Голова ВСУ Василь Онопенко: «Судова система завмерла в очікуванні вироку»

Останні місяці «Дзеркало тижня» детально досліджувало черговий виток судової реформи, щоб з’ясувати: куди ми все-таки йдемо? Газетні шпальти були надані компетентним у цьому питанні особам, чиї погляди, на думку редакції, могли бути цікавими для читачів. І без точки зору голови Верховного суду України висвітлення проблем судової реформи навряд чи можна було б назвати всебічним.

— Василю Васильовичу, сьогодні ми спостерігаємо новий виток реформування судової системи. Як би ви загалом охарактеризували ситуацію з правосуддям, і чому ми так довго й тяжко його реформуємо?

— Нинішній стан сфери правосуддя можна охарактеризувати лаконічно: судова система завмерла в очікуванні вироку. З усіх її реформувань, що здійснювалися впродовж останніх десятиліть, нинішня реформа або ж утвердить в Україні неупереджений і справедливий суд, або ж «поховає» правосуддя взагалі. З урахуванням тієї ролі, яку відіграє суд у сучасній державі, ця реформа для нашої країни — доленосна. За великим рахунком, спрямованість судової реформи визначить напрям подальшого розвитку України.

Є низка моментів, які вказують на нагальність і надзвичайну важливість судової реформи. Це відсутність у нашій державі надійних гарантій безпеки особи, її прав і свобод, а також непорушності власності, відсутність упевненості громадян у своїй захищеності від посягань, сваволі, протиправного переслідування, відсутність загальноприйнятих законних «правил гри» в усіх суспільних сферах. Способів і засобів виправлення такої ситуації багато. Але головний із них — справедливе правосуддя.

Тому вибір у нас невеликий. Або проводимо судову реформу в інтересах усього суспільства і нормалізуємо наше життя, або під виглядом такої реформи проводяться зміни в інтересах певних осіб, і тоді на найближчу перспективу Україна «випаде» з кола демократичних правових держав.

Той факт, що судова реформа в нас невиправдано затягнулася, свідчить: наші реформатори, щонайменше — до сьогодні, керувалися не інтересами правосуддя, а своїми особистими чи вузько корпоративними…

— Наші керманичі починають уболівати за суд, як правило, тоді, коли відходять від державних справ. В.Ющенко та Ю.Тимошенко після втрати своїх посад почали апелювати до судів як до останньої інстанції. Так, Ю.Тимошенко причиною відкликання свого позову щодо результатів виборів з ВАСУ назвала сумнів у його об’єктивності. В.Ющенко вказав на відверту заангажованість КС після «освячення» останнім так званої коаліції «тушок»...

— Апелювання до суду як до останньої правової інстанції — хоч би хто його демонстрував, — у принципі правильне. Бо суд такою інстанцією і є, точніше — має бути за призначенням.

Проте, на жаль, як свідчить досвід, більшість наших державних діячів помилково вважають, що будуть вічно на своїх високих посадах і самі визначатимуть, кого карати, а кого — милувати. Значення справжнього правосуддя вони починають розуміти тільки тоді, коли самі стають «простими смертними» і в них виникає потреба захищати свої інтереси в суді. Однак судами потрібно займатися не тоді, коли «припекло», а тоді, коли є владні можливості утверджувати справедливий суд. Попередні керівники держави такими можливостями не скористалися. А давати оцінки, забуваючи про свою роль і свою відповідальність, — найпростіше. Ви згадали про критику Ющенком недавнього рішення КС. Як на мене, якщо чинити по честі й совісті, то Віктор Андрійович не мав права критикувати це рішення, навіть вважаючи його неконституційним. Більше того, Ющенко мав би взяти частину відповідальності за це рішення на себе. Адже за час свого президентства він призначив шість суддів КС (третина всього його складу), які брали участь у розгляді та вирішенні цієї справи, у т.ч. й суддю-доповідача. Якщо тепер він вважає, що призначені ним судді діють упереджено і непрофесійно, то це означає, що свої президентські повноваження в частині формування КС він виконав неналежним чином.

Загалом, як на мене, діяльність Ющенка як президента стосовно судової влади не була державотворчою. Досить згадати ініціювання ним «убивчих» для правосуддя законопроектів, ліквідацію, всупереч закону, «неугодних» судів, штучне зволікання з призначенням суддів на посади вперше, незаконне звільнення суддів КС, неприпустимі, з правової точки зору, висловлювання на адресу судів та суддів. Тому період, протягом якого державою керував Ющенко, — це не тільки втрачені для реформування судочинства можливості, а й поява нових системних загроз для правосуддя. На жаль, усі мої спроби «достукатися» до Віктора Андрійовича виявилися марними.

— Як мовиться, все пізнається у порівнянні. Складається враження, що справжній наступ на суди починається тепер, із приходом до влади команди В.Януковича. Яке враження склалося у вас після зустрічей з Віктором Федоровичем: він справді переймається питаннями судової реформи?

— Порівнювати можна буде тоді, коли новий президент почне ухвалювати рішення, які стосуватимуться судової влади. Я кілька разів спілкувався з Віктором Федоровичем із приводу необхідних змін у сфері правосуддя. Востаннє — минулого вівторка. У цій зустрічі також брав участь голова Ради суддів України Петро Пилипчук. І в мене склалося враження, що главу держави справді турбує ситуація в судах. Інша річ, що стане вирішальним у позиції президента при визначенні ним напрямів судової реформи, на які цілі будуть спрямовані його законодавчі ініціативи, до чиєї думки він дослухатиметься. Останнє дуже багато важить, бо, як свідчить вітчизняний досвід, не завжди поради президентові дають компетентні та об’єктивні фахівці.

У зв’язку з цим викликають стурбованість попередні напрацювання створеної президентом робочої групи з питань судової реформи. Її, як мені видається, дехто хоче використати, щоб проштовхнути свої суб’єктивні інтереси. Тому судді ВСУ звернулися до глави держави, обґрунтувавши помилковість та деструктивність підходів робочої групи до визначення нового судоустрою держави і статусу ВСУ. Я передав це звернення особисто президентові.

Крім того, надзвичайно небезпечним сигналом я вважаю прийняття цього тижня парламентом закону, яким, з одного боку, створюються передумови для неправового впливу на суди, втручання в їхню діяльність з боку ВРЮ, з іншого — обмежується право громадян на судовий захист своїх прав. Я звернуся до президента з проханням не підписувати цей закон.

— Є думка, що пропоноване реформування ВСУ, внаслідок якого він позбудеться права розглядати справи, — помста Віктора Януковича за рішення Верховного суду 2004 року…

— Не думаю, що це так. По-перше, Віктор Янукович як президент із цього приводу свого слова ще не сказав. По-друге, пропозицію понизити статус ВСУ у своєму сумнозвісному законопроекті вніс ще президент Ющенко. А йому, здавалося б, нічого ображатися на відоме рішення Верховного суду 2004 року. Хоча думаю, що це було бачення не так його власне, як людей, котрі на нього впливали, котрі хотіли і продовжують хотіти контролювати суди. Тепер вони намагатимуться реалізувати свої інтереси через іншого президента.

Третє, і головне: спроба змінити конституційний статус ВСУ шляхом істотного звуження його повноважень та утворення нових вищих спеціалізованих судів, без жодного перебільшення, фактично означатиме крах українського правосуддя. І президент як гарант додержання Конституції, прав і свобод людини має це враховувати.

Безумовно, ВСУ не позбавлений вад і навіть помилок. Але візьму на себе відповідальність заявити, що законність і правопорядок у державі підтримуються значною мірою саме завдяки його діяльності. Забезпечення єдності судової практики, однакового застосування всіма судами законів, орієнтування судів на правильне вирішення справ певних категорій — цих функцій у загальнодержавному масштабі не виконає жоден інший суд. Ніхто з ідеологів утворення нових вищих судів і зниження процесуального статусу ВСУ не навів переконливих аргументів, що від цього виграє правосуддя. Бо таких аргументів немає. Є інше — нестерпне бажання кількох осіб підпорядкувати собі судову владу. Зробити це не дає ВСУ, його позиція, його керівництво.

— Відомо, що тоді, коли новий президент зустрічався з керівництвом судової влади, формувалася робоча група з проведення судової реформи, в життя втілювалися старі й нові законопроекти, які, як стверджують, просуваються під егідою Сергія Ківалова. Як пояснити ці процеси?

— Дуже просто: прагненням у будь-який спосіб домогтися встановлення «своїх» правил судочинства. Взяти для прикладу законопроект, яким суб’єкти господарювання позбавляються права оскаржувати рішення у господарських справах до ВСУ. Суть пропозицій ініціаторів таких змін зрозуміла: замкнути вирішення цих справ на рівні ВГСУ, який, напевно, простіше контролювати і на який легше впливати. Їх не цікавить, якою стане після цього судова практика у господарських справах. А я вам скажу — це буде розгул суддівського свавілля. Бо навіть сьогодні надто багато, як на мене, рішень ВГСУ визнаються ВСУ незаконними та необґрунтованими. При цьому приблизно у 30% випадків ВСУ скасовує рішення ВГСУ із залишенням у силі рішень судів першої та апеляційної інстанцій. Це свідчить про поширену в діяльності ВГСУ практику скасовування законних рішень нижчих судів. Уловлюєте тенденцію: ВГСУ сам «плодить» незаконні рішення, скасовуючи при цьому законні рішення нижчих судів. Беззаконня у квадраті!

Особистий інтерес вбачається і в законопроекті, відповідно до якого хочуть об’єднати два окружні адмінсуди — м.Києва та Київської області. Тим, хто в темі, зрозуміло, що мета цього об’єднання — позбутися нинішнього неугодного голови окружного адмінсуду м.?Києва і «поставити» «свого», а також сконцентрувати в новоутвореному підконтрольному суді всі найважливіші адмінсправи.

Через комітет і парламент швидко «проштовхнули» — як я вже відзначав, цього тижня в цілому прийнято проект, який безпідставно розширює повноваження ВРЮ і передбачає, що рішення ВРЮ мають оскаржуватися не в окружному адмінсуді м.Києва, а у ВАСУ. Спрямованість цих змін зрозуміла: розв’язати руки ВРЮ і, по суті, «накинути зашморг» на суддів. Про яку незалежність судді можна говорити, коли суддя знає, що його доля визначена наперед? Адже йому відомо, хто контролює більшість у ВРЮ, хто впливає на ВАСУ. Тому й рішення у своїй справі він легко спрогнозує, а відтак відповідним чином скоригує свою позицію, здійснюючи правосуддя.

Перелік аналогічних проектів можна продовжувати. Вони — неприйнятні за своїм змістом та наслідками для правосуддя, я б навіть сказав — антиукраїнські. А в контексті вашого запитання — прийняття цих законопроектів ще й, щонайменше, є неповагою особисто голови комітету С.Ківалова до президента. Доки створена президентом робоча група напрацьовує концептуальне бачення реформи, С.Ківалов із товаришами тихою сапою вершать свою. Президент обіцяє голові Венеціанської комісії, що всі законопроекти щодо судової реформи будуть представлені на її експертизу, а очолюваному С.Ківаловим комітетові її висновки непотрібні.

— Василю Васильовичу, не є таємницею, що особисто ваші стосунки з С.Ківаловим, з профільним комітетом не можна назвати конструктивними. Невже немає жодних шляхів до співпраці?

— В інтересах справи я готовий до співпраці будь із ким, готовий шукати розумний компроміс, який базується на законі. Але при цьому вважаю неприпустимими дві речі: віддати на поталу ВСУ і пожертвувати правосуддям. Адже після цього справа як така перестане існувати. Тоді стосунки перейдуть в іншу площину і будуватимуться за принципом: ти мені — я тобі. Це — шлях в нікуди.

Співпраця можлива на підставі закону і в межах повноважень. Хіба вона можлива на таких засадах в умовах, коли я як голова ВСУ вношу до парламенту подання щодо обрання нових суддів ВСУ, а Ківалов як голова комітету майже рік не виносить цих кандидатур на розгляд комітету, добре знаючи, що судові палати у цивільних та кримінальних справах «задихаються» від перенавантаження? А потім ще й починає торг: я «пропущу» «твоїх» суддів, але ти зроби для мене те-то й те. Те ж саме й стосовно обрання суддів до інших судів — місцевих, апеляційних, які нерідко чекають своєї черги місяцями і навіть роками. Натомість «потрібні» судді «проводяться» через комітет за день-два. Це що — парламентський комітет чи «приватна лавочка»?

До парламенту вносяться вкрай необхідні для правосуддя законопроекти, але вони лежать у комітеті мертвим капіталом. Тим часом відверто лобістським проектам відразу ж дається «зелене світло».

А ганебні намагання провести через парламент питання, які не розглядалися комітетом, чи «протягування» через комітет відверто неконституційних і незаконних рішень (зокрема прийняття постанови Верховної Ради про призначення суддів на адмінпосади ВРЮ), чи проведення перевірок судів — хіба це не посадові зловживання?

Тому й не дивно, що судді й журналісти називають очолюваний Ківаловим комітет «комітетом боротьби з правосуддям». Скажу вам чесно: я не уявляю, як із Ківаловим, із його підходами та методами можна здійснити справжню суспільно орієнтовану судову реформу.

— Що, на ваш погляд, становить сьогодні найбільшу загрозу для правосуддя?

— Передусім — надзвичайна заполітизованість усіх процесів, пов’язаних із правосуддям. Політика потужно вторглася в судочинство, вона виштовхує з нього право, вихолощує суть правосуддя. Упродовж останніх трьох років наші зусилля здебільшого витрачалися на те, щоб зупинити цей руйнівний процес. Ми всіляко протидіяли неправомірному впливу на суди, втручанню в їхню діяльність, появі замовних рішень. Довелося навіть скликати позачерговий з’їзд суддів України. І ця загроза на сьогодні не минула.

Ще одна загроза почала особливо виявлятися останнім часом. Це — відверто лобістська законотворча діяльність, спрямована на втілення у закон приватних або вузькокорпоративних інтересів. Якщо раніше до судів застосовували переважно засоби політичного впливу, впливу правоохоронних органів, ВРЮ, зрештою — банального підкупу, то тепер основний акцент робиться на те, щоб «поставити на місце» всю судову владу чи окремі суди або суддів із допомогою… закону. Право законодавчої ініціативи і можливість її втілення використовуються для того, щоб своєму власному інтересу надати форму закону, досягти приватної мети. Не вдається вирішувати господарські справи у ВСУ — вноситься законопроект про позбавлення ВСУ права переглядати рішення у таких справах. Надто незалежною і самостійною видається діяльність Ради суддів України — з’являється проект про її переформування. Не подобається дієва позиція члена ВРЮ, голови військової судової колегії ВСУ Олександра Волкова — вноситься проект про ліквідацію цієї колегії. Не вдалося «дістати» іншими способами голову окружного адмінсуду м. Києва Олега Бачуна — пропонується законом ліквідувати цей суд. З’явилися додаткові можливості «пресувати» суди через ВРЮ — ініціюється розширення, всупереч Конституції, її прав. Треба натиснути на Онопенка — пропонується скасувати рішення парламенту восьмирічної давності про обрання мене суддею ВСУ. Незважаючи на правову абсурдність і безпідставність такої пропозиції, вона оформлюється проектом постанови і реєструється в парламенті.

Підступність цієї загрози в тому, що зовні вона має форму державної діяльності, а насправді, на моє переконання, спрямована проти правосуддя, проти держави. Універсальність і суспільна цінність закону полягає в тому, що в ньому закріплюється воля народу. А в даному разі закон хочуть зробити волею однієї особи чи кількох людей. Це — кінець законотворенню.

Ще одна системна загроза — тенденція до роз’єднаності судової системи, повної автономізації її окремих складових. Відбувається шматування судової влади, образно кажучи — ламається її становий хребет. Усередині судової системи з’явилися керівники, які, скориставшись підтримкою певних політиків, захотіли «владарювати» у відповідній сфері судочинства, того ж таки адміністративного чи господарського. Окремі з них серед «своїх» уже тепер вихваляються, що вище за них — тільки Бог. Поєднання їхніх інтересів та можливостей призвело до того, що в країні, фактично, паралельно діють три судові влади.

Дійшло до відвертого ігнорування вимог закону. Наприклад, керівництво ВГСУ самовільно, всупереч приписам чинного господарського процесуального законодавства, розпорядилося не направляти скарги і справи до ВСУ. Це безпосереднім чином перешкоджає реалізації конституційного права громадян на судовий захист. Чи було б таке можливе без політичного стимулювання та прикриття? Безумовно, ні. Чи міг би Сергій Демченко, всупереч Конституції, після досягнення граничного віку перебувати третій рік поспіль у статусі голови ВГСУ, якби не був виразником певних політичних та бізнесових інтересів? Ні. Його, фактично, «тримають» на посаді. І зрозуміло, що це робиться не в інтересах правосуддя.

— До речі, схожа ситуація у ВАСУ. Як ви вважаєте, її, фактично, законсервовано? Для когось голова — Пасенюк, для когось — Сірош. Так і живемо...

— Сьогодні функції голови ВАСУ виконує нелегітимна особа. В Олександра Пасенюка у грудні минулого року закінчився передбачений законом п’ятирічний термін перебування на посаді голови ВАСУ. Відтоді він не є головою суду, хоч би як себе, чи будь-хто інший його, називав. Відповідно до закону, відтоді легітимним керівником ВАСУ є перший заступник голови цього суду. Цю посаду, як відомо, обіймає Микола Сірош. Той факт, що Пасенюк продовжує, фактично, керувати ВАСУ, свідчить: цю ситуацію врегульовано не за законом, а за принципом політичної та іншої доцільності. Інакше кажучи, нинішнім своїм перебуванням на чолі ВАСУ Пасенюк має завдячувати не законові, а певним впливовим особам, у яких, слід розуміти, є свій інтерес в «утримуванні» його на цій посаді.

До речі, на цих прикладах бачимо, які слабкі й неефективні правові механізми забезпечення законності в Україні.

— Ваші опоненти кажуть, що доки Василь Васильович не був головою ВСУ, то бачив сенс у судовій спеціалізації, навіть подавав відповідні законопроекти. Ставши головою ВСУ, свій погляд змінив…

— Завжди виступав за спеціалізацію судового розгляду справ, і з цього приводу позиції не зміню. До речі, під моїм керівництвом розроблявся Кодекс адміністративного судочинства, який заклав законодавчі основи адміністративного судочинства. Питання в іншому — якою має бути спеціалізація, і яка її мета? Призначення спеціалізації — забезпечити найбільш кваліфіковане вирішення певних категорій справ. Спеціалізовані суди можуть функціонувати лише поряд із загальними, які становлять основу будь-якої судової системи. Вони «не випадають» із загальної судової системи, а є її органічною складовою, свого роду відгалуженням, а не відривом від загального «судового тіла».

Питання спеціалізації кожна держава вирішує по-своєму. Не обов’язково це має бути ціла судова вертикаль. Наприклад, в Австрії у Відні є один на всю країну спеціалізований торговий суд. У Китаї в ряді провінцій, де це визнали за необхідне, створено відповідні спеціалізовані суди.

У нас же намагаються запровадити суцільну спеціалізацію, створити окремі судові вертикалі, вивести їх із загальної судової системи.

Візьмімо спеціалізацію з розгляду адміністративних справ. Коли утворювали адміністративні суди, казали, що це будуть незалежні від влади суди із захисту людини від її зловживань. Можна сьогодні стверджувати, що в адміністративних судах люди знаходять надійніший захист від зловживань чиновників, ніж у загальних? Тоді нехай хтось назве мені адміністративний суд, який є більш незалежним від влади, ніж суд загальний. Інше питання: чи адміністративні суди розглядають справи більш кваліфіковано, ніж це роблять суди загальні? Ні. Можу навести безліч прикладів «страшних», із правового погляду, і заангажованих рішень адміністративних судів, включно з вищим.

Недавно основну масу (близько 80%) підсудних адмінсудам справ (так званих соціальних) «скинули» назад загальним судам. Беріть, розгрібайте сотні тисяч справ, бо вони нам непотрібні! Але ж це справи адміністративні, в яких людину потрібно захищати від держави, для розгляду яких утворено спеціалізовані суди всіх рівнів із штатом 1200 суддів. Для чого і для кого їх утворено? Для тих, хто хоче мати «свою» судову владу, яку б можна було експлуатувати в особистих інтересах? Я — проти такої спеціалізації.

Але ж абсурд іде далі. Пропонують створити ще й спеціалізовані цивільні та кримінальні суди. Потрібно не нові суди «плодити», а змінювати діяльність наявних, удосконалювати судовий процес.

Якщо говорити про стратегічні напрями, то це: спрощення системи судів, забезпечення єдності судової системи, підвищення процесуальної ролі ВСУ, посилення незалежності судової влади, кардинальна зміна формування кадрового складу суддів.

— Я так розумію, що, говорячи про спрощення судової системи, ви маєте на увазі передусім відмову від вищих судів. Але для цього потрібно змінювати Конституцію. До речі, у висновках Веніціанської комісії йдеться про те, що повноцінну судову реформу ми зможемо зробити, лише внісши низку змін до Конституції. Чи реально це взагалі в нинішній ситуації?

— Так, я вважаю, що в Україні має бути триланкова судова система: місцевий суд, апеляційний суд і Верховний суд. Проста і зрозуміла система. Вона відповідає територіальному устрою нашої держави і трьом основним функціям судочинства — розгляд справи по суті, апеляційний і касаційний перегляд судового рішення. Така система десятиліттями функціонувала на території нашої країни. Вона забезпечує швидкий і якісний розгляд справ. У межах цієї системи можна передбачати будь-яку спеціалізацію розгляду судових справ. За неї висловився з’їзд суддів України.

А що стосується зміни Конституції, то, захотівши, це можна зробити досить швидко. Адже у проекті Конституції, розробленому Партією регіонів, передбачено саме триланкову систему судів. Наскільки мені відомо, такої позиції дотримуються й інші провідні політичні сили, у тому числі БЮТ.

— Тобто сьогодні реформа упирається у зміну Конституції?

— Повномасштабна реформа з кардинальною зміною судоустрою, механізму добору суддів, засад судочинства справді потребує корегування Конституції.

Але і в рамках чинної Конституції можна істотно поліпшити судочинство. Уже сьогодні половину проблем можна вирішити шляхом удосконалення процесу, який у судочинстві є первинним. Система судоустрою має бути побудована таким чином, щоб відповідати потребам судочинства. Сьогодні процес настільки штучно заплутаний і ускладнений, що справа може місяцями й роками «блукати» судами різних рівнів та юрисдикцій, не отримуючи свого логічного завершення. Люди нерідко замордовуються процесом так, що й судового рішення по суті вже не хочуть, не раді, що із судом узагалі зв’язалися. ВСУ вже давно підготував відповідні законопроекти, але вони не цікавлять тих, хто, згідно зі своїм статусом, повинен опікуватися законотворчістю. Вони зациклилися на призначенні голів судів та знищенні ВСУ…

Хоча в інтересах правосуддя слід робити інше — посилювати процесуальний статус ВСУ. Найвищий судовий орган повинен мати право виправити помилку будь-якого нижчого суду. Необхідно наділити його правом ухвалення прецедентних рішень у типових справах. І це можна зробити, внісши відповідні зміни до Закону «Про судоустрій України» та процесуальних кодексів.

До речі, це відповідає світовій практиці. Практично в усіх європейських країнах верховні суди перебувають на вершині судової піраміди, є повноцінними касаційними судами. В Австрії, Іспанії, Чехії до складу верховних судів входять приблизно 60 суддів, в Угорщині, Польщі — десь 70 — 80, у Німеччині та Росії — більше 100. Навіть у маленькій Литві з тримільйонним населенням — близько 40. А у великій європейській Україні кількість суддів ВСУ хочуть зменшити з 95 до 16. У тій-таки сусідній Росії за верховним судом зберегли судовий нагляд, що дозволяє йому поновлювати законність у будь-якій справі, а у нас ВСУ як судовий орган хочуть «помножити на нуль». Хіба це не державне шкідництво?

— Ви можете навести приклади справ, які дійшли до Верховного суду і рішення нижчих судів у яких, попри весь ваш професійний і життєвий досвід, вразили своїм цинізмом?

— З резонансних — це, зокрема, справа щодо аеропорту «Бориспіль», коли з-під важливого державного підприємства спритні ділки хотіли «висмикнути» землю. Справа щодо київського готелю «Мир», коли реально функціонуючий готель суди визнавали таким, якого взагалі немає у природі. Справа щодо «Дніпроенерго», в якій державі могли завдати мільярдних збитків. Саме у зв’язку з нею Верховний суд мало не позбавили функції перегляду рішень у господарських справах. У лютому 2008 р. для прийняття такого закону забракнуло лише двох голосів.

— Це не збіг обставин, а причина — в конкретній справі, яка так могла вплинути на формування судової системи?

— Це була конкретна розправа за правову позицію ВСУ. І намагання забезпечити потрібний результат у цій справі на рівні ВГСУ, який виступав би тоді останньою інстанцією. Сьогодні, як бачите, через ті ж таки приватні інтереси ситуація з ВСУ повторюється.

— Розмірковуючи сьогодні про судову реформу, крім статусу ВСУ, переважно обговорюють призначення суддів на адміністративні посади. Хоча для звичайного громадянина це питання нецікаве взагалі. І те, що сьогодні на першому місці чомусь стоїть саме воно, свідчить або про штучність цієї реформи, або про її справжню мету, далеку від декларованої...

— Абсолютно з вами погоджуюся. Людям байдуже, як призначають голів судів. Для того, хто звертається до суду, важливо, щоб у суді був порядок, щоб організація розгляду його справи була належною, щоб було забезпечено його процесуальні права і щоб рішення було законним. Однак це питання стало чи не основним у реформуванні судочинства. Лише законопроектів щодо нього ініційовано десятків зо два.

Метушня навколо питання про призначення суддів на адмінпосади має на меті одне — посилити вплив на суд. Я ж дивлюся на нього з іншого боку — з позиції забезпечення незалежності суду. З такої точки зору найкраще для правосуддя і суспільства, для суддів, щоб це питання вирішувала Рада суддів України — компетентний у питаннях судочинства колективний орган, який нікому не підпорядковується. Два з половиною роки виконання РСУ цієї функції засвідчили, що вона впорюється з нею на найвищому рівні: ні в кого не було претензій щодо некомпетентності чи заангажованості у вирішенні цього питання. Я вже не кажу про якийсь підкуп чи інші корупційні моменти. При цьому РСУ неодноразово виявляла принциповість, коли приймала рішення про дострокове звільнення суддів з адмінпосад за неналежну роботу та допущені порушення. Це рішення щодо того ж таки голови Львівського апеляційного адміністративного суду Зварича, заступника голови апеляційного суду м.Києва Короленка, голів Згурівського райсуду Київської області, Шосткинського міськрайонного суду Сумської області тощо. Тому цей порядок вважаю таким, що пройшов випробування часом і є оптимальним. Саме його варто закріпити в законі, тим більше що відповідний законопроект пройшов перше читання.

— Тут є щонайменше два моменти. Раду суддів часто називають радою голів судів, з огляду на її фактичний склад. По-друге, ваші опоненти завжди стверджували, що саме таку модель призначення суддів ви вважаєте оптимальною через те, що маєте великий вплив на позицію Ради суддів…

— Ці докази надумані. До складу РСУ входять судді судів усіх рівнів і всіх юрисдикцій. Членів РСУ обирає з’їзд суддів України таємним голосуванням. Судді обирають найавторитетніших і найкомпетентніших своїх колег. Часто — це справді голови судів або їхні заступники. Але, як правило, ті, хто посідає ці посади, саме й мають найбільший досвід роботи, найвищий фах, найкращі організаторські здібності. Хоча само собою перебування на посаді голови суду ще не означає автоматичного проходження до РСУ. Не пройшли ж під час останнього з’їзду суддів «чистилища» таємним голосуванням і не були обрані до її складу тодішній голова Львівського апеляційного адміністративного суду Зварич і голова ВАСУ Пасенюк. Це свідчить про те, що судді орієнтуються, хто є хто у судовій системі.

Водночас ми виступаємо за те, щоб збільшити кількість «рядових» суддів у складі РСУ. Навіть відповідний законопроект підготували, який уже прийнято у першому читанні.

Впливати на РСУ не дозволяють мої посадові повноваження. Єдине, що я можу зробити, — взяти участь у її засіданні та обговоренні питань. Бували випадки, коли РСУ не підтримувала моєї позиції. І це вважаю за абсолютну норму.

І другий момент — вплинути на колегіальній орган, до складу якого входять 77 представників різних судових інстанцій, усіх спеціалізацій та регіонів, котрі по суті й за посадами є лідерами, неможливо. Саме тому, на мою думку, нечистоплотні політики й намагаються за будь-яку ціну усунути РСУ від такого призначення.

Взагалі, ті, хто закладає в судову реформу політико-бізнесову ідеологію, прагнуть одного — під її виглядом знайти спосіб керувати судами ззовні. Для цього їм потрібно: ліквідувати ВСУ, який на сьогодні є найбільш незалежним, об’єктивним і компетентним судовим органом у державі; взяти суди під контроль через призначення голів судів; «приручити» незалежну РСУ, яка у відстоюванні інтересів правосуддя займає принципову позицію. Оце і вся їхня реформа!

— Гадаю, що головна проблема наших судів усе-таки не в чому іншому як у кадрах. На відміну від широкої громадськості, тих, хто трохи знається на темі, не шокували ані «прайси» за розгляд конкретних справ, ані «тарифи» за вирішення кадрових питань, що стали широковідомими внаслідок розслідування справи згаданого вами львівського судді Зварича. Як на мене, Зварич унікальний лише тим, що потрапив не в той розклад і тепер перебуває у вязниці, а зовсім не тим, що він — якийсь винятковий. І саме з цього починати б повертати довіру до судів — з кардинальної зміни кадрового підходу. Водночас зрозуміло, що судді звикли до «надприбутків». То чи може суспільство сподіватися на здатність суддівства до самоочищення?

— Якщо дати судовій владі конкретні можливості, ми здатні самі навести порядок, судова система зможе самоочищатися. Особисто я, з одного боку, роблю все можливе для захисту чесних суддів, з іншого — докладаю максимум зусиль до звільнення з посад тих, хто ганьбить судову владу. Я вніс кілька десятків подань про звільнення суддів з посади за порушення присяги і притягнення до дисциплінарної відповідальності.

Коли ВСУ вивчив практику розгляду земельних спорів судами Київської області — результати вразили: окремі суди і судді стали посередниками у різноманітних схемах незаконного набуття права власності на земельні ділянки. А судові рішення, які цілком влаштовували всіх зацікавлених осіб, зі зрозумілих причин не оскаржувались особами в апеляційному та касаційному порядку. Все вирішувалося на місцевому рівні.

Ми підняли цей пласт...

— І який результат?

— Тоді ж мною було внесено пропозицію до ВРЮ про звільнення всіх суддів Макарівського районного суду, суддів Бориспільського міськрайонного суду та Вишгородського районного суду. Відтоді минуло майже два роки. Декого нарешті звільнено. А інші так і працюють. Це вже питання до ВРЮ.

Вивчили стан здійснення судочинства в Криму. Виявили, що окремі судді допускали вседозволеність. Потрібно було відреагувати негайно і принципово. Питання розглянули на спільній президії ВСУ та РСУ, було вжито адекватних заходів. І це дало значний результат! Дехто був звільнений з посади судді, дехто сам написав заяву. Почав належно виконувати свої повноваження також апеляційний суд.

Я можу назвати ще багато прикладів, коли ВСУ вживав системних заходів та корегував судову практику в таких проблемних категоріях справ, як справи про контрабанду, справи, пов’язані з діяльністю третейських судів, корпоративні спори. Тобто на сьогодні ВСУ, навіть будучи істотно обмеженим у повноваженнях, все ж таки намагається знаходити ефективні важелі впливу для забезпечення єдності судової практики та дотримання судами закону.

— І все ж ви не заперечуватимете, що в судах також «кадри вирішують усе». І ці кадри часто, скажемо так, не найкращі.

— Не найкращі, бо немає єдиного дієвого механізму добору суддів і відповідальності суддів за порушення закону. У нас сьогодні домінує суб’єктивний підхід до підбору кандидатур на посаду судді — нерідко за принципом «хто кого проштовхнув». Таке «проштовхування» за «просто так» не відбувається: або ж віддяч сьогодні, або відслужи в майбутньому. Те ж саме стосується відповідальності суддів. У цьому питання слід вживати кардинальних заходів. До речі, це один із основних аспектів судової реформи.

Хоча треба сказати й інше: більшість суддів — це чесні й порядні фахівці, які витримують колосальне навантаження за мінімальну платню. Суддя-початківець має зарплату 3 тис. гривень. Тому проблему суддівської корупції слід розглядати комплексно.

— Попри все, справжню судову реформу потрібно проводити. Що в цьому процесі все ж таки стане визначальним — політична воля, правове забезпечення, позиція суддів, інтереси бізнесу, фінансові можливості держави?..

— Визначальне — політична воля. Будь-яка загальнодержавна реформа є результатом політичного рішення. На сьогодні справді сформувалася сприятлива ситуація для проведення повноцінної судової реформи. Є задекларована політична воля вищого керівництва держави, є необхідна підтримка в парламенті, є запит суспільства на утвердження реального й справедливого правосуддя і, нарешті, є бажання самої судової влади до реформування. При цьому очевидно, що головний імпульс ітиме від глави держави, який на нинішньому етапі в політичній системі держави відіграє ключову роль. Важливо, як я вже казав, на яких засадах і принципах, з якою метою ухвалюватиметься рішення про напрями та зміст судової реформи. При цьому до реформи не можна підходити як до якогось одномоментного, тим більше — спонтанного рішення. Вона потребує серйозних зусиль і тривалого періоду. Якщо хочете, справжню реформу треба вистраждати.