БЕЗ ПРАВА НА ПОЯСНЕННЯ?

Останнім часом набули масового характеру випадки, коли відповіді Верховного суду України громадянам на їхні скарги на рішення судів нижчої інстанції (касаційні скарги), підписані колегією суддів судової палати, що складається з трьох осіб, не містять мотивованої частини, передбаченої частиною 1 п.п. 6,7 та частиною 2 ст. 343 Цивільно-процесуального кодексу України (див. додаток). Самі скарги Верховним судом із судів нижчої інстанції не витребуються. Вимоги громадян щодо надання мотивованої частини ухвал залишаються без розгляду (див. додаток). Прохання дати мотивовану ухвалу, навіть належним чином зареєстровану, з Верховного суду повертається поштою без жодної відповіді. Самі ухвали оскарженню не підлягають (див. додаток). У зв’язку з цим постає питання щодо змісту й сфери дії ст.343 ЦПК України та обов’язків суддів щодо її застосування, якою передбачено інший порядок розгляду касаційних скарг, ніж це відбувається на практиці.

Невизначеність статусу та кола повноважень колегії суддів судової палати, які виносять немотивовані ували, створює можливість різночитання й неоднакового застосування норм закону різними суддями. Ст.52 п.6 Закону «Про судоустрій України», чинного й до сьогодні, визначено, що колегії суддів створюються заступниками голови Верховного суду України задля проведення судових засідань. Ст. 129 п.4 Конституції України гарантує змагальність сторін та свободу в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості під час судових засідань. Водночас ст. 329 ЦПК України передбачено можливість винесення ухвали колегією суддів судової палати заочно, за відсутності скаржника, що позбавляє касатора прав, гарантованих ст.129 п.4. Конституції України та ст.15, 30, 62 ЦПК України. Отож маємо не лише правову колізію, коли норма, передбачена одним законом, суперечить нормі іншого закону, а й суперечність між ст. 329 ЦПК України та ст.129 Конституції України. Таким чином, потребують роз’яснення Конституційного суду зміст 329 ЦПК України та її відповідність ст. 129 п.4 Конституції України, ст. 52 п.6 Закону «Про судоустрій України» та ст. 15, 30, 62 ЦПК України.

Крім того, ст.129 п.8 Конституції України гарантує забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду. Водночас статтями 328, 329 ЦПК України передбачено можливість відмови у розгляді касаційної скарги, якщо структура з невизначеним правовим статусом — колегія суддів судової палати своєю ухвалою вирішить не передавати касаційну скаргу на розгляд судової палати.

Йдеться, власне, ось про що. Згідно з новими законодавчими нормами, ВС розглядає касаційну скаргу на рішення судів першої інстанції та апеляційних лише в разі, якщо ними порушено норми матеріального й процесуального права. Отож скарга має містити чіткі посилання на норми, які порушено, і вказівки, чим саме порушено. Відтак і ухвала ВС має бути мотивованою і в разі задоволення скарги, і в разі її відхилення. Однак, як з’ясувалося, така норма хоч і передбачена законом, однак під її дію підпадають лише ухвали, винесені судовою палатою ВС. Однак перш ніж як касаційна скарга потрапить на розгляд палати, її «досліджує» структура із законодавчо не врегульованим статусом — колегія суддів судової палати ВС у складі трьох осіб. І вони можуть вирішити не передавати касаційну скаргу, розгляд якої, до слова, гарантовано Конституцією України, до палати. І рішення таке ухвалять без присутності скаржника. Ось тобі й гарантія конституційних прав і свобод!

Як судить така «трійка», засвідчила практика останніх місяців. Незалежно від суті розглянутої справи, до скаржників масово надходять відповіді, ніби скальковані з однієї матриці: «Касаційна скарга не підлягає задоволенню. Судові рішення законні і обгрунтовані. Доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом норм матеріального чи процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи. У задоволенні… відмовити. Ухвала оскарженню не підлягає». І це — все.

Наскільки ця ухвала «обгрунтована», можна судити хоча б зі справи О.Андрєєвої, про яку вже писала преса. Андрєєва стала інвалідом внаслідок виробничої травми в 1993 році, однак досі не отримала належної за законом компенсації від підприємства й належного розміру пенсії. Натомість керівництво заводу впродовж багатьох років робить усе, щоб спростувати сам факт виробничої травми. Для того через три роки після нещасного випадку акт про це, всупереч чинному законодавству… скасовується. А вже на цій підставі суди відмовляють у задоволенні позову щодо компенсації.

Чи можна в цьому випадку наведений зміст ухвали ВС вважати таким, що ставить остаточну крапку в справі та — «оскарженню не підлягає»?! Що робити Андрєєвій, аби домогтися відновлення її порушених прав?

Схожа доля спіткала й Н.Матвєєву, викладача Київського університету будівництва і архітектури, доктора наук, чию виробничу травму від 1995 року в 1998 році так само «скасовано» спеціальним таємним зібранням комісії з охорони праці. А щоб травмована не вимагала належного відшкодування, з нею, відомим науковцем, лауреатом державної премії, автором багатьох книжок, у 2000 році керівництво університету розриває трудові відносини з численними порушеннями всіх і всіляких вимог законодавства. Суди, як водиться, стали на бік сильнішого. Надія була на Верховний. Та тут не забарилася судова реформа. І… «немає підстав, оскраженню не підлягає».

Таку ж слово в слово, ніби скопійовану зі справ Андрєєвої і Матвєєвої, ухвалу отримала й Катерина Федоренко, яка оскаржувала відмову Старокиївського райсуду та судової колегії в цивільних справах Кивміськсуду за 1999 рік задовільнити її позов до райадміністрації. РДА відмовляється надати Федоренко вільну вже 13 років кімнату в колишній комунальній квартирі. К.Федоренко, людина давно повнолітня, все життя мешкає разом з матір’ю і вітчимом в одній кімнаті чотирикімнатної квартири. Решта помешкання вільна з кінця 80-х років — після розселення членів єдиної великої родини, що проживала у квартирі впродовж півстоліття.

Попри те, що на одну людину в цій сім’ї припадає менше за визначену нормативами площу, попри те, що в одній кімнаті мешкають троє дорослих людей різної статі, двоє з яких навіть не є між собою родичами, райдержадміністрація багато років поспіль усно (!) відмовляє і в приєднанні до житла мешканців житлоплощі, і в наданні кімнати Катерині. Відмовляє і в приватизації житла.

Мати Федоренко, Г.Довга, — інвалід II групи за низкою захворювань. Кожне з них за законом дає їй право не лише на окрему кімнату, а й на окрему ізольовану квартиру. Вітчим — уже півстоліття член творчої Спілки кінематографістів, що також дає йому право на додаткову житлоплощу. І все ж — відмова.

Промовистий і такий факт. Хвороби Г.Довгої, набуті внаслідок тісних стосунків зі Старокиївською РДА й судовою системою з приводу житлових проблем, поглибилися й призвели до інвалідності після її побиття співробітниками РДА й ЖЕКу, які намагалися силою вселитися до її оселі. Наслідок — черепно-мозкова травма, струс мозку. Однак у відкритті справи проти нападників відмовлено. ЖЕКівські безкарні пани таки отримали прописку в квартирі, де мешкає й К.Федоренко, хоча на момент, коли РДА видавала їм ордери, справи про надання кімнати Катерині та її матері, які мають на це першочергове право, давно перебували в суді, квартира, відповідно, під арештом, а створення комуналок вже не допускалося.

Суддя першої інстанції при розв’язанні справи посилалася на якісь неіснуючі рішення РДА, по півроку затягувала відправлення справи до Верховного суду, ігнорувала всі документально підтверджені порушення закону з боку адміністрації. І при всьому тому Верховний суд підтверджує рішення районного?! І що прикметно. 26 грудня на запит про номер справи і дату її розгляду отримано відповідь: розгляд ще не призначено. А вже 2 січня винесено ухвалу. Однак надіслано позивачеві 1 лютого, тобто тоді, коли минули всі терміни, протягом яких ще можна було звернутися з письмовою вимогою надати повне мотивоване рішення. До слова, місячний і більше часовий проміжок між винесенням ухвали та її відправкою громадянинові теж належить до розряду новацій, що швидко впроваджуються в роботу ВС. Цей факт наявний в обох наведених випадках, як, утім, і в багатьох інших.

Найцікавіше те, що 2000 року Верховний суд вже опротестовував аналогічне рішення Старокиївського суду за позовом матері Федоренко, посилаючись на те, що суд не врахував існування Закону «Про творчі спілки…» та норми низки статей Житлового кодексу й Конституції України, на порушення яких вказувала Федоренко і цього разу. Не врахував він їх і тепер. Однак позиція ВС істотно змінилася. Чому б це? І чи не є це тим самим випадком різночитання одного й того самого закону різними суддями, при якому зміст закону мав би розглянути Конституційний суд?