Деградація необоротна?

Ми ще добре пам’ятаємо, яку роль відігравали правоохоронні органи за часів Л.Кучми. Зовсім недавно мали змогу спостерігати, яке місце було відведене цим інституціям за помаранчевих. Бачимо, що сьогодні відбувається у правоохоронній системі, планомірно і цілеспрямовано зміцнюваній «донецькими професіоналами». На підставі цього досвіду можна дійти парадоксального висновку про те, що, попри риторику кожної наступної влади, всі вони були майже стовідсотковими однодумцями у плані бачення завдань правоохоронних органів у державній системі. За будьякої влади їм відводили роль «бойового загону партії». За всіх влад оперативній інформації на своїх ходу не давали, а папки на опонентів пухли миттєво, і в міру потреби, дані якщо не передавали до суду, то вони йшли в ефір. Для правоохоронних органів завжди існувало «держзамовлення» і завжди були недоторканні.

На певний час винятком, який тільки підтверджував правило, став початковий компонент справедливості в діях помаранчевих, які прийшли до влади. Це був нормальний людський порив тих, хто зберіг поняття про моральність і почуття справедливості. Адже помаранчеві почали «розгрібати» наслідки десятиріччя беззаконь, творених тими, хто взагалі не припускав думки про можливість відповідальності. Може, ті кримінальні справи були не дуже професіонально розслідувані, може, прокуратура «ухоркала» їх, не маючи для цього жодних правових підстав. Масштабна «претензія на справедливість» закінчилася нічим і не дала нічого, окрім недовгої паніки фігурантів тих кримінальних справ, а потім - гіркоти розчарування для решти громадян, згодом приречених спостерігати, де тепер бандити і з ким нині міліція. Помаранчеві все ж ненадовго повернули всім нам можливість казати про те, що чесно, що - ні, привселюдно висувати претензії до влади, і при цьому не видаватися кумедними. Нинішні небожителі нас уже не обдурять. Бо вони нам нічого такого й не обіцяли...

Що ж, чергова влада також не вічна. Хоча прийшла вона, схоже, не на один рік, а, з огляду на демонстровану нею хватку, рік сміливо можна зараховувати за два. Сумно те, що навіть якщо колись станеться диво, і в Україні прийдуть до влади люди, які справді захочуть повернути діяльність правоохоронних органів у передбачене законом русло, їм не буде на кого обпертися. Бо вже друге десятиріччя різні влади з однаковою послідовністю і завзяттям розкладають правоохоронні органи, зводячи їхню роботу до виконання замовлень. І не може залишатися справжнім профі чи стати ним той, хто, ризикуючи життям, збирає оперативну інформацію і розплутує найскладніші справи, які лягають у стіл начальству - «до запитання». До виконання «державного» або «економічного» замовлення. Той, хто за командою «фас» розслідує правопорушення одних, упритул не бачачи злочинів, здійснюваних іншими. Хто зрештою стає настільки «чутливим», що сам уже не порушить справи стосовно «того, кого не треба». Бо це за всякої влади завжди каралося - швидко і жорстко. А нові люди йдуть у правоохоронну систему не на службу, а займатися бізнесом. І швидко засвоюють ці правила, з перших кроків службової кар’єри навчаючись розглядати заяви громадян про скоєні стосовно них злочини виключно з позиції потенційної прибутковості.

Крім того, послідовно докладуваними зусиллями всі діючі режими зводили роботу адвокатів переважно до передачі необхідної суми й отримання гарантованого результату в суді. Роботу журналістів - до більш-менш талановитого обслуговування однієї зі сторін будь-якого конфлікту. А мистецтво журналістських розслідувань - переважно до художнього оформлення інформації, «злитої» зацікавленими особами...

На невеселі роздуми наштовхнула широкомасштабна прес-конференція в Генпрокуратурі, що відбулася минулого тижня. Молоді прокурори, вочевидь, покликані імітувати відкритість свого відомства, у прямому ефірі, не змигнувши оком, розповідали народу сувору правду про свої трудові досягнення. Насамперед про низку гучних кримінальних справ, закритих через те, що свідки чомусь стали масово відмовлятися від своїх показів.

Чому несентиментальні за визначенням прокурори з таким розумінням поставилися до десятків свідків, які «пожартували» зі слідством? Коли тому, що їх змусили дати такі свідчення, то мають бути порушені кримінальні справи стосовно тих, хто це зробив. Коли ні - кримінальну відповідальність мають понести свідки, котрі раптово «передумали». Адже у нас Кримінально-процесуальний кодекс поки не передбачає зміну влади як обставину, що виключає кримінальну відповідальність за давання хибних свідчень чи незаконні методи ведення слідства за старої влади...

За такої тотальної прокурорської доброти та поблажливості дивно, що у нас переповнені місця позбавлення волі. Хоча, звісно, переповнені вони людьми простими, «нерезонансними», а у таких справах не заведено так трепетно ставитися до відмови свідка від дачі показань.

Ну й от, усупереч оприлюдненому раніше, В.Щербань, як з’ясували в прокуратурі, все життя сумлінно сплачував податки в особливо великих розмірах, а що стосується перешкоджання здійсненню виборчих прав, то на нього раніше несвідомі громадяни звели підлий наклеп, у чому згодом сильно й дієво покаялися.

Зі знаменитою справою про сепаратизм теж, нарешті, розібралися. Виявилося, ніхто нічого такого не тільки не казав, але навіть не думав. Справу закрито.

Неймовірний ривок здійснило слідство у справі про отруєння кандидата в президенти В.Ющенка. Тепер заходилися закуповувати діоксин у близькому та далекому зарубіжжі. Треба сказати, страхаюча інформація. Дійшли висновку, що діоксин, яким було отруєно В.Ющенка, - найвищої якості - в Україні не виробляється і завезений з-за кордону. Скільки народу в цьому взяло участь, за словами начальника Головного управління з розслідування особливо важливих справ, слідству залишається тільки гадати. Оскільки виявилося, що в контексті даної справи проводиться «надзвичайно складна» безпрецедентна експертиза, вона протриває не менш як чотири місяці. Тож можна і далі «гадати» не кваплячись.

Що стосується загибелі екс-міністра внутрішніх справ Юрія Кравченка, справу, як відомо, закрито через відсутність факту злочину. Якщо інших у розслідуванні цієї справи бентежить дуже багато речей, то у працівників правоохоронних органів залишилося тільки одне, через закриття справи - геть марне, запитання: куди подівся той блокнотик, на одному з аркушиків якого Юрій Кравченко власноруч і за власним бажанням (як переконує себе і нас слідство) написав останні у своєму житті слова? І більше ніщо їх у цій справі не «напружує» ні в моральному, ні в кримінально-процесуальному плані. Хоч би пошукали той блокнотик десь у себе чи у тих, хто допоміг Ю.Кравченку не лише «двічі вистрілити» собі в голову, а й утриматися після цього на стільці.

Отже, справу Ю.Кравченка в черговий раз закрито, але низка обставин (і маленький блокнотик зокрема) залишає слабку надію на її нове відродження завдяки зусиллям рідних покійного генерала, категорично не згодних із висновками Генпрокуратури.

Своїми враженнями про те, як розслідували справу про смерть Юрія Кравченка, з «ДТ» поділилася його дочка Ірина:

- Найбільше зачіпає перекручування фактів і відсутність елементарної правди, про що казали свідки і що насправді встановлено. Хоч скільки ми з мамою давали свідчень, усупереч усім показанням інших свідків, факти без кінця спотворюються слідством. Прикладів, коли перебріхують показання свідків у справі, - силасиленна. І якщо це дозволяють собі працівники Генеральної прокуратури, то де взагалі шукати правди?

На підставі рішення суду у справі Г.Гонгадзе велося спостереження і прослухувалися телефони. Однак слідчий із особливо важливих справ Генеральної прокуратури стверджує, що все це - маразматичні висновки мого батька на тлі якогось нервового стану, про що у них є нібито висновок психологів­аналітиків. Слідство також стверджує, що рідні вибігли, почувши постріли, - цього не було, про це також давалися відповідні свідчення.

Крім того, дуже зачіпає зневажливе ставлення офіційних осіб. Узагалі я не знаю, наскільки оцінено все те, що батько зробив для системи правоохоронних органів. Коли його не стало, міністр внутрішніх справ Юрій Луценко заборонив використовувати зал, у якому традиційно проходило прощання, і наказав зняти портрет батька з алеї міністрів. Це було з його боку просто свинством, адже він грунтувався виключно на своїх політичних поглядах - не було ні слідства, ні суду.

- Яким, за вашими спостереженнями, був психологічний стан батька в ті дні?

- Останні два роки на батька були нападки в пресі. Хто тільки хотів, зокрема лідери партій, О.Мороз, Ю.Кармазін, Г.Омельченко, О.Турчинов розмірковували, кого слід брати під варту... Напевно, все це впливало на батька, але він, загалом, звик до нападок, які обрушилися на нього ще починаючи з похорону патріарха у Києві. Тоді на його адресу було багато не лише звинувачень, а й погроз.

Він не гнувся і не ламався, він вистоював. Його позиція була залізною. Ви ж знаєте, тоді багато хто виїхав. Він залишився в країні, тим самим стверджуючи, що чистий перед законом.

- Як він реагував на запрошення на допит до Генеральної прокуратури з допомогою телеефіру?

- Після оголошення про те, що його викликають на допит, я була у батька пізно ввечері, і ми розмовляли про все це. Звісно, він був у пригніченому стані, як кожна нормальна людина. Але батько збирався йти, казав, що, напевно, одягне форму... Ми домовилися зустрітися о пів на дев’яту під Генпрокуратурою, куди мала приїхати не тільки я, а й інші близькі люди. Я збиралася бути поруч, і якщо оголосять про його затримання, відразу розпочати пошуки адвоката.

Ви знаєте, ми ж навіть повістки не одержали. Не знали, в якій ролі його викликали. І, звісно, був стан невизначності стосовно того, що його очікує.

- Юрій Федорович не справляв враження людини, котра свідомо постала б перед вічністю в тому одязі й у тому приміщенні, де його знайшли. Він був офіцером і, мені здається, надавав значення зовнішнім атрибутам...

- Мені взагалі важко навіть припустити, що він наважився на такий крок, але, гадаю, він, звісно, був би у формі. Він справді був офіцером у всьому, починаючи із зовнішнього вигляду. Це був досить важливий елемент для нього - від костюма, який завжди був у порядку, до завжди вичищеного взуття.

- Чи припускаєте ви можливість того, що Юрій Федорович міг би звести рахунки з життям?

- Ні. І я також не вірю в можливість подвійного пострілу, зокрема дуже чіткого другого пострілу в скроню.

- Ви бачили результати експертиз, які проводили у справі?

- Ні.

- Чому? Ви просили про це?

- Так, ми просили. Я була на даванні свідчень разом із адвокатом і, як мені пояснили, за законодавством я не маю права на ознайомлення з висновками експертиз і взагалі - із матеріалами справи.

Відразу після того, що сталося, приїхало багато людей, які тупцювали на подвір’ї. У мене виникали запитання, мені здавалося, що все це має відбуватися якось не так. Я сильно сумніваюся, що процедура, перед­бачена законом у таких випадках, була дотримана, не кажучи вже про те, як усе це робилося згодом, зокрема, як збирали підписи під протоколами тощо. Ви ж розумієте, коли було поставлено цілком чітке завдання, то й роботу вели лише в цьому напрямі, а що відбулося насправді, їм не було цікаво...

Я тільки спостерігала за подіями з вікна другого поверху, оскільки перебувала разом із мамою. Вона передзвонила мені рановранці і сказала, що знайшла батька. Я забрала маму з підсобного приміщення, просто відірвала її від батька, відвела додому. Її не можна було залишати саму, бо вона увесь час рвалася до нього, і її стан мене дуже непокоїв.

- Ваші батьки були в будинку вдвох і пострілу, всупереч твердженням слідчих, мама не чула?

- Вона була в душі на третьому поверсі, і не чула пострілів. Вони збиралися їхати на допит.

- А правда, що наступний день у Юрія Федоровича був детально розпланований?

- Так, у нього ж день народження був п’ятого числа. Ми планували відзначати його, мав бути стіл, і він домовлявся з людьми про зустріч на 12 годину на дебаркадері. Тож день був справді розпланований.

- Ваше життя сильно змінилося після того, як батька не стало?

- Воно змінилося кардинально.

- Багато з тих, хто раніше був поряд, хто був вхожий у ваш дім, залишилися з вами тепер?

- Кажуть, усе тече, все змінюється, звісно, зміни відбулися... Але найближчі, хто був завжди поряд із ним, підтримують маму й сьогодні.

***

Якщо казати про запитання, які залишилися без відповіді й стосуються смерті Ю.Кравченка, привертає увагу хронологія подій того тижня, коли не стало генерала. Понеділок, 28 лютого: замах на головного свідка-підозрюваного у знаменитій справі міліцейських перевертнів і офіцера, котрий здійснював його охорону, про що не раз й докладно писало «ДТ». У ЗМІ свідок Ю.Нестеров тривалий час фігурував як головний підозрюваний у вбивстві Г.Гонгадзе. Не в останню чергу через відомі листи звинувачуваного в організації міліцейської банди І.Гончарова, котрий стверджував, що Гонгадзе убив саме Ю.Нестеров. Через добу після невдалого замаху на Ю.Нестерова почалися затримання у справі Гонгадзе. А ще через три дні «застрелився» генерал Кравченко, який фігурував у справі Гонгадзе.

Справа перевертнів є без­прецедентною, єдиною з гучних справ, які дійшли до суду, окрім справи Г.Гонгадзе, і поки що не розвалилися там. Її розслідування брали під особистий контроль міністри внутрішніх справ і два останні президенти України. Про цю справу як про свідчення нових віянь заявив у Європі В.Ющенко під час першого ж закордонного вояжу. Цікаво, що, попри надзвичайність, і розслідування цієї справи, і особливості її нинішнього розгляду в суді яскраво характеризують сучасний стан правоохоронних органів. І є вагомі підстави припускати, що, на жаль, у перевертнів, котрі опинилися за гратами, не тільки на волі, а й у самому МВС, залишилася серйозна «група підтримки». Правоохоронну систему послідовно, рік у рік спотворювану на державному рівні, очистити непросто. Втім, здається, ніхто всерйоз й не ставив собі таку мету.