Європа ще раз визнала: в нашій міліції убивають

У січні Європейський суд з прав людини виніс чергову постанову проти України, визнавши, що було порушено статті другу і третю Конвенції про захист прав людини. Отже, суд констатував: було нелюдське поводження щодо Василя Михалкова, внаслідок чого настала його смерть, а також визнав продемонстровану владою нездатність ефективно розслідувати ці факти. Суд також зобов’язав уряд компенсувати заявникам (мати, брат і сестра потерпілого) моральну та матеріальну шкоду від заподіяного.

…Василеві Михалкову, колишньому мешканцеві села Мар’ївки Компаніївського району, що на Кіровоградщині, на момент смерті - 29 квітня 2003 року - було сорок. Свого часу він служив на Півночі, в Архангельську. Там одружився, але родинне життя не склалося, повернувся до матері в село. Тут, звісно, роботи немає, - трохи допомагав матері на фермі, доки та працювала. Почав пити. Інколи виносив щось із дому, аби продати чи виміняти на алкоголь. Запої тривали періодично. Коли Василь не пив, усе було гаразд, допомагав матері, зла нікому не чинив. Коли ж прикладався до пляшки і виносив речі з дому, мати, Ольга Кузьмівна, певна річ, ображалася. Одного разу звернулася до дільничного, аби сина направили на лікування від алкоголізму. На ці її звернення певний час ніхто не звертав уваги, а потім приїхали двоє…

Це було напередодні Великодня. Дільничний Василь Сторчак і працівник Компаніївського райвідділу міліції Руслан Поліщук на очах у матері та сусідів виволокли Василя Михалкова на вулицю і почали бити лежачого ногами. Мати кинулася захищати, просила «стражів порядку» не робити цього, та вони тільки посміхалися. Били, волочили його по землі, заламували руки. Коли Василеві стало геть зле і мати принесла йому води, один із міліціонерів вилив її у стражденного перед очима, а кухля пожбурив геть. Усе це, крім матері, бачили ще кілька сусідів Ольги Кузьмівни. Знущання тривали близько години, після чого Василя повезли в райвідділок. Біля сільського магазину, де міліцейcька машина, очевидно, зупинилася, у тому, що Василь перебував у тяжкому стані, міг переконатися і голова сільради.

Наступного дня зранку мати понесла синові передачу. Був Великдень, тож прихопила паску, крашанки. Однак на той час Василь уже помер. Міліція одвезла, фактично, труп до районної лікарні, проте черговий лікар констатував, що смерть настала кілька годин тому. Перша експертиза (проводився розтин тіла), датована 14 травня, визначила: Василь Михалков помер внаслідок гострої внутрішньої кровотечі і розриву тонкої кишки, які стали наслідком травми живота. Експерт також констатував, що дата травми - 29 квітня, отож помер бідолаха в Компаніївському РВВС.

Здається, справа проста, як двічі по два: є свідки, є висновок експерта, однак на заяву Ольги Михалкової з проханням порушити кримінальну справу, подану в Компаніївську райпрокуратуру у перших числах травня, трохи більше ніж через місяць надійшла, фактично, нічим не обгрунтована відмова. Після втручання обласної прокуратури справу все-таки порушили, тільки не проти конкретних осіб, а за фактом смерті. І знову - тиша. Точніше, не зовсім. Бо за цей час одна зі свідків міліцейського знущання над Василем Михалковим свідчити відмовилася: її син на той час був неповнолітнім, мовляв, люди у формі що хоч можуть спровокувати… Міліція також передала родині Михалкових продукти та якийсь бувалий у бувальцях одяг - буцім на похорон, а дільничний сам організував копачів. За словами Ольги Кузьмівни, навіть особисто лопату в руки брав. Василів брат Сергій стверджує також, що дільничний спеціально приїздив, аби забрати братів паспорт, однак той йому не дав.

Тим часом Михалкови звернулися у Генеральну прокуратуру та до Компаніївського райсуду. Суд розглядати справу відмовився «у зв’язку з порушенням прокуратурою Компаніївського району карної справи по факту смерті громадянина Михалкова». Мовляв, справу ж порушили, що ви ще хочете? Генпрокуратура, своєю чергою, надіслала лист Ольги Кузьмівни в обласну прокуратуру (коли наша держава викоренить цю дурну традицію надсилати скарги людей тим, на кого вони скаржаться?), а та повідомила у Мар’ївку, що справа на контролі.

Але мати не могла змиритися з цими відписками. Їй здавалося, що коли вона сама особисто розповість прокуророві (він же теж людина, і в нього є мати, а може, й діти!) про свою біду, як били її сина, відверто знущалися з нього, що це бачили сусіди, - то все відразу стане на свої місця, адже мусить бути якась логіка і справедливість! Однак саме цього від нашої правоохоронної системи інколи домогтися дуже важко. Днями простоювала Ольга Кузьмівна у вестибулі обласної прокуратури (далі там відвідувачів не пускають), щоб тільки записатися на прийом. Намагався це зробити і її повноважний представник - кіровоградський юрист Ігор Погасій. Глуха стіна! Одного разу Ольга Кузьмівна вгледіла прокурора на сходах, кинулась до нього, мало не навколішки впала, але він і не глянув у її бік. Спроби додзвонитися теж жодного результату не дали: щойно чули, з якого приводу телефонують, відразу ж клали слухавку. До речі, тодішній заступник прокурора, а потім і прокурор Кіровоградської області Олег Левицький, який певний час (роки помаранчевої влади) працював в інших місцях, знову повернувся на свою посаду.

Повторна скарга до Генпрокуратури нічого не дала, - її знову надіслали в область. Тоді, за порадою Ігоря Погасія, Михалкова звернулася до Печерського суду зі скаргою на неправомірні дії Генпрокуратури, яка, на думку скаржниці, не реагувала належно на її звернення, не здійснювала контроль за відповідними діями обласної прокуратури. Після тривалої бюрократичної тяганини суддя О.Кафідова залишила скаргу без руху (є відповідна ухвала). Врешті скаргу розглянули і відмовили в задоволенні. Так само заявниці було відмовлено і Апеляційним судом міста Києва та Вищим адміністративним судом України.

Таким чином, суди України продемонструвала повну нездатність примусити тих, кому це належить, притягнути до відповідальності людей, котрі чинять зухвале беззаконня. І залишаються непокараними тільки тому, що вони - частинка великої системи, яка нібито стоїть на варті порядку. А насправді? Доля справи, яку начебто (судячи з офіційної відповіді облпрокуратури) було відкрито у червні 2003 року за фактом смерті Василя Михалкова, залишається невідомою. Колишній дільничний Василь Сторчак уже не працює в міліції, а його колега Руслан Поліщук, навпаки, - пішов на підвищення і керував карним розшуком Компаніївського райвідділу міліції.

У березні 2005 року Михалкови звернулися до Європейського суду з прав людини. Зі Страсбурга кілька разів надходили запити з проханням надіслати документи, які б показували рух справи. На всі запити прокуратура області відповідала, що у зазначеній кримінальній справі слідчим прокуратури району 20 лютого 2006 року (майже через три роки після порушення справи!) призначено додаткову комісійну судово-медичну експертизу, проведення якої доручено (?) головному бюро СМЕ МОЗ України, і яка на даний час не завершена.

Ось і все. Тепер держава Україна мусить заплатити родині Михалкових - матері, братові та сестрі - 70 тисяч євро як відшкодування морального збитку. Звісно, це справедливо. Але, відповідно до статті 8 Закону «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», ці гроші будуть направлені з відповідної програми держбюджету. Тобто з нашої з вами спільної кишені. А чому не з кишені районного прокурора, який взагалі відмовив у порушенні кримінальної справи; слідчого, який уже восьмий рік (!) розслідує цю справу; з працівників обласної прокуратури, які не хотіли згорьовану матір навіть записати на прийом до прокурора області; врешті - з керівників обласної та й Генеральної прокуратури, які не лише не забезпечили ефективного розслідування справи, а й роками гралися у відписки, певна річ, чітко розуміючи, що саме вони роблять; суддів, які футболили скарги матері, добре усвідомлюючи, що не пробивають стіну беззаконня і кругової поруки, а навпаки - вмуровують у неї ваговите каміння. Чому?!

Може, якби так було, то проста людина нарешті отримала б шанс бути почутою і захищеною тими, хто за визначенням покликаний її захищати.