КЛАПОТЬ ПРАВДИ І УЛАМОК ПЕРЕМОГИ

…Одна з основних позицій статті «Будинок із химерами» підтверджена тепер рішенням, що набрало чинності. Приватизація багатоквартирного будинку, що прирекла його мешканців на долю бомжів, визнана незаконною. Цього успіху досягла ціною здоров’я та нервів жменька порядних людей — співробітників Чернігівської облпрокуратури. Їх юридично бездоганні дії нагадували не переможний штурм, а, швидше, партизанський рейд тилами супротивника. Обережний. З оглядкою. З повним усвідомленням обмеженості власних сил. Точно націлений удар проломив корупційну стіну. Та сама стіна від цього навіть не похитнулася...

У нашій країні чесні працівники органів охорони правопорядку бояться всього. Сказати зайве. Бути відвертими по телефону. Іноді — навіть привітатися зі знайомим журналістом на вулиці (таке знайомство може дорого коштувати).

Тому що порядки в самих правоохоронних структурах установлюють ті, хто нічого не боїться. Ні розголосу, ні службового розслідування... Нічого їм боятися. Нікого. І з журналістами вони вітаються чемно, без напруги. Іноді навіть кажуть: «Успіхів вам... Пишіть, хлопці, пишіть...»

Нещодавно до редакції «Дзеркала тижня» прийшла четверта за рахунком офіційна відповідь на статтю «Будинок із химерами» за підписом в.о. чернігівського обласного прокурора Євгена Ходика. Якби ми були на місці Євгена Максимовича — то дорого дали б, щоб версія, викладена в його листі, за межі прокуратури не вийшла. Не лише тому, що документ містить відверту дезінформацію. Не лише через те, що її легко спростувати. Надто вже добре лягає папір у контекст загальної корупційної картини, намальованої на сторінках «ДТ». Найгірші підозри підтверджує.

Ні, ми б на місці Ходика такий текст наносити на казенний бланк не наважилися б. А він — підписав і надіслав до редакції. Отже — не боїться. Є в нього на те підстави.

Нагадаємо, про що йдеться.

У серії журналістських розслідувань, опублікованих на сторінках «ДТ», досліджувалися факти протиправної діяльності керівника ЗАТ «Чернігівоблбуд», регіонального політика та міського депутата Віктора Демшевського. Діяльності зовсім не місцевого значення, оскільки здійснювалася вона не без допомоги органів виконавчої та судової влади. Серед інших фактів, що забруднюють репутацію української Феміди, виплив і такий. Один із багатоповерхових житлових будинків на вулиці Гетьмана Полуботка в Чернігові був незаконно приватизований «Облбудом» (для досягнення цієї мети використовувалися грубо сфальсифіковані документи). Місцева юстиція взяла на себе роль викидайла, який викурює з багатоповерхівки мешканців. А до однієї з квартир цього будинку вселився син голови Чернігівського апеляційного суду В.Литвиненко…

(Побіжна репліка. З конфіденційної розмови з працівником правоохоронних органів:

— Хоч як пишіть — нічого судді Литвиненку не буде… І судді Добрянському (інший персонаж «Будинку з химерами». — Авт.) не буде… Вони нікому не заважають... Навіщо їх прибирати... От якби хтось із суддів хабара в десяток-другий штук баксів узяв, а ви його прихопили...

— А квартира в хорошому районі що, менше коштує?

— Та ні, взагалі-то, не менше…)

Правий виявився наш співрозмовник, а ми — помилялися...

Пішли парламентські запити. І, злетівши на вищі поверхи законодавчої влади, скандал обрушився звідти градом каміння — на кого б ви думали? На підроблювачів документів і казнокрадів? На тих, хто організував несправедливі судові вердикти? На прокурорський генералітет, чиї підписи стоять під ганебними відмовами в порушенні кримінальних справ за фактом шахрайства й підробки (а саме в багаторічному і, певне, не випадковому потуранні правоохоронним органам — першопричина того, що сталося)? Ага, як же... На газету й тих, хто намагався допомогти їй у встановленні істини.

Не перераховуватимемо прикрощів, що виникли у цих людей, щоб не нашкодити їм іще більше. Адже з ними підколодно розраховувалися: пригадуючи гріхи, що до газетного скандалу відношення не мали. Поговоримо про те, що можна документально довести.

Спочатку на статтю «Будинок із химерами» надійшло три офіційних відгуки: заступника глави СБУ М.Обихода, першого заступника міністра МВС М.Маніна і виконуючого обов’язки прокурора Чернігівської області Є.Ходика.

Фактично — три спроби спростування. Невдалі. Такі, що суперечили одна одній. Містили грубі фактичні помилки. Важко повірити, але в таких серйозних документах були перекручені не лише обставини справ, а навіть дати подій та ініціали дійових осіб. Загальна ж тенденція дотримувалася точно: обгрунтувати думку, що газетне розслідування — неспроможне. І підстав для занепокоєння у парламентаріїв немає.

Усі три документи були докладно проаналізовані в статті «Химери тріумфують...»

Не треба навіть гадати, з чим ми зіштовхнулися. Зі зловмисною спробою ввести в оману вищий орган законодавчої влади? З волаючою і безпрецедентною некомпетентністю спецслужб? (До речі, ще невідомо, що для держави страшніше.)

Підкреслимо: в одній із відповідей (прокурорській) був абзац начебто обнадійливий. Та водночас — двозначний. Відтворимо його — разом зі своїм коментарем.

Відповідь прокуратури (№07/1 — 2149-03).

«Що стосується законності підстав уселення в квартиру №71 по вул. Свердлова, 120 (колишня назва вулиці Полуботка. — Авт.), у м.Чернігові сина голови Апеляційного суду Чернігівської області, то з даного питання прокуратурою області перевірку ще не завершено».

Та хіба в тому річ, яким чином оселився в будинку (факт незаконної приватизації якого прокуратура — до честі її — вже довела) син головного обласного судді?! Ясно, що двері фомкою не зламував і старого власника за волосся не витягував. Суть — в іншому: сина людини, яка очолює вищу регіональну судову інстанцію, облагодіяли. Він отримав те, що силою віднімають у простих смертних. Віднімають, використовуючи як інструмент примусу судову владу, яку представляє його батько. Корупція це чи не корупція?! А якщо ні — то тоді що? Адже так і будь-який хабар можна виправдати. Один — подарував. Інший — прийняв (не відняв і не вкрав). Що ж тут кримінального?» («Химери тріумфують, або Офіційна версія», «ДТ», № 20. 2004).

І ось — приспіло уточнення до попередньої відповіді. Текст унікальний і історичний. Можливо — перший в історії людства документ на бланку прокуратури, який підтверджує, що існує на глобусі країна, де можна — б р а т и. Що Україна — все-таки не Росія. Це в гоголівській Росії хоча й брали, але з оглядкою, обережно. Тому що — не можна було брати. Ні грошима, ні борзими цуценятами. А в нас, виявляється, можна. Квартирами для синів.

«ПРОКУРАТУРА ЧЕРНІГІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

17.05.04 № 07/3-2603-04

В доповнення до інформації №07/1-2149-03 від 07.05.2004 р.

повідомляю, що син голови Апеляційного суду Чернігівської області

Литвиненко Володимир Володимирович, був уселений у кімнату №71

будинку №120 по вул. Гетьмана Полуботка в м. Чернігові на підставі ордера

№80 від 04.08.2003 року, виданого ЗАТ «Чернігівоблбуд».

За таких обставин підстав для вжиття заходів прокурорського

реагування не вбачається.

З повагою,

В.о.прокурора області

старший радник юстиції Є.М.Ходико».

У відповіді добре лише те, що вона вщент руйнує версію СБУ, надану в її офіційному листі. Адже за гіпотезою контррозвідників (викладеною в документі №14/12331 від 30 квітня 2004 р.), «…Литвиненко В.В. дійсно проживав у квартирі № 71 по вул. Гетьмана Полуботка, 120, разом із дружиною і неповнолітньою дочкою з 13.07.2000 року до 05.08.2003 року. Поселення здійснювалося відповідно до листа-клопотання керівництва об’єднання «Чернігівспиртгорілка», де останній на той час працював на посаді юриста». Насправді ж сину судді п’ятого серпня навіть прописку за зазначеною адресою ще не оформили...

В іншому — послання від Ходика таке саме брехливе.

І дуже неважко відстежити, звідки ця неправда, а також — хто в ній зацікавлений.

Яка ще «кімната № 71»?

Немає такої кімнати за зазначеною адресою! Є двокімнатна ізольована квартира поліпшеного планування з усіма зручностями.

У державному житловому будинку — як це тепер судом доведено.

Наскільки законно цим будинком «Чернігівоблбуд» володів і за власним розсудом людей виселяв-поселяв — про те розмова попереду.

Давайте розберемося, звідки могло взятися це найменування — «кімната» — щодо житлового приміщення з двох кімнат.

Лише зі слів особи, зацікавленої в тому, щоб державний будинок залишався приватизованою общагою, квартири не називалися квартирами (будучи такими), а ділити їх можна було на власний розсуд.

Слід сказати, що на подібну словесну еквілібристику глава ЗАТ «Чернігівоблбуд» Віктор Демшевський — великий майстер. Будинки, відчужені ним у держави, обслуговує спеціально створений жек. Він повністю Демшевському підконтрольний. Крім збирання плати з мешканців, жек служить також і для інших цілей. Його рахунок створює для Демшевського унікальні додаткові можливості. Ми маємо у своєму розпорядженні показання колишнього працівника прокуратури, який з ними зіштовхнувся.

Те, що Демшевський використовує нерухомість «Облбуду» як інструмент примусу людей до безоплатної праці — ні для кого не секрет. Важко повірити, що подібне коїться в центрі Європи, а не десь на Африканському континенті. Та це так. Адже людині, яку ледь що роботодавцю не сподобається — продажний суд вижене з квартири, можна платити зовсім мало. А можна взагалі не платити.

Якось Демшевський дозволив собі витівку в дусі кріпосника позаминулого століття. Вирішив, скажемо так, свої глибоко особисті стосунки з однією зі співробітниць, вигнавши її з роботи. Історія настільки брудна, що і ворушити її не хочеться. Він заподіяв цій жінці стільки зла, скільки міг. Ось дві моторошнуваті деталі, що характеризують ту ситуацію. Коли працівник міськпрокуратури, обурений тим, що Демшевський ухиляється від офіційних зустрічей із ним із цього приводу, спробував доставити його примусово, начальство в категоричній формі застерегло цього слідчого. А коли кореспондент газети «Гарт» Валерія Петровська спробувала з’ясувати причину невразливості Демшевського в прокурорського керівництва, їй сказали: «Якщо ви хочете зберегти з нами добрі стосунки, то ніколи більше про це не запитаєте...» Отже, коли довелося все-таки з Демшевського стягувати за вимушений прогул незаконно звільненої, виявилося, що грошей у нього — немає. Гроші — на рахунку жеку. Звичайно не варта була того та копійчана сума, щоб задля неї таку схему фінансових маніпуляцій засвічувати, але Демшевський тоді на принцип пішов. Він не любить, коли виходить не так, як він хоче... Взагалі, для такої людини ордерок виписати чи бухгалтерію переробити — не штука. Те, що жодному облбудівському папірцю вірити не можна — у прокуратурі краще, ніж будь-де знають. Адже спробували вже з «Чернігівоблбудом» позиватися...

Ось перед нами папери Геннадія Гута, переселеного з іншого, приватизованого «Облбудом», будинку, на вул. Рокоссовського, 6-А (теж, до речі, на підставі сфальсифікованих документів приватизованого), до жахливого руйновища. Фотокопія ордера № 99 «Д» від 22.04.03: «изолированная квартира, 2 комнаты». Фотокопія паспорта: прописка вже не в квартирі, а в гуртожитку, за тією самою адресою... А є ще й документи, де те саме приміщення однокімнатною квартирою з кухнею називається... Подібні різночитання створюють унікальний простір для маніпуляцій і можуть служити підставою для будь-яких відписок...

Тільки даремно в.о. облпрокурора Ходико відписку, зліплену за тією самою схемою, до редакції надіслав. У журналістів є цінна звичка: перепровіряти факти, отримані навіть з офіційних джерел.

Не кімната в общазі. А двокімнатна квартира поліпшеного планування в престижному центральному районі. У державному будинку, що став об’єктом незаконної приватизації. У будинку, протизаконні маніпуляції з яким стали можливими завдяки несправедливим судовим рішенням. Судовим рішенням, винесеним, зокрема, і судом, очолюваним батьком людини, яка отримала згадану квартиру. Лише так. І ніяк інакше. І жодний ордер цієї ситуації не змінить.

І ще. За те, щоб будинок цей перестав називатися гуртожитком, квартири в ньому — кімнатами, а жителі (принаймні ті, кого ще не викинули) змогли відстояти свої права, кілька років тривала справжня війна. І на одному боці — були зосереджені корупційні сили, нечувано потужні для настільки невеличкого плацдарму. А на іншому — преса, депутати й колеги старшого радника юстиції Є.Ходика, які ще не втратили совість. Його товариші по службі. Він що, про це не знав? Чи знав, але вболівав за іншу команду? Так вболівав, що навіть тепер за її аргументи чіпляється?

Після того, як столичний суд сказав своє слово та його рішення стало чинним?

(Побіжна репліка. З конфіденційної розмови з працівником правоохоронних органів.

— Що ви витрачаєте час на Демшевського, на його будинки, на скандал із суддею? Дрібниці це все... Допоможіть мені. Я нічого не можу зробити. В одному з районів області — та сама ситуація... Люди — раби безправні, пан — диктатор... Закон для такого — ніщо. Тільки в нього — київський «дах». Абсолютно непробивний...

— Ми не можемо писати з ваших слів... Треба їхати, розбиратися на місці...

— Про те й прошу. Розібратися самим, на місці та чесно.

— Газета — як комп’ютер... Не може вийти з завдання, не зберігши дані... Інакше результат зникне... Ви ж бачите, який опір усім нашим зусиллям... Ми зуміємо взятися за наступне розслідування, лише завершивши попереднє...

— Не запізніться... Якщо ця людина «прокрутить» справу через усі судові інстанції — нічого не зміниш... Знаєте, я лише тим себе розраджую, що батогом обуха не переб’єш... Епоха первісного нагромадження капіталу... Поки вони не нажеруться, нічого не зробиш... Потім — стане легше...

— Та це ж — ілюзія. Вони не нажеруться… Капітал не накопичується в нашій країні, він вивозиться. Рокфеллер не вивозив свої долари до Мексики і Хант не продавав свої нафтові вишки за кордон на брухт…

— Виходить — ніякого потім не буде…)

…Довідавшись про те, що Київський апеляційний господарський суд залишив чинним рішення суду першої інстанції і будинок, приватизований «Чернігівоблбудом», повертається державі, ми попросили працівника обласної прокуратури Лілію Федорченко, яка брала участь у процесі, прокоментувати ситуацію.

— За апеляційною скаргою перевірялося судове рішення місцевого господарського суду Чернігівської області, — розповіла вона. — Процес був відкритим. Був присутній представник місцевого відділення фонду Держкоммайна України. Були викликані сторони… Надали слово Демшевському… Він, природно, все заперечив. Доводив, що рішення незаконне. Що в нього на руках — рішення Верховного суду, що підтверджувало статус будинку як відомчого гуртожитку (у «Будинку з химерами» висвітлені обставини, за яких воно з’явилося. — Авт.). Що аргументи прокуратури — вигадка, гуртожиток належить «Чернігівоблбуду» і він може робити з ним, що завгодно, оскільки це — його власність... Я побудувала свій виступ досить емоційно... Сказала, що Демшевський, може, довічно володів би цим будинком — якби нічого не творив там із людьми... Та він став порушувати конституційне право людей на житло, виселяти неугодних, тих, хто не міг більше бути його рабами... Вибачте мені, роками не виплачується зарплата... А станеш іншу роботу шукати — і дах над головою віднімуть...

Мої аргументи були досліджені найретельнішим чином. Особливу увагу приділили обгрунтуванню позиції прокуратури. Я пояснила, що вона основана на вивченні приватизаційної справи. Безперечно доведено, що на момент приватизації об’єкт мав статус житлового будинку... Запитали, чому ж так довго прокуратура не втручалася в те, що коїться... Я відповіла, що зверталися до нас дотепер лише з приводу виселень... Питання законності приватизації донедавна не піднімалося. І лише в грудні минулого — січні нинішнього року було належним чином вивчене...

— Чи означає рішення суду, яке набрало законної сили, що Демшевський володів державною власністю незаконно й вона підлягає відчуженню на користь держави?

— Безперечно.

— Чи планує прокуратура порушити кримінальну справу за даним фактом, а також за фактом підробки документів?

— Час згаяний. Нічого не доведеш...

Залишимо при собі свою думку щодо позиції, яку займала обласна прокуратура за цією справою колись (ті, хто все-таки захистив інтереси людей, у гріхах своїх колег не винні, і не з них за минуле слід питати...) Зазначимо інше. Представляючи в суді інтереси держави, Лілія Федорченко до кінця сумнівалася в можливості успіху. Ясно, чому. У контексті того, що відбувається на Чернігівщині (а втім — по всій країні) навіть найменша, куца, невелика перемога добра над злом здається дивом. Адже, по суті, нічого не змінилося. Ті самі судді продовжують судити, ті самі прокурори — саджати, за підробку нікого не притягають, квартири, із яких викинули людей, їм не віддадуть. А хоча б і захотіли віддати — не вийде: кілька людей, що втратили в чернігівських судах здоров’я та життєві сили, — уже на тому світі. Там — земна справедливість уже не потрібна... Втім, що це ми? Ніби й справді хтось рішення господарського суду злякався і комусь щось віддавати збирається... Як будував Демшевський елітні особняки на місці колишнього шкільного саду — так і будує. Як виселяв з іншого будинку, на вулиці Рокоссовського, 6-А, мешканців, так і виселяє. Там — та сама історія: липові документи, підроблені акти, бездіяльність правоохоронних органів, містично узаконене Верховним судом свавілля... Ось лише зачіпки, що дозволила б сьогодні прокуратурі виправити свої гріхи і заступитися за людей, — не відшукалося...

Ми віддали цій темі надто багато часу й сил не лише тому, що хотіли захистити безвинно скривджених. Нам захотілося хоч раз спробувати довести журналістське розслідування до реального результату. До покарання винних.

Чимало років ми писали про події та осіб, що роблять життя в цій країні нестерпним, а виживання — проблематичним. І що виходило? Сенсації вибухали з піротехнічним гуркотом, не завдаючи нашим персонажам шкоди. Згасав шум, глухло в бюрократичних відписках відлуння викриттів... І генерал, солдати якого в мирний час гинули від голоду, йшов на запаморочливе підвищення в Київ (а потім застрявала на іракських дорогах погано укомплектована з його вини українська техніка). А інший генерал, чиї підлеглі в міліцейських погонах катували людей і виконували делікатні доручення криміналу, йшов на ще більш запаморочливе підвищення. Ставав першим заступником силового міністра. І так далі, приклади можна до нескінченності множити, ми своїх героїв не забуваємо — хоч куди вони з’їхали б...

І ось ми спробували поставити хоч одну крапку замість багатообіцяючих трьох крапок наприкінці статті... І дійшли твердого висновку: такого розділового знака у вітчизняній кримінальній журналістиці — немає. Він просто не передбачений правилами.

Буквально добило нас одне звернення, скарга, що надійшла того дня, коли стаття була вже практично готовою. До нас звернулася Людмила Степанець. Ми колись розповідали на сторінках «ДТ» про її біду та біду її сусідів за багатоквартирним будинком.

Ситуація майже така сама, як і з облбудівськими «гуртожитками». Незаконна приватизація. Нехитра маніпуляція з нерухомістю... У багатоповерхового будинку за адресою вул. Червоногвардійська, 5, з’являється новий хазяїн — і життя його мешканців перетворюється на пекло... Втім, стан справ у цьому випадку не здавався настільки безнадійним, а корупційні зв’язки новоявлених домовласників — настільки міцними, як в історії з Демшевським... Документальні обгрунтування правоти мешканців не залишали сумнівів... Зізнаємося, що ми вже записали заступництво за мешканців будинку на Червоногвардійській до свого журналістського активу...

Ніколи не треба поспішати! Нещодавно керівник Деснянської райради Сенькович відмовив цим людям у видачі необхідних для приватизації документів. Аргументувавши ситуацію просто: у будинку є хазяїн, до нього й звертайтеся. З огляду на репутацію Сеньковича (ми писали про нього, у скандалах з особняками біля школи №16 і нерухомістю «Чернігівоблбуду» він фігурував теж) — неважко зрозуміти, що основні митарства мешканців будинку на Червоногвардійській — ще попереду... (Можна й схему, за якою їх мучитимуть, вирахувати... Ті, хто користуються прихильністю Сеньковича — за стандартом діють: «порушити закон, а потім результат узаконити...»)

Мала батьківщина Президента — Чернігівський регіон — є навіть за українськими мірками особливим місцем, територією свавілля. «Такого бардака, як на Чернігівщині, ніде немає», — сказав у телекамеру Президент, представляючи нинішнього губернатора Валентина Мельничука (запис цього телевізійного виступу зберігся). Колишній глава облдержадміністрації Микола Бутко, до речі, пішов у ганебну відставку — із порушенням кримінальної справи; утім, справа заглухла й нічого екс-губернатору не було.

Валентин Мельничук пообіцяв журналістам, що йому буде потрібно півроку, «...аби повернути довіру до влади».

З усією відповідальністю заявляємо: все змінилося лише в гірший бік. Жодний із корупційних скандалів минулих років не був розслідуваний. Та спалахнули нові. Це при Мельничуку був знищений той самий сад біля школи-ліцею №16, добитий під елітні особняки лісопарк Єловщина, призначений заступником губернатора колишній головлікар другої міськлікарні Володимир Фаль — приблизно в той самий час, коли бухгалтер цієї медустанови Лариса Щ. покінчила із собою, забравши в інший світ загадкові обставини розтрати... Це при Мельничуку розкрутився черговий виток боротьби за переділ власності, що об’єктивно завдає краю колосального збитку... Нинішнє регіональне керівництво представлене людьми, особисто причетними до кримінальщини, і ми писали про це... Фактично — у регіоні створене сприятливе середовище для економічної злочинності. За таких умов локальна боротьба з окремими проявами зла — безрезультатна. І якщо глянути на стан справ із цієї точки зору — стає зрозумілим, чому люди на кшталт судді Литвиненка, прокурора Ходика, глави райради Сеньковича, депутата міськради Демшевського, глави окружної виборчої комісії Мельника (це він разом із Демшевським біля школи №16 будує собі родове гніздо) нікого і нічого не бояться. Вони — на своїх місцях. Необхідні системі, що сформувалася. Без них вона просто функціонувати не зможе. Бездоганні службовці їй не потрібні: ними не покомандуєш... Зі скомпрометованими — набагато зручніше...Тоді й інше стає зрозумілим: чому різноманітні силові відомства, не змовляючись, заплющують очі на опубліковані газетою факти корупції... Отже, хоч який клапоть істини вдавалося б відстояти в нерівній боротьбі чесним людям, зшити з нього прапор закону і справедливості все одно не вдасться. Успіх ніколи не буде остаточним.

Тож чи варто радіти мешканцям будинку на вулиці Гетьмана Полуботка малесенькій перемозі правди у своєму окремо взятому світі?

Здається, в Україні речень зі словом «правда» і без трьох крапок чи знака запитання наприкінці просто не існує...