Інформація про кандидатів — суворо конфіденційна, або Чи є виборець суб'єктом виборчого процесу?

На перший погляд, питання риторичне. Бо вибір без знання різниці між пропонованими варіантами — це не вибори, а лотерея. Аби вибори були чесними й справедливими, недостатньо уникнути адмінресурсу та забезпечити чесний підрахунок голосів. Для цього виборець має знати про хід виборчої кампанії, про програми суб’єктів виборчого процесу, про особисті якості кандидатів.

Але чи може виборець реально дізнатися персональні дані кандидатів? Фактично це дуже складно. Так, виборець Олександр Данилюк подав запит до ЦВК щодо надання персональних даних кандидатів у депутати, але отримав відмову. Аналогічні відповіді отримують десятки виборців, які подали запити в місцеві комісії. Ярослав Давидович також висловив стурбованість «інформаційним вакуумом», який склався навколо кандидатів у депутати, через який виборці змушені будуть вибирати «котів в мішку». Справді, партії могли б докладати більше зусиль щодо інформування виборців. Але дивно чути слова про приреченість українців вибирати «котів у мішку» саме від голови ЦВК. Адже кожний кандидат у заяві до ЦВК і ТВК надав згоду на оприлюднення цих персональних відомостей.

Втім, комісії й надалі відмовляються надавати інформацію й посилаються на конфіденційність та 34-ту статтю Конституції. Відповідно до цієї статті, здійснення права на інформацію може бути обмежено законом, зокрема, для захисту репутації або прав інших людей і для розголошення інформації, отриманої конфіденційно. А стаття 32 Конституції гарантує право кожного на невтручання в його особисте і сімейне життя, крім випадків, передбачених Конституцією, і на заборону збирання, зберігання, використання та поширення інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом. Отже, маємо конфлікт двох фундаментальних цінностей, двох природних прав — права на інформацію та права на приватність. Як же цей конфлікт вирішується?

Питання, чи переважає право громадськості мати інформацію про публічну особу право цієї особи зберегти в таємниці інформацію про своє приватне життя, вирішується судом. Трискладовий тест частково реалізований в частині 11 статті 30 Закону «Про інформацію»: «Інформація з обмеженим доступом може бути поширена без згоди її власника, якщо ця інформація є суспільно значимою, тобто якщо вона є предметом громадського інтересу і якщо право громадськості знати цю інформацію переважає право власника на її захист». Печерський суд Києва не переймався трискладовими тестами позову громадянина Данилюка. Суддя Квасневська не тільки не задовольнила відповідний позов, але й фактично позбавила його права голосу, бо постановила, що він «не є суб’єктом виборчого процесу».

Очевидно, суддя не знала що робити з позовом, тому маємо пояснити. Але спочатку трохи про два фундаментальних принципи щодо свободи інформації. Перший принцип максимального оприлюднення: вся інформація підлягає оприлюдненню, винятки можуть бути тільки для дуже обмеженого числа випадків. Другий принцип характеризує вимоги щодо обмежень: відомості, доступ до яких закривається, повинні бути ясними, описуватися вузько і відповідати контролю згідно з трискладовим тестом. А саме: інформація повинна стосуватися легітимної мети, визначеної законом; розголошення цієї інформації мало б завдати суттєвої шкоди цій меті; шкода від розголошення цієї інформації має бути вагомішою, ніж суспільний інтерес в отриманні цієї інформації. У даному випадку легітимною метою є захист персональних даних кандидатів у депутати. Що переважає: суспільний інтерес в отриманні інформації про приватне життя кандидатів у депутати чи інтерес цих депутатів у збереженні таємниці свого приватного життя? Яка шкода вагоміша — нанесена суспільству відсутністю інформації про кандидатів чи нанесена політикам, чиї персональні дані розголошені?

Для відповіді на це питання необхідно врахувати принципи, які сформулював Європейський суд з прав людини, розглядаючи заяви про порушення статті 10 Європейської конвенції захисту прав людини та основоположних свобод.

1. Свобода висловлювань складає одну з невід’ємних підстав демократичного суспільства і одну з основних умов для його прогресу і самореалізації кожної особи. З врахуванням п.2 ст.10, прийнятними є не тільки «інформація» чи «ідеї», які прихильно сприймаються чи вважаються необразливими або сприймаються з байдужістю, але також і ті, які ображають, шокують чи дратують. Такими є вимоги плюралізму, толерантності і широти поглядів без яких немає «демократичного суспільства».

2. Сфера обмежень, згідно з п.2 ст.10 конвенції, щодо політичних промов чи дебатів з питань, що мають суспільний інтерес, є невеликою. Крім того, межі допустимої критики ширші стосовно уряду, ніж по відношенню до громадянина, що не займає публічних посад чи навіть політика. У демократичній системі поведінка чи помилки уряду повинні підлягати детальній перевірці не лише законодавчих і судових органів, але також і громадської думки.

3. Політику, звичайно, надається право захищати свою репутацію, навіть коли він діє не як приватна особа, але вимоги такого захисту повинні бути зважені у світлі інтересів відкритої дискусії з політичних питань, оскільки винятки щодо свободи висловлювання повинні тлумачитися вузько. Тому межі прийнятної критики ширші стосовно політиків, котрі виступають як публічні люди, ніж по відношенню до приватної особи. Перший неминуче і свідомо сам робить себе відкритим для детальної перевірки кожного його слова і вчинку як журналістами так і всім суспільством, і він повинен показати вищий рівень толерантності, особливо, коли він сам висловлює публічні твердження, які легко піддаються критиці.

4. Принцип, згідно з яким свобода висловлювань також охоплює інформацію чи ідеї, які ображають, шокують чи дратують, має, звичайно, також особливу важливість стосовно преси. Хоча преса не повинна переступати обмеження, встановлені, між іншим, «для захисту репутації інших», її завданням є передавати інформацію та ідеї щодо політичних питань і щодо інших питань, які представляють загальний інтерес.

5. Згідно із статтею 10 Конвенції обмеження права на інформацію має бути необхідним у демократичному суспільстві (ця вимога, на жаль, відсутня в українській Конституції). При цьому прикметник «необхідний» у значенні статті 10 має на увазі існування «невідкладної суспільної потреби».

Яка ж є невідкладна суспільна потреба в збереженні в таємниці персональних даних кандидатів в депутати? У цьому випадку вона відсутня, і треба, безумовно, надати перевагу суспільному інтересу знати про кандидатів у депутати все. Всі обмеження на доступ до інформації про особу повинні бути зняті, коли ця особа балотується на виборчу посаду. Тільки тоді виборець зможе отримати повну інформацію про кандидатів і зробити обґрунтований вибір. Власне кажучи, це означає, що публічна особа, яка хоче обиратися, позбавляється приватності: вона мусить бути готова, що будь-які факти її біографії і приватного життя будуть відомі.

На думку керівника Харківської правозахисної групи Євгена Захарова, в Законі «Про інформацію» не вистачає статті такого, скажімо, змісту: Інформація про особу громадянина, який претендує на виборну державну посаду, обіймає її або обіймав її раніше, не складає державної та іншої передбаченої законом таємниці, не відноситься до конфіденційної інформації і може бути опублікована в будь-якому випадку.

Проте нічого подібного українське законодавство не містить, і для подальшого розгляду необхідно відповісти на наступне запитання: як визначається інформація про особу (персональні дані)? Зазвичай в законах про захист персональних даних вони поділяються на дані загального характеру (прізвище, ім’я та по батькові, дата і місце народження, громадянство, місце проживання) та вразливі персональні дані (дані про стан здоров’я — історія хвороби, діагнози тощо; етнічна належність; ставлення до релігії; ідентифікаційні коди чи номери; персональні символи; підпис; відбитки пальців, записи голосу, фотографії; дані про розмір зарплати або інші законні доходи, про вклади і рахунки в банках, нерухомість, податковий статус; кредитна історія; дані про судимість та інші форми притягнення особи до кримінальної, адміністративної чи дисциплінарної відповідальності; результати іспитів, професійного та іншого тестування тощо), і законом забороняється збирання, зберігання, використання та поширення без згоди суб’єкта даних саме вразливих персональних даних.

Таким чином, можна зробити висновок, що українське законодавство і практика погано відповідають європейським нормам. Так, вважаються конфіденційними дані з декларації про майно і доходи кандидата та членів його сім’ї, яка подається до ЦВК разом з іншими документами для реєстрації, хоча очевидно, що ця інформація необхідна для суспільства. Цікаво, що в цьому питанні є суттєва різниця в законах про вибори до парламенту та місцевих Рад. Закон про вибори до місцевих рад зобов’язує кандидатів до цих рад та кандидатів на посади сільських, селищних, міських голів подавати до виборчих комісій декларації про своє майно і доходи за попередній рік, а також про майно і доходи членів своєї сім’ї. А Закон про вибори до парламенту вимагає подавати декларації про майно і доходи лише щодо самих кандидатів — про членів їхніх родин не згадується.

Так само не оприлюднюються публічно дані про наявність судимості у кандидатів. Особливо це проявилося у конфліктах навколо оприлюднення міністром внутрішніх справ інформації про фігурантів кримінальних справ в виборчих списках. Фактично для виборців, які не можуть отримати дані про біографії через відмови виборчих комісій, міністр внутрішніх справ став чи не єдиним джерелом такої інформації. Але чи неупередженим? І чи не краще, якби виборчі комісії виконували норми закону та самі надавали виборцям суспільно важливу інформацію, а не змушували міністра внутрішніх справ займатися просвітою виборців в робочий час?