«Електорат! На вихід!»

У титанічній боротьбі за кожен голос виборця постояльці українських місць позбавлення волі виявилися не затребувані опозицією. «Сидільці», як і в радянські часи, фактично позбавлені конституційного права вибору. Для них, 200 тис. мешканців 180 пенітенціарних закладів Батьківщини, вільне волевиявлення — не більш як міф, насаджуваний по той бік «колючки». Як тонко підмітив «хазяїн» однієї з колоній у Миколаївській області, виголошуючи спіч напередодні голосування в’язнів у першому турі виборів, «демократів нам не треба, демократом буду я!».

Фахівці з проведення виборчих кампаній ще в середині 90-х апробували «зеківський чинник» як надійний інструментарій коректування кінцевих результатів голосування на користь «потрібного» кандидата: чи то вибори президентські, чи парламентські. Голоси в’язнів стали перевіреною підмогою «політтехнологів» для досягнення необхідного результату. Власна думка цього контингенту нікого не цікавить. І захистити, відстояти свій вибір вони не можуть — безправ’я українських арештантів, попри певне поліпшення останніми роками умов їхнього утримання, з погляду права — феноменальне.

Від теорії — до практики. Голоси ув’язнених виборців «мобілізуються» цинічно та просто. Представник кандидата, приміром, у народні депутати напередодні голосування зустрічається з керівником пенітенціарного закладу, який знаходиться на території виборчого округу. Торг нехитрий: 2—3 долари за кожен «голос» засудженого. Плюс «що-небудь» на зону: телевізор, фарба для ремонту, дешевенький вівтар у молитовню, продуктові пайки — аби пам’ятали, убогі, за кого голосувати. Але суму в 2—3 тисячі доларів «хазяїн» зони не візьме й голоси «не віддасть» доти, поки не «утрясе питання з Києвом». Адже питання політичне! Навіть за хабар керівник колонії чи в’язниці не погодиться «продати душі» на користь кандидата непровладного — це карається. Якщо «центр» дає добро, «хазяїн» отримує задаток — 50% обумовленої суми. Коли ж вибори відбудуться й комісія полічить голоси, у руки начальника передаються інші 50%.

Аби попередити навіть окремі прояви «інакомислення», керівники в’язниць і колоній практикують особисті «ноу-хау». Так, керівник однієї «установи» в Житомирській області напучував своїх «виборців» у такий спосіб: «Дивіться! У приміщенні для голосування встановлено приховану відеокамеру. Коли галочку поставив, не згинай бюлетень навпіл — щоб усе на виду було! А я дивитимуся, щоб усе... за законом!». Зрозуміло, після такого побажання зеки несли бюлетені текстом догори й у витягнутих руках, попутно показуючи його товаришам за нещастям: мовляв, і свідки є, що все «правильно». До слова, ніякої прихованої відеокамери в той час у тій зоні ще не було. Але хто ж спокушатиме долю?

На президентських же виборах усе відбувається набагато простіше. «Хазяїн» через підлеглих доводить контингенту прізвище «нашого кандидата». Доповнюючи інформацію переліком тих нещасть, які обрушаться на голови в’язнів у разі, коли в «череді» раптом виявиться «паршива вівця», котра проголосує «не в ту масть». Оскільки житіє арештантське в місцях позбавлення волі повністю залежить від примхи «хазяїна» й може бути позбавлене навіть тих мізерних благ, що є, пригод ніхто не шукатиме. До того ж контроль над голосуванням цілком у руках зонівських авторитетів. Проти адміністрації відчайдушні голови піти ще можуть, але проти своїх, «колективу» — ніхто й ніколи. Адже відповідальність колективна! Надішліть хоч сто спостерігачів на таку виборчу дільницю, вони побачать лише відчужені арештантські обличчя й разюче для непосвяченого щире бажання віддати свій голос лише за одного кандидата.

Тільки недалекі можуть дорікнути зекам за малодушність і відсутність громадянської позиції. У розумінні більшості арештантів (знаю, довелося спілкуватися саме напередодні подібної кампанії) вибори НА ВОЛІ — не більш як «з’ясувки» між «баригами товстими». Де з одного боку — держава (ледь що — розчавить), а з іншого — «а чим вони краще?» Тим паче що ані перші, ані другі долею арештантською ніколи особливо не цікавилися. Чого б це раптом, прийшовши до влади, вони докорінно переглядатимуть своє ставлення до проблем існування зеків? Навіть дружини, родичі та друзі відвертаються від «тих, котрі оступилися», то як же можна вірити «дядькам», що життя стане кращим, коли ти, ризикуючи здоров’ям, строком і навіть життям, довіриш «їм» свій «голос»?

Арештантський люд, битий життям, прагматичний. Слова він сприймає «на дотик», приміряючи сказане на свій — злий — життєвий досвід. Але в жодній виборчій кампанії в Україні — всіх рівнів — ніхто й ніколи не звертався до засудженого з програмою конкретних дій із санації пенітенціарної системи Батьківщини. Навіть опозиція, б’ючись за кожен «голос», крім як «бандитам — тюрми!», нічого не запропонувала своїм непутящим громадянам, котрі перебувають за гратами. Для специфічного контингенту це гасло не більш як жарт: «А ми й так тут...»

Веселий загоновий в одній із чернігівських колоній вдало пожартував, у день виборів влаштувавши побудку: «Електора-а-ат! На вихід!!!»

Реготали всі...