Де інтерес Києва до придністровського врегулювання?

Після кількох невдалих спроб обрати президента Молдови торік і пов’язаних із цим дострокових парламентських виборів цій країні так і не вдалося досягти внутрішньополітичної стабільності. При цьому, відповідно до чинної конституції, парламент країни має бути в черговий раз розпущений уже через тиждень, тоді як нові правила гри (порядок виборів президента) так і не узгоджені між коаліцією та опозицією.

Черговий етап конституційного процесу в Молдові розпочався з того, що правлячий «Альянс за європейську інтеграцію» наприкінці минулого тижня оголосив про свій намір провести у вересні ц.р. конституційний референдум щодо відновлення інституту прямих виборів президента. При цьому у разі досягнення позитивного результату вже в листопаді поточного року можуть відбутися чергові дострокові парламентські і всенародні президентські вибори.

Генсеку Ради Європи Торбйорну Янгланду, який цього дня перебував із візитом у Молдові, не залишалося нічого іншого як «благословити» таке рішення керівництва Молдови як «істинно демократичне», попри те, що останніх півроку Рада Європи, Євросоюз і Венеціанська комісія одностайно повторювали тезу про необхідність внесення відповідних конституційних змін чинним складом парламенту з наступним його розпуском, відкидаючи саму ідею референдуму.

Такими діями молдавська влада вкотре показала, «де вона бачила» рекомендації європейських партнерів, тих самих, які, між іншим, доклали чимало зусиль для «сколочення» правлячого альянсу. Автору цих рядків особисто доводилося чути від єврочиновників досить високого рівня висловлювання з приводу того, що Київ не повинен тиснути на Кишинів у контексті вирішення своїх двосторонніх проблем, оскільки зовнішній тиск може розвалити і так хитку демократичну коаліцію в Молдові.

На жаль, можна констатувати, що Київ — з різних причин — змарнував нагоду найближчим часом просунутися у вирішенні україно-молдавських відносин. Спочатку Україні було не до цього, а тепер, як багато хто вважає в Києві, і молдовське керівництво впритул наблизилося до виборів.

Можна, звісно, казати, що неврегульовані проблеми україно-молдовських відносин, як, власне, і процес придністровського врегулювання, стали заручниками конституційної кризи в Молдові. Однак це більше схоже на виправдання Києвом власної бездіяльності на зазначеному напрямі.

Це Тирасполь, зацікавлений у збереженні придністровського конфлікту в нинішньому замороженому стані, може тихо радіти, привселюдно нарікаючи на безглуздість будь-яких домовленостей із молдовською владою, яка увійшла в передвиборний період. Тим часом Німеччина і Росія не розглядають конституційні процеси в регіоні як підставу для бездіяльності, тому 5 червня задекларували намір про створення нової платформи для вироблення можливих варіантів вирішення придністровського конфлікту у вигляді комітету РФ—ЄС із зовнішньої політики та безпеки на рівні глав зовнішньополітичних відомств сторін. Хай багато хто в самому ЄС (у тому числі, здається, і сам спецпредставник ЄС для Молдови Калман Міжей), м’яко кажучи, виявилися не в курсі російсько-німецьких ініціатив такого розмаху і тихенько скаржаться в кулуарах, що Німеччина заграє з Росією, з огляду на прямі економічні інтереси, але, як мовиться, собака гавкає, а караван все одно йде...

Київ, очевидно із ввічливості, попередили про підготовку російсько-німецької ініціативи, але до кола обраних не покликали. І це при тому, що в руках України перебувають унікальні важелі впливу як на Молдову, так і на Придністров’я, передусім — чинник спільного кордону. Напевно, в Києві ще не до кінця усвідомлюють, що наша країна продовжує випадати з реальних переговорних механізмів щодо придністровського врегулювання. Відбувається це багато в чому через те, що Україна, здається, до кінця не сформулювала свої національні інтереси в Молдові і придністровському врегулюванні. При цьому автор дуже часто зіштовхувався з тим, що багато серйозних політиків в Україні вважають себе непоганими знавцями питань, пов’язаних із придністровським врегулюванням. Певно, у зв’язку з «високим рівнем» розуміння процесів, які відбуваються в регіоні придністровського конфлікту, в Україні, з подачі деяких закордонних партнерів, запускаються й циркулюють чутки про нібито наявність планів керівництва України щодо приєднання Придністров’я.

Щоб прояснити ситуацію в Молдові та Придністров’ї, «ДТ» звернулося по коментарі до віце-прем’єр-міністра Молдови Віктора ОСИПОВА і керівника зовнішньополітичного відомства Придністров’я Володимира ЯСТРЕБЧАКА.

— Пане Вікторе, 3 червня представники правлячої коаліції Молдови заявили, що восени нинішнього року в країні відбудеться референдум, на якому жителі вирішать, чи можна обирати президента країни всенародним голосуванням. Як вплине новий виборчий трек на придністровське врегулювання? Чи до того буде молдовським політикам?

— Заявлений політичний календар націлений на подолання конституційної кризи з обрання президента Молдови та стабілізацію інститутів влади. Всенародне голосування — це варіант нового механізму, який має бути прописаний у статті 78 конституції на пропозицію правлячого Альянсу за європейську інтеграцію при майже абсолютній підтримці населення. Виборчі процеси наприкінці року повинні забезпечити повний термін і мандат для майбутнього парламенту, президента, уряду, що сприятиме й ефективності придністровського врегулювання на тлі активізації внутрішніх учасників та міжнародних партнерів — Росії, України, Євросоюзу, ОБСЄ, США тощо. Тим більше що на початок 2011 р. і на Лівому березі політична ситуація теж вгамується після тамтешніх виборчих процесів. Це прогнозовані нами етапи, які дають можливість сконцентруватися на підготовці подальшого процесу, на відновленні переговорів в офіційному форматі «5+2» і на паралельному вирішенні застарілих проблем у контексті заходів зі зміцнення довіри між двома берегами Дністра. Нове молдовське керівництво вже довело, що можна достатньою мірою відокремлювати політичні процеси від процесів держуправління, і ми виконуватимемо свої обов’язки, незважаючи на вибори.

— Що, на вашу думку, означає для України врегулювання конфлікту в Придністров’ї? Дайте, будь ласка, оцінку українській політиці у питанні врегулювання.

— У нас уже була можливість пересвідчитися в деяких принципах, із якими нове керівництво України підходить до процесу придністровського врегулювання. Молдові навіть доводилося кілька разів офіційно реагувати. Ми високо оцінюємо прогрес у змісті та формулюваннях, запропонованих у Спільній заяві президентів України і Росії щодо придністровського врегулювання від 17 травня ц.р., яка вже позначилася на російсько-німецькому меморандумі від 5 червня ц.р. Хоча формування нових підходів у зовнішній політиці Києва, напевно, ще не завершене, і в цьому контексті Кишиневу слід поспішати з координацією позицій, а не з оцінками. Вони можуть виявитися неточними, передчасними, а це не допоможе розвиткові добросусідських відносин, що є найважливішим завданням для обох сторін. Наприклад, я можу засвідчити той факт, що під час останньої зустрічі у форматі «5+2» в Астані представник України активно просував ідею прискорення процесу врегулювання, підкреслюючи основний принцип суверенітету та територіальної цілісності. Стало зрозуміло, що Київ має намір відігравати істотнішу роль у процесах розбудови європейської безпеки, захищаючи ті постулати, які відповідають і міжнародним нормам, і національним інтересам України. Тим часом ми ще в очікуванні рішення про призначення постійного представника України на переговорах.

— Пане Володимире, як би ви прокоментували останні події внутрішньополітичного життя Молдови і їхній можливий вплив на процес придністровського врегулювання?

— Переговорний процес ведуть рівноправні сторони — Молдова і Придністров’я. Їхні керівники приймають юридичні та політичні зобов’язання (у такому форматі підписано базові угоди 1994—2001 рр., а також спільну заяву керівництва Росії, Придністров’я і Молдови 2009 р.). Обрання повноправного президента РМ може допомогти знайти модель врегулювання, яка б враховувала наявні реалії.

Існує й людський чинник. РМ живе в умовах перманентних виборів, коли чиновники турбуються не про вироблення стратегічних рішень, у тому числі в роботі з Придністров’ям, а про свої насущні завдання. Як наслідок, залишається сподіватися, що після подолання кризи влади ситуація може змінитися на краще.

— Що, на вашу думку, означає для України врегулювання конфлікту в Придністров’ї?

— Це багаторівневе питання, що має кілька вимірів. Перший із них — гуманітарний. У Придністров’ї мешкає понад 100 тис. громадян України, багато етнічних українців. Захист їхніх прав — природний обов’язок вашої країни. Придністров’я теж зацікавлене у створенні сприятливих умов для розвитку української культури, збереження самобутності, проте наших власних ресурсів для цього недостатньо.

У Придністров’ї українці є не етнічною меншиною, а однією з трьох основних національностей (поряд із росіянами та молдаванами), які живуть на його території. Це хороша основа для просування Києвом своїх далекосяжних інтересів, тоді як зміна наявного балансу призведе до втрати цих позицій.

Другий вимір — економічний. Між Придністров’ям і Україною триває взаємовигідне співробітництво. Одні для одних ми маємо важливе транзитне значення: через Придністров’я здійснюються перевезення до одеських портів, ми отримуємо з України життєво важливі товари, формуючи ринок збуту української харчової, фармацевтичної та іншої продукції.

Україна не використовує всього потенціалу своєї економічної взаємодії з Придністров’ям. Так, досі не відкрито коррахунки придністровських банків в Україні (до 2001 р. ці механізми працювали).

Участь у блокадних заходах проти Придністров’я в 2006 р. не принесла Києву якихось дивідендів. Місія ЄС, що функціонувала на той час на кордоні, зробила висновки про нормальний режим на придністровській ділянці. Згодом українська сторона тільки зазнавала втрат через проблеми з транзитом вантажів, тоді як обіцянки Кишинева так і залишилися деклараціями.

Економічний контекст урегулювання передбачає прагматичні підходи Києва, побудовані на пріоритеті саме українських інтересів.

Третій вимір — політико-регіональний. Україна прагне посісти належне їй місце регіонального лідера, і передумови для цього в Києва є. Українська влада прагне протистояти експансіоністським пориванням Румунії, яка користується своїм членством у європейських та атлантичних структурах.

Україна зацікавлена в життєздатній моделі відносин між Молдовою та Придністров’ям і прагне знайти точки дотику з міжнародними партнерами (позитив російсько-української заяви від 17 травня ц.р.). Проте незмінність низки формулювань на тлі загальносвітових змін викликає лише подив.

По суті, на одній шальці терезів — норма, закріплена в Заключному акті НБСЄ, і неприкритий шантаж однієї з держав, яка уникає виконання ратифікованих міжнародних договорів. На іншій — основний принцип Статуту ООН про право на самовизначення, захист прав людини, зміцнення регіональної безпеки, нові міжнародно-правові реалії й інтереси України.

Саме тому для України придністровське врегулювання — це своєрідний тест. Тест на здатність і готовність діяти виходячи з власних інтересів та пріоритетів, виходячи з прав своїх громадян. Втім, це тест не лише для України.