Як вийшло, що росіяни заробляють на фільмах радянської України?

На дев'ятому році війни і другому році повномасштабного вторгнення РФ з'ясовується, що права на фільми кіностудії імені Довженка та інших українських кіностудій радянської доби в системі YouTube Content ID належать російським компаніям RVISION та Kedoo Еntertaiment Russia. Відповідно, щоразу, як хтось укотре звертається до таких легендарних стрічок, як «За двома зайцями» чи «Тіні забутих предків», гроші за перегляди отримують російські компанії, а в свідомості глядача фіксується, що це не українське, а радянське або ж узагалі російське кіно.

Може, дійсно так сталося, що кінематографічний спадок радянської України привласнила РФ? А якщо ні, то чому Держкіно ніяк на це не реагує? Розбираємося.

Як охороняються аудіовізуальні твори?

Кінофільми, безперечно, є об’єктами авторського права і охороняються протягом строку, встановленого законодавством. В Україні такий строк чинності майнових прав інтелектуальної власності на аудіовізуальний твір спливає через 70 років, що обчислюються з 1 січня року, наступного за роком смерті останнього з авторів аудіовізуального твору. Тобто кінофільми радянської доби, а особливо ті, що створені з 1953-го по 1991-й, станом на 2023 рік ще точно підлягають авторсько-правовій охороні в Україні.

ВАС ЗАЦІКАВИТЬ

В Україні суттєво змінилося законодавство про авторські права: обмеження строку чинності прав, поняття сирітських творів

Який зміст авторського права на аудіовізуальні твори в Україні?

Зміст авторського права складають особисті немайнові права, які належать виключно авторам такого твору, та майнові авторські права: право на використання твору будь-яким способом (способами), а також виключне право дозволяти або забороняти використання твору іншими особами.

Де охороняється авторське право на аудіовізуальний твір?

Фільми охороняються авторським правом автоматично і без обов’язкової реєстрації в усіх країнах Бернського союзу (це 181 з 195 країн світу), однак зміст авторського права та строки його охорони можуть відрізнятися залежно від країни. Втім, абсолютно нормальним є явище, коли один і той самий твір має різних правовласників у різних країнах (наприклад, у ситуації, коли первісний правовласник продав чи ліцензував права іншій особі в іноземній країні). То, може, дійсно фільми кіностудії імені Довженка вже не наші?

ВАС ЗАЦІКАВИТЬ

ЄС запровадить регулювання авторського права для штучного інтелекту

Кому належать майнові авторські права на українські кінофільми радянської доби?

Відповідно до положень статті 483 Цивільного кодексу УРСР авторське право на кінофільм або телевізійний фільм належить підприємству, яке здійснило його зйомку, тобто кіностудіям.

Закон України «Про авторське право» в редакції 1993 року не містив спеціальних положень щодо авторського права на кінофільм або телевізійний фільм, що був випущений у світ до набрання цим актом законної сили (23.02.1994 року).

Однак в указі президента України №511/94 «Про заходи щодо відзначення 100-річчя від дня народження Олександра Довженка» було визначено, що всі фільми та фільмові матеріали кіностудій України, створені за рахунок бюджетних коштів, є загальнодержавною власністю України — національною культурною спадщиною і можуть використовуватися лише за погодженням із Міністерством культури України.

У травні ж 2008 року в наказі (досі чинному) Міністерства культури і туризму України №575/0/16-08 було визначено, що до загальнодержавної власності України — національної культурної спадщини — належать, визнаються нематеріальними активами і перебувають в управлінні Міністерства культури і туризму України:

• фільми та фільмові матеріали, які згідно з планами виробництва Держкіно УРСР, Міністерства культури УРСР та їхніх правонаступників у період з 1953-го по 1991 рік створені (вироблені) за рахунок державних (бюджетних) коштів на державних кіностудіях України (Київській кіностудії художніх фільмів ім. Олександра Довженка, Київській кіностудії науково-популярних фільмів, Одеській кіностудії художніх фільмів, Українській студії хронікально-документальних фільмів);
• фільми та фільмові матеріали, створені (вироблені) в період з 1991-го по 2008 рік на замовлення Міністерства культури і туризму України та Державного фонду української кінематографії при Кабінеті міністрів УРСР.

На період до створення Державного підприємства «Продюсерсько-дистриб’юторський центр» балансоутримувачем майнових прав інтелектуальної власності на фільми, зазначені у пункті 1 цього наказу, визначено Державну службу кінематографії, а зберігачем вихідних фільмових матеріалів — Національний центр Олександра Довженка та Державний архів кінофотофонодокументів ім. Г.С. Пшеничного.

Там же, в наказі, є перелік конкретних кінострічок, серед яких, безумовно, і «За двома зайцями», і «Тіні забутих предків».

28 березня 2011 року в результаті адмінреформи Державну службу кінематографії було ліквідовано, натомість створено Державне агентство України з питань кіно (Держкіно) як центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику в сфері кінематографії.

Під час реформи авторського права 2022 року пропонувалося передбачити, що «майнові авторські права та майнові суміжні права на кінофільми, телевізійні фільми, радіо- і телевізійні передачі, які було створено до 1 січня 1991 року в рамках діяльності органів влади, державних установ та підприємств, зареєстрованих на території України (Української РСР), належать їх виробнику або правонаступнику відповідного виробника. За використання зазначених об’єктів авторського права або суміжних прав сплачується винагорода (в тому числі справедлива винагорода) відповідно до закону». Проте ця норма не увійшла до остаточної редакції норм нового закону.

Відповідно, балансоутримувачем прав інтелектуальної власності на фільми, створені в період з 1953-го по 1991 рік за рахунок державних коштів на державних кіностудіях України, є саме Держкіно.

ВАС ЗАЦІКАВИТЬ

Розробники ШІ проводять переговори зі ЗМІ щодо прав на контент, обговорюють ціни – FT

Чи порушують російські компанії права українських суб’єктів права, розміщуючи українські кінострічки на відеохостингах?

Точну відповідь на це запитання знають лише у Держкіно. Річ у тім, що договори щодо розпоряджання майновими авторськими правами не підлягають обов’язковій державній реєстрації. І, на жаль, ми не можемо виключати можливості укладання балансоутримувачем прав ліцензійних договорів на тривалий строк з іноземними, в тому числі російськими, компаніями. Та навіть якщо це сталося, Держкіно має всі важелі впливу на проблему.

Що робити (і хто має робити), якщо у росіян таки немає прав на поширення українських кінофільмів радянської доби в мережі Інтернет?

Дуже просто. Скаржитися на конкретні лінки на конкретних відеохостингах (наприклад, YouTube) про порушення авторського права.

Однак повернемося до тези, що авторське право має територіальний характер охорони. Якщо фільм доступний онлайн з території Росії, то у того, хто розмістив відео, мають бути права на території Росії. Відповідно, і суд відбуватиметься в РФ та відповідно до її законодавства. Неважко передбачити, яким буде рішення такого суду для українського позивача.

Разом з тим у випадку, коли російська компанія на претензію відповість так: «А у нас є права на території України» (якщо презюмувати, що насправді їх немає), то правовласник має подати позов уже до українського суду щодо блокування доступу до відповідного контенту з території України. YouTube так само, як і інші великі відеохостинги, виконає таке рішення суду доволі швидко.

Хто це має робити? Держкіно. Чому Держагентство цього не робить, адже кінофільми доступні онлайн уже не перший рік і весь цей час російські компанії продовжують отримувати як мінімум доходи від реклами під час їхнього показу, питання відкрите.