А чи гуляти можна?

Мільйони громадян Росії, Білорусі, Молдови та інших держав СНД щороку відвідують Україну. Щоб перетнути кордон, їм досить пред’явити паспорт і заповнити міграційну карту. Безвізовий режим в’їзду в Україну кілька років тому було встановлено і для громадян ЄС. Упродовж трьох місяців усі приїжджі, дотримуючись, зрозуміло, законів України, можуть вільно переміщуватися країною і мешкати в друзів або родичів. Якщо таких немає, можна зупинитися в готелі чи в маленькій кімнатці, найнявши її в якоїсь самотньої бабусі. У цьому питанні все залежить лише від особистих уподобань та вмісту гаманця.

Одне слово, двері в країну тепер розчинені майже навстіж. Запитаймо себе: щось від цього змінилося? Так, незважаючи на невідповідність інфраструктури світовим стандартам, наша країна стала трохи привабливішою для туристів. Легше стало європейським бізнесменам, які мають в Україні ділові інтереси, а також особам, котрі приїздять відвідати рідних. Тим часом, усупереч похмурим прогнозам, Україна так і не перетворилася на рай для закордонних шанувальників секс-туризму. Може, стався сплеск злочинності? Щось несхоже. Хіба іноземці грабують у нас банки, магазини й квартири, убивають і ґвалтують, паскудять у під’їздах, розмальовують карлючками паркани та стіни будинків, ламають лавки та дерева в парках, скверах і на дитячих майданчиках? На жаль, усе це «подвиги» переважно наших же співвітчизників.

Більшість приїжджих повертаються додому задовго до закінчення тримісячного дозволеного терміну перебування в Україні. Тим часом серед мільйонів приїжджих є категорія осіб, яка давно вже на життя заробила й отримала можливість вільно розпоряджатися своїм часом. Насамперед це пенсіонери. Так уже склалося, що в багатьох із них є в Україні родичі та близькі друзі.

Чим керується будь-яка країна, обмежуючи терміни перебування іноземців на своїй території? Зрозуміло, передусім побоюванням напливу нелегальної робочої сили та пов’язаних із цим кримінальних діянь. Якою мірою ці побоювання стосуються нинішньої України? Оскільки мільйони громадян країни вимушені шукати заробіток за межами своєї батьківщини, можливості для «нелегалів» знайти тут роботу досить ефемерні. При цьому шанси пенсіонерів апріорі зводяться до нуля.

Спробуймо уявити, наприклад, літню російську пенсіонерку, якій хотілося б більшу частину року проводити в Криму. А чому б і ні? З офіційного сайта пенсійного фонду Росії можна дізнатися, що середня сума пенсії по старості становить у Російській Федерації 9800 руб., тобто приблизно 2700 гривень. Не так уже й погано для України, де чимало стареньких про такі гроші лише мріють. Тим часом далеко не всі пенсіонери живуть лише на пенсію. Декому трудові заощадження дають можливість не просто балувати себе поїздками за кордон, а й надавати матеріальну підтримку дітям та внукам.

Навіть влітку, коли в Криму наплив відпочивальників, кримчан численність приїжджих лише тішить. Адже дуже багатьох короткий курортний сезон годує потім увесь рік. З осені й до літа приморські міста помітно порожніють, хоча, за винятком літньої спеки, ніщо нікуди не пропадає. Ну чому б не закликати сюди пенсіонерів, особливо тих, кому протипоказана літня спека? А скільки літераторів, художників, композиторів, комп’ютерних програмістів, тобто людей, котрим немає потреби ходити щодня на службу, могли б черпати натхнення в задумливій принаді кримського міжсезоння? Тож хай би жили тут якомога довше, залишаючи в Криму свої гроші.

Ні, так не виходить. Три місяці - і будьте ласкаві на виїзд! Утім, багато хто давно вже навчився долати це обмеження. Досить перетнути кордон і того ж самого дня повернутися ще на 90 днів. Правда, для літніх пенсіонерів у цьому процесі мало радості.

Коли пасажирський поїзд робить зупинку на кордоні, бригада прикордонників за 40-50 хвилин встигає перевірити паспорти в кількох сотень громадян. Чому б не зобов’язати тих, хто хоче продовжити термін перебування в Україні, заздалегідь відвідати районне відділення міліції чи іншу уповноважену установу і пред’явити паспорт? Невже органам внутрішніх справ не вистачить, припустімо, тижня, щоб перевірити, чи немає в базах даних згадок про якісь неблаговидні діяння, скоєні цим приїжджим, або про те, що його розшукує Інтерпол?

Той, у кого є підстави побоюватися контактів із правоохоронними органами, навряд чи понесе свій паспорт у міліцію. Здоровий глузд підказує, що добропорядним і законослухняним іноземцям, яким не потрібне продовження візи, можна було б поставити відповідний штамп на зворотному боці міграційної карти й побажати приємного перебування в нашій державі. На жаль, чиновницька рать такого, швидше за все, не допустить. З людини, якою три місяці абсолютно ніхто не цікавився, вимагатимуть купу довідок, і приїжджий, плюнувши з досади, вирушить упіймавши облизня на батьківщину або купить квиток до найближчого кордону й назад. Цей сумний висновок випливає з чинного порядку продовження перебування в Україні іноземців на термін більше трьох місяців.

Ще рік тому розраховувати на продовження (до шести місяців!) терміну перебування за клопотаннями фізичних осіб могли лише іноземці, котрі мають в Україні найближчих родичів (чоловіка, дружину, батьків або дітей). Кожен бажаючий, відвідавши відділ віз і реєстрації (ВВІР), міг виявити, що для реалізації невинного бажання ще трохи побути з рідними необхідно подати дев’ять документів.

Іноземному гостеві потрібно було написати заяву і прикласти до неї два фото, кілька банківських квитанцій про оплату якихось зборів, а також ксерокопії паспорта і міграційної карти. А ось стороні, що приймає, доводилося побігати та постояти в чергах. Громадянин України, який має паспорт зі штампом реєстрації за місцем проживання, виданий, між іншим, органами внутрішніх справ, мусив подавати у ВВІР (що входить у систему того ж МВС) документи, які всього лише підтверджували майже всі дані його паспорта. А саме: копію паспорта, довідку БТІ про належність домоволодіння, довідку жеку про місце мешкання та склад сім’ї, копію свідоцтва про право власності на займану житлоплощу, копію документа, який підтверджує ступінь родинного зв’язку з гостем, заяву у ВВІР із особистим підписом, завіреним у жеку (слава Богу, що не в нотаріуса!).

Наказом МВС України від 23.08.2011 р. №601 було додатково внесено деякі новації до переліку вище зазначених документів. Тепер, наприклад, з іноземців вимагають ще й нотаріально завірений переклад паспортних даних українською мовою (вартість послуги - від 250 гривень). Здавалося б, абсолютно логічна вимога. Спробуйте розібратися, що написано, припустімо, у загальногромадянському паспорті громадянина Вірменії, Грузії чи Узбекистану. Тільки чому при цьому ніхто не згадує, що постановою КМУ №426 від 06.05.2001 р. передбачається для громадян СНД безвізовий в’їзд в Україну за закордонними паспортами, в яких усі записи національною мовою продубльовані, як відомо, англійською? Виняток зроблений лише для громадян Росії та Білорусі, яким дозволено в’їжджати також і за внутрішніми паспортами. Постає запитання: невже Держприкордонслужба пропустить через кордон іноземця, чийого документа не зможе прочитати рядовий українець, а тим паче - державний службовець?

Якщо раніше відповідні заяви приїжджого та сторони, яка приймає, писалися від руки, то тепер на підпис заявникам пропонують бланки, де в стандартний текст працівники ВВІР просто вносять прізвища та паспортні дані прохачів. Однак не кваптеся радіти такій «турботі», - за неї на безальтернативній основі передбачено окрему плату. Ви запитаєте: чому процедура продовження обставлена такими складнощами? У ВВІР відповіді на це запитання вам не дадуть, хоча, можливо, порадять для родича оформити посвідку на проживання.

Формально іноземному найближчому родичеві така можливість законом надається. Насправді ж усе не так і просто. Наприклад, у великому переліку документів, які подає прохач для видачі посвідки на проживання в Україні, міститься дивна вимога про анулювання реєстрації його місця проживання в себе на батьківщині. Постає запитання - чим заважає міграційній владі України штамп про реєстрацію, проставлений у паспорті громадянина іншої країни? Невже так важко зрозуміти, що без цього штампа зазначений громадянин автоматично перетворюється на батьківщині (тобто у країні, громадянином якої продовжує залишатися) на особу без певного місця проживання (тобто на бомжа) з усіма невеселими наслідками, що звідси випливають?

Так, у Законі «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» (ст.6) зазначено: «Громадянин України, а також іноземець чи особа без громадянства, які перебувають в Україні на законних підставах, зобов’язані протягом десяти днів після прибуття до нового місця проживання зареєструвати місце проживання». Там-таки перелічуються необхідні для цього документи: паспорт чи посвідчення на постійне або тимчасове проживання, квитанція про сплату державного мита, два екземпляри талона зняття з реєстрації.

Таким чином, абсолютно очевидно, що в статті закону йдеться про громадян України та іноземців, які вже мають посвідку на проживання. Запитується, на якій підставі та з якою метою позначку в паспорті про виїзд на ПМП в Україну і талон зняття з реєстрації вимагають від осіб, які клопочуться про отримання не громадянства, а лише посвідки на проживання в Україні?

Кажуть, що театр починається з вішалки. Перед відвіданням ВВІР, аби оформити, припустімо, продовження перебування, необхідно звикнутися з думкою, що вас очікує щось на кшталт театру абсурду. У приймальний день, задовго до відкриття цієї установи, перед входом до неї збирається великий натовп стражденних громадян. О дев’ятій годині ранку вхідні двері відчиняються, і відвідувачі переміщуються в коридор, емоційно дискутуючи на тему, хто й за ким займав чергу в той чи інший кабінет. Після того, як ви нарешті ввійдете в потрібні вам двері, у вас перевірять подані документи й пошлють до начальника. Цей надзвичайно зайнятий чиновник приймає з дев’ятої по 12 годину, отже шансів побачити його особу у вас, швидше за все, вже не залишиться.

У наступний приймальний день (а їх усього два-три на тиждень) вам доведеться повторити зазначену вище процедуру, щоб потрапити до начальника, а потім відстояти чергу ще до одних дверей, за якими вам поставлять штампик на вашій заяві. Завершальний, але не останній етап - черга в кабінет, у якому ви вже побували в перший день. Там у вас приймуть документи і скажуть, коли приходити по отримання потрібного вам дозволу. Ваше щастя, якщо ви мешкаєте неподалік ВВІР. А як бути тим, кому кілька разів доводиться добиратися з села, віддаленого на 30-50 км від міста? А за що, наприклад, такі муки старому ветеранові війни, який змушений просити в чиновників дозволу на мешкання у квартирі, яка йому належить, своєї дочки-пенсіонерки?

У нормальної людини, котра зіштовхнеться з описаними вище митарствами, не може не виникнути підозра, що все це зроблено спеціально. Здавалося б, що вже простіше - врізати віконце в двері одного з кабінетів і посадити за ним кваліфікованого фахівця з прийому та видачі документів п’ять днів на тиждень із 9 по 18 годину (мінус обідня перерва). Якщо в безпосередніх виконавців, зайнятих роботою з документами, виникнуть раптом запитання до того, хто їх подав, - громадянина, який прийде по результат, можна запросити у відповідний кабінет для отримання роз’яснень. А на прийом до начальника хай звертаються не згодні з прийнятими щодо їхніх питань рішеннями. Очевидно, такий порядок відразу ліквідував би черги.

Дуже не хотілося б думати, що в основі нинішньої процедури роботи з відвідувачами ВВІР лежить корупційна складова. В Інтернеті кожен бажаючий зможе знайти масу пропозицій посприяти у прискореному оформленні через ВВІР будь-яких документів. Скажімо, допомога в оформленні посвідки на проживання коштуватиме вам від 1500 дол. США.

Здобувачів посвідки на проживання чекає ще одна дивна вимога - припис стороні, що приймає (родичам), подавати нотаріально засвідчене зобов’язання в тому, що вона не заперечує проти імміграції приїжджих родичів і гарантує їм фінансове забезпечення на рівні, не нижчому за прожитковий мінімум, встановлений в Україні. Звідки така чиновницька недовіра до громадян власної країни? Навіть із підозрюваних у кримінальному злочині прямо в кабінеті слідчого беруть підписку про невиїзд, яку нікому не спаде на думку засвідчувати нотаріально. Невже так важко безпосередньо у ВВІР дати на підпис стороні, що приймає, надрукований бланк із переліком зобов’язань, які на неї покладаються, і прописаною відповідальністю за їх порушення?

А вимога довідки з місця проживання іноземця на його батьківщині? Який у ній сенс? Коли якийсь чужоземець, щось накоївши в Україні, втече туди, звідки приїхав, шукати його доведеться іноземним правоохоронцям, для яких ксерокопія паспорта послужить вичерпною інформацією для ідентифікації розшукуваної особи. Знову-таки - невирішувана суперечність: із прохача вимагають анулювати реєстрацію місця проживання й водночас надати довідку про те, де він на батьківщині мешкає.

У тексті Закону України «Про імміграцію» (у діючій редакції від 15.10.2011 р.) зазначено перелік документів щодо кожної з категорій осіб, які звертаються по дозвіл на імміграцію. Так, для найближчих родичів, які перебувають в Україні на законних підставах, передбачено подачу в територіальний підрозділ ВВІР п’яти документів плюс три фото і квитанцію про сплату держмита.

Постановою Кабінету міністрів України від 26 грудня 2002 р. №1983 (у чинній редакції від 19.01.2012 р.) затверджено «Порядок провадження за заявами про надання дозволу на імміграцію». Там ви виявите той самий перелік документів, а також ще один абзац: на перший погляд, абсолютно логічний, він, як це часто буває, відкриває шлях чиновницькому свавіллю:

«У разі необхідності територіальні органи внутрішніх справ, які забезпечують провадження у справах з питань імміграції, можуть зажадати інші документи, що уточнюють наявність підстав для надання дозволу на імміграцію, якщо це не суперечить Закону України «Про імміграцію», а також запросити для бесіди заявників чи інших осіб.

Термін «необхідність» у поєднанні зі словами «у разі» має стосуватися сумнівів, які можуть виникнути в чиновників щодо конкретних документів, наданих конкретною особою. Очевидно, підтвердити або розвіяти ці сумніви найнадійніше було б шляхом запиту в правоохоронні органи на батьківщині заявника. Роблять це працівники ВВІР чи ні, нам невідомо. Поки що слова «зажадати інші документи» стосуються, схоже, лише прохачів. Наприклад, із кожного з категорії найближчих родичів у ВВІР вимагають додатково: автобіографію в машинописному вигляді, якусь форму №15, довідку про судимість (несудимість), а також сумнозвісну позначку в паспорті про виїзд на ПМП в Україну та лист вибуття. Слід зазначити, що вимога надання довідки про судимість тут повністю суперечить Закону «Про імміграцію» і постанові Кабміну від 26.12.2002 р. №1983, а інші із зазначених вище документів у законодавчих актах навіть не згадуються.

Жодній країні не потрібні чужі шахраї, які втекли від правосуддя, нелегальні гастарбайтери чи терористи (зі своїми б розібратися!). Законом даються міграційній службі аж 12 місяців на ухвалення рішення про надання конкретному іноземцеві дозволу на імміграцію. Невже в еру комп’ютерних технологій, використовуючи взаємний обмін інформацією з правоохоронними структурами зарубіжних країн, так складно за необхідності з’ясувати, чи тим, за кого вона себе видає, є та або інша людина?