, наприклад, відчуження майна або переведення житлових приміщень у статус нежитлових та їх відповідного переобладнання. Правління ж проводить поточну роботу з забезпечення обслуговування будинку.

Слід сказати, що спроби розібратися з його діяльністю робилися з 1997 року — з часу визначеного статутом завершення терміну його повноважень. Тоді мешканці звернулися в прокуратуру Залізничного району м. Києва з колективною заявою про те, що голова правління і бухгалтер за рахунок коштів ЖБК придбали шість газових плит і два імпортних холодильники. Однак це майно дивним чином не стало власністю кооперативу: холодильники «осіли» у квартирах тих-таки голови правління та бухгалтера, а доля плит досі залишається невідомою. Прокуратура відреагувала спокійно. З її точки зору, незаконне привласнення колективного майна кооперативу сторонніми особами — не її справа, і власник, у якого вкрадено майно, повинен розбиратися з цим самотужки, тому що він... колективний і в нього є статут, а в статуті — пункт 73, відповідно до якого, «члени правління ЖБК, які своїми діями завдали збитків кооперативу, несуть перед ним матеріальну відповідальність у встановленому законом порядку». Тому(!) заявникам було запропоновано провести загальні збори і звернутися до суду «для вирішення спору, що виник із кооперативних правовідносин».

Цікава логіка. Виходить, привласнення чужого майна — не завжди злочин. Усе залежить від того, у кого вкрали: якщо в кооперативу, то правовідносини — кооперативні. А якщо, скажімо, у держави? То — державні? А дозвольте дізнатися, пане Василевський, чий підпис стоїть під настільки хитромудрою відповіддю, за яких умов прокуратура спроможеться визнати кримінальним злочином «незаконне привласнення, розтрату майна чи заволодіння ним шляхом зловживання службовим становищем» (ст. 191 КК України)? І чи повинна бути віднесена, з прокурорської точки зору, крадіжка гаманця у приватної особи до розряду приватних правовідносин?

Однак, дотримуючись батьківської поради прокуратури, жителі в наступні кілька років намагалися провести збори, які повинна була б скликати голова правління. Але не скликала. Вони — вимагали, вона — відмовлялася. І, можливо, була б головою діючим ще бозна-скільки років, якби не затоплення й пожежі, які остаточно «дістали» мешканців. Настільки, що, інертні й пасивні, як більшість наших співвітчизників у ті роки, вони 2 березня 2003 року нарешті змогли скористатися пунктом статуту, відповідно до якого збори можна скликати і з ініціативи мешканців. Запрошене на збори керівництво, яке давно втратило довіру й легітимність, не з’явилося.

Новообране правління і новий голова, яким стала О.Токарська, енергійно взялися вирішувати наболілі господарські проблеми. Ось тут усе й почалося. Виявилося, що, по-перше, голова... взагалі не є членом кооперативу і тому не могла бути не лише головою, а й рядовим членом правління, як не могла обіймати посаду керуючого справами, на яку вона себе призначила, оскільки така посада статутом узагалі не передбачена. Та й не обирав її туди ніхто. А бухгалтер міг бути або членом правління, або бухгалтером, і аж ніяк — тим і тим одночасно. Проте обидві громадянки протягом семи років незаконно керували справами ЖБК і мали можливість безконтрольно й безперешкодно витрачати кошти кооперативу.

У нового правління голова пішла обертом від картини, що постала перед ним. Як згодом буде зазначено в позовній заяві до суду, за цей термін дві спритні дамочки придбали «для потреб кооперативу» обладнання й інструменти на суму понад 12 тис. грн. (проте ні обладнання, ні інструментів у розпорядженні кооперативу не виявилося), перерахували приватним фірмам понад 36 тис. грн. за нібито проведені ремонтні роботи в будинку (однак ні мешканці того ремонту не бачили, ні договорами на його проведення й актами приймання робіт цей факт не підтверджено).

«Здійснені» за цей час витрати на утримання будинку та прибудинкової території перевищили нормативні на суму понад 100 тис. грн. Самі ж «героїні» з початку 1997 року не вносили належної власної квартплати, плати за комунальні послуги і внесків на утримання будинку, що сукупно вилилося в майже 16 тис. грн. відповідно.

Понад те, частина коштів із банківського рахунку, на який мешканці будинку переказували гроші для оплати комунальних і експлуатаційних послуг і доступ до якого мали зазначені особи, теж систематично зникала в невідомому напрямку. У результаті борг будинку перед відповідними службами на початок 2003 року становив: за комунальні послуги — 149 995 грн., за теплову енергію — 21 тис. Не забували «керівниці» одного — справно платити собі платню в 2270 грн. щомісяця. А ще — проплачувати з кооперативних коштів перебування молодшої дочки бухгалтера в дитсадку й навчання старшої — в інституті. І все це — все! — підтверджувалося банківськими документами та офіційними довідками з різних інстанцій.

Однак і цим не вичерпувалися їхні «штукарства», для переліку яких не вистачить і газетної площі. Але ще одну обставину слід згадати: вони за виготовленою випискою з «рішення зборів правління»(?) надали новому власнику двох житлових квартир дозвіл на переустаткування їх під аптеку. Аптека під рукою, може, й потрібна жителям (що сумнівно, з огляду на наявність 11 аптек у сусідніх будинках). Однак руйнація несучих стін переобладнаних квартир послужила причиною появи тріщин на стінах будинку й поставила під загрозу його цілість. До речі, доказів наявності відповідних дозволів на ці будівельні дії жителям теж знайти не вдалося. Чим можуть закінчитися такі самовільні «перебудови», країна знає з прикладу руйнації будинку в центрі Києва, де лише дивом обійшлося без людських жертв. Про наслідки переобладнання мешканці неодноразово повідомляли в заявах у РДА і райпрокуратуру. Безрезультатно.

Не вірити документам, які свідчили про здійснену з розмахом розтрату кооперативних коштів не на користь власника, мешканці не могли. Але найгірше полягало в тому, що печатка, документація та майно кооперативу продовжували залишалися в руках підозрюваних осіб, а отже, ті могли й далі вершити свої темні справи. 23 червня 2003 року суд Солом’янського району справу про передачу належного кооперативу майна (печатки, штампа, документації, комп’ютерів, інструментів тощо) ухвалив на користь ЖБК. Апеляційний суд ухвалу залишив у силі.

Однак добровільно виконувати судове рішення голова не квапилася. Виконавчі листи, видані у вересні 2003 року, протягом року перебували «в роботі» судвиконавців. Ну, нездатні були судвиконавці вилучити чужі речі з незаконного володіння! Вона ж їх удома тримає! А в дім зайти бідолахи не вільні...

Розпорядження начальникові відділу виконавчої служби РУЮ Г.Новак «вжити негайних заходів до усунення виявлених у зверненні (О.Токарської. — Т.М.) порушень і поновлення прав законних інтересів заявника», що міститься в листі міського управління юстиції від 14 вересня 2004 року, адресат теж не зрозумів. Дізнатися б, що ж змусило його не зрозуміти зрозуміле? Мабуть, те ж саме, що змусило начальника Солом’янського РУ ГУ МВС України в м. Києві пана Ковальчука підписувати повідомлення про відмову в порушенні кримінальної справи проти голови? Те ж саме, що й прокуратурі не дозволило помітити ознаки кримінального злочину в діях двох дамочок?

А тим часом дамочки намагалися повернути собі ласе джерело фінансування потреб своїх рідних та близьких. Подавали зустрічні позови, намагалися опротестувати законність зборів мешканців будинку, підробляли підписи членів кооперативу під заявами, зверталися в різноманітні інстанції, поливаючи брудом нових членів правління тощо. Відчуваючи свою непохитну безкарність, вимагали навіть порушити кримінальну справу проти членів нового правління і його голови.

Безкарність розбещує, провокує нові злочини. Вже після набуття чинності рішенням суду спритниці забирають у паспортистки Г.Солодченко картотеку ЖБК, унаслідок чого кооператив не зміг подати уточнених даних до списку виборців. Цікаво, Солом’янській РДА під головуванням пана Сидорова просто байдуже, що гарантоване Конституцією право голосу жителів району на президентських виборах її бездіяльністю фактично скасоване чи ж, на її думку, так і має бути?

Як зазначено у скарзі мешканців начальнику паспортного відділення РУ ГУ МВС, «є відомості, що в будинку в квартирах самотніх людей похилого віку прописані без їхнього відома чужі люди». Але міліцейського начальника це повідомлення чомусь теж не зацікавило, хоча якщо підозри скаржників не безпідставні, «ринкова вартість» отриманої шахраями вигоди сягала б астрономічних сум. Чи таке — теж не кримінал, а «кооперативні або ж приватні правовідносини»?

Кримінальну справу проти заповзятливих дам відкрито лише за фактом оплати дитсадка й навчання за рахунок коштів кооперативу. У ній ЖБК визнаний цивільним позивачем. Але не потерпілою стороною! Потерпілих у справі немає. Цивільного позову про стягнення заподіяних кооперативу збитків на документально підтверджену суму в 165 687 грн. суд узагалі не прийняв.

Але й це ще не все. Переді мною підписана заступником начальника управління юстиції Києва, начальником відділу державної виконавчої служби І. Капушем відповідь цієї установи на звернення до міністра юстиції О.Лавриновича. Олена Федорівна Токарська, нинішній голова правління ЖБК, благала міністра втрутитися й допомогти повернути майно, а головне — печатку, без якої правлінню працювати вкрай складно. І.Капуш довго перелічує, коли і як судвиконавці намагалися виконати свою місію. Проте завершує цей перелік украй несподівано. Оскільки, пише начальник-юрист, голова і бухгалтер звільнені з займаних посад, вони «не є суб’єктами злочину… у зв’язку з чим прокуратурою Солом’янського району було винесено постанови про відмову в порушенні кримінальних справ» проти них, а «04.10.2004 державним виконавцем винесено постанови про повернення виконавчих документів без виконання».

Радійте, нинішні й майбутні шахраї, аферисти та інші категорії злочинців усієї країни! Відтепер Київське управління юстиції благословило вас на нові звершення, вказавши, як можна безкарно привласнювати чуже. Для цього слід устигнути своєчасно звільнитися з роботи. І вже ніхто вам нічого не зробить. Уперед, джентльмени удачі! Вам гарантує безкарність сам заступник начальника управління юстиції в столиці!

Що ж стосується «героїнь» нашого матеріалу, то їхню недоторканність незабаром гарантуватиме й суд — з огляду на те, як проходять судові засідання. А особливостей у тих засіданнях чимало. Ось лише найпримітніші. Постраждалій стороні — ЖБК — не надано можливості подати цивільний позов, її офіційним представникам-юристам — пред’явити свої повноваження й ознайомитися з матеріалами справи (26.07.2004 р.). Їх не допускають на засідання суду, а свідків реально позбавляють можливості свідчити, бо, викликаючи повістками на 14 годину, засідання починають об 11-й (20.08) чи о 15 годині (26.09). Суддя дотримується не найкращої практики її сумно відомих країні колег, усупереч ст.20 КПК, яка підтверджує гласність розгляду справ, грубо виганяє постраждалих із кабінету, де замість того, щоб належним чином вести засідання, усамітнюється з обвинувачуваними та їхніми адвокатами (факт зафіксовано 16.09 ц.р. актом із 12 підписами) і погрожує постраждалим міліцією. Коли ж вони самі наполягатимуть на виклику міліції, суддя взагалі закриє засідання.

Що ж, коли звільнення з роботи є підставою для безкарності й неповернення майна власнику, то й розгляд кримінальної справи у приватному порядку, у тісному колі і без зайвих свідків — теж цілком нормальна річ.