10 років без права на справедливість

Ця історія, що тривала десять років і закінчилася, нарешті, виправданням і без того ні в чому не винної молодої жінки, виняткова для нашої держави. Насамперед тому, що Ольга Іванова, яка відбувала термін у жіночій колонії в Дніпропетровській області, все-таки була визнана невинною через відсутність у її діях складу злочину. Попри вражаючу нелюдськість нового чоловіка своєї матері, який під час розлучення не лише пограбував обох жінок, а й зумів посадити їх за ґрати. Звичайно, за тотального потурання міліціонерів, прокурорів і суддів переважно Старокиївського району столиці, а також злочинців у білих халатах, котрі з легкістю фальсифікували медичні документи.

Крім головних дійових осіб, ця історія стала пробним каменем для багатьох. І мало хто вийшов із неї з честю. За весь цей час мати й дочка змінили 16 адвокатів. Захисники їм траплялися різні, та рано чи пізно всі відмовлялися від ведення справ, а деякі відверто й цинічно зраджували своїх підзахисних.

Розділ майна вилився в безліч адміністративних розглядів, кримінальні справи та вироки. Останній — виправдувальний — дає змогу розповісти сьогодні про багато невідомих подробиць цієї історії, що здається неймовірною навіть тим, хто добре знайомий з українськими реаліями.

Кримінальне переслідування Ольги тривало протягом десяти років (із 1996 року). Відповідно до обвинувального висновку від 30 березня 2000 року, у 1996-му вона нібито завдала своєму вітчиму тілесні ушкодження середнього ступеня тяжкості (стаття 102 КК 1960 р.), через рік — умисне тяжке ушкодження (стаття 101 КК), а також пошкодила його майно (стаття 145 КК). Відповідно до вироку Старокиївського райсуду столиці її засудили до трьох із половиною років позбавлення волі.

Майже через рік Верховний суд України скасував цей вирок, відправивши справу на нове розслідування. Запобіжний захід був змінений на підписку про невиїзд. Ольга повідомила прокуратуру про своє місце проживання. Що не завадило... оголосити її в розшук. Цього разу вона вже не очікує милостей від слідства й ховається. У справі призначають повторну судово-медичну експертизу, мета якої — установити ступінь тяжкості ушкоджень, завданих вітчиму.

Заявник — «потерпілий» протягом трьох років відмовлявся пройти експертизу. Через десять років на цій підставі Генеральна прокуратура визнає, що слідство допустило тяганину й доказів завдання «потерпілому» тяжких тілесних ушкоджень немає. Справа закривається. Що ж до іншої інкримінованої статті, про тілесні ушкодження середнього ступеня тяжкості, то за нею суддя виносив вирок, базуючись на... ксерокопіях, а не на первинних медичних документах. Документ, який підтверджує нібито факт завдання тілесних ушкоджень, датований 16 вересня 1996 року, між тим, інкриміновані події нібито мали місце за тиждень до цього. У справі немає жодних підтверджень того, що майно потерпілого було пошкоджене, крім його власних показань, які він дав через рік після інциденту і змінював протягом усього періоду слідства. Це не завадило обвинуватити Ольгу й за статтею 145.

Десять років по тому кримінальну справу за обвинуваченням Ольги у вчиненні злочинів закрито.

Її мати — Лариса Сергіївна провела за гратами 35 днів. У важко хворої жінки не було іншого виходу, крім як погодитися на амністію (нереабілітуюча обставина).

Що ж до поділу майна — поки закінчилося тим, що суддя Качан узяв три томи цієї справи, певне, для роботи вдома, а потім заявив: він піддався нападу, внаслідок якого всі три томи зникли...

Переді мною дві жінки: яскрава, ефектна Ольга, яку неможливо уявити в сірій зеківській робі з номером, і її тендітна гарна мати Лариса Сергіївна. Вона постійно кашляє — до астми додався туберкульоз.

Розпочалася ця історія, коли Лариса Сергіївна вийшла заміж за кохану людину. Вони розписалися й обвінчалися. У 19-річної Ольги з новим чоловіком матері стосунки не те що не складалися — їх просто не було. Ольга навіть на весілля не приїхала, а жити стала окремо — у своїй квартирі. У щирість нового члена сім’ї вона не вірила ніколи. Мама ж вважала, що дочка егоїстично ревнує її, адже їм так добре жилося вдвох...

Лариса Сергіївна, інженер за першою освітою і підприємець за духом, була жінкою заможною. Її фірма вела торговельно-посередницьку діяльність з Польщею і на той момент щойно почала освоювати новий перспективний напрям, пов’язаний з медициною. Загалом, жили непогано. Несподівано чоловік, у якого родичі переїхали до США, запропонував переїжджати й їм. А перед цим — продати все майно і переказати гроші на рахунок його сестри, яка вже перебувала в США.

Лариса Сергіївна: «Я взагалі не збиралася нікуди їхати й зовсім не розуміла, навіщо переказувати гроші на чийсь рахунок, бодай тому, що можна відкрити власний. І тут чоловік раптом сказав: «Ну, тоді ти взагалі нічого не одержиш, і я тебе посаджу». До цього випадку в нас не те що конфліктів не було, він дивився на мене закоханими очима, стосунки були прекрасними. Я зовсім не розуміла, у чому причина настільки різкої зміни. Після того як у нього вирвалося це, наші стосунки начебто б залишилися колишніми. Адже ми крутилися з ранку до пізньої ночі, ввечері просто з ніг валилися від утоми. І я любила його. А ще — ми вінчалися, і це для мене багато важило».

Лариса Сергіївна: «Наприкінці 1995 року я занедужала на грип. Було дуже зле, і прохворіла я місяці чотири. Після часу, проведеного в ліжку, я була ще дуже слабкою, уже не могла працювати з колишньою віддачею, часто стомлювалася. Під час хвороби закінчила підготовку всіх документів, потрібних для отримання в державному інноваційному фонді безвідсоткового кредиту на 100 тисяч доларів. Майже всі необхідні підписи були отримані, й стало очевидно, що ми одержимо цей кредит. Розкішний ремонт у своїй новій квартирі на Золотоворітській ми закінчили. Отже я, певне, уже була непотрібна йому...

Сумніви щодо сімейного життя стали зароджуватися з великим запізненням. Після спалахів агресії з боку чоловіка я почала замислюватися над подіями всерйоз. Коли ж, нарешті, настало прозріння, подумала: ну що він може зробити? Все майно, яке ми маємо, було оформлене офіційно, зокрема очевидною була приналежність квартир».

Квартира, де проживала Ольга, належала матері з дочкою і була придбана до шлюбу з новим чоловіком. Квартира, у якій Лариса Сергіївна мешкала з чоловіком, належала їм обом. Усе підтверджено документально. Загалом, їй тоді здавалося, спірних питань стосовно майна виникати не повинно.

Як показало життя, помилка Лариси Сергіївни полягала в тому, що вона необачно зважила лише на юридичний аспект даної справи. За законом усе було справді так, але ще є специфічні звичаї, які в нас найчастіше переважують закон. Відповідно до цих звичаїв, юридично закріплене право власності на будь-яке майно може виявитися зовсім незначним папірцем у дер­жаві, де охоче й просто продаються-купуються правоохоронні органи, суди та медики.

Через багато місяців Лариса також довідалася, що чоловік — директор підприємства, яке належало їм — звільнив її (комерційного директора) заднім числом. Трудову книжку забрав. Він потім приносив її в суд, і виявилося, що тяжко хвора дружина була звільнена... за прогули.

Після однієї агресивної витівки чоловіка Лариса залишила квартиру, яку вони наймали на час ремонту у власній, і відправилася туди, на вулицю Золотоворітську. Заглянувши в поштову скриньку, несподівано виявила повістку до суду — у справі про розлучення і поділ майна...

Лариса Сергіївна: «Він, виявляється, уже все це підготував, поки ми жили разом, нормально загалом співіснуючи в перервах між інцидентами. Адже так піклувався про мене, поки я в хворобливому стані готувала документи для отримання кредиту, такий був уважний... Я заходилася шукати адвоката.

Увечері 10 вересня 1996 року на Золотоворітську прийшов мій чоловік. Він зайшов до кімнати, побачив речі дочки, яку я попросила пожити разом зі мною, і почав викидати їх. Потім сказав, що приведе рекет, і пішов. Знаючи про його знайомство з Авдишевим, я сприй­няла це серйозно. Зателефонувала до міліції і повідомила про загрозу.

Старокиївське відділення міліції там поруч — на вулиці Прорізний. Два міліціонери прийшли швидко. Я розповіла їм про загрози, а вони повідомили, що чоловік сидить у міліції і скаржиться, ніби я його подряпала. Коли він повернувся, у нього справді були на обличчі невеличкі порізи — очевидно, від бритви. Міліціонери сказали, що чоловікові відмовили в порушенні справи. На тому історія, як нам тоді здалося, і закінчилася. Через тиждень я зустріла на вулиці одного з тих міліціонерів, які приходили до нас за викликом. Він запевнив мене в тому, що боятися нічого — відмовний матеріал...

Я приїхала по свої речі на ту квартиру, яку ми наймали на час ремонту квартири на Золотоворітській. Чоловік мене не пускає. Я обурилася, пішла до дільничного. Подальші розгляди тривали вже в міліції, куди приїхала й Ольга. Чоловік, указавши на дівчину, запитав: «Що тут робить ця сучка?» Ольга дала йому ляпаса — у присутності трьох міліціонерів. Він відразу став кричати — ви всі свідки, ви бачите, вона на мене напала, вона мене побила, заарештовуйте її просто тут».

Потім знову настало короткочасне затишшя. А 11 листопада 1996 року Ларисі Сергіївні зателефонував слідчий Старокиївської прокуратури й заявив, що вони з дочкою мусять явитися у зв’язку з кримінальною справою, порушеною за фактом побиття чоловіка. Лариса запитала, до чого тут вона. Повістки не було, їх викликали як свідків. Слідчий подзвонив о 10-й, бути на місці слід було до 10.30. Вона сказала, що не прийде. Ольга тоді ще запитала матір: що таке прокуратура? На тому її щасливе незнання і скінчилося...

Через 15 хвилин пролунав дзвінок у двері. Прийшов слідчий, котрий телефонував, уже з повісткою на наступний день. Жінки терміново купили диктофон і вирушили до прокуратури обмотані проводами, не розуміючи, що ще він вигадав на їхню голову.

Лариса: «Коли ми прийшли, нам дали читати матеріали кримінальної справи. У ньому містилася розлога розповідь чоловіка про те, як його побили 10 вересня. Тобто того самого дня, коли він ходив «знімати подряпини» й міліція відмовила йому в порушенні справи. Виявляється, він був побитий чимось важким, загорненим у рушник. І якщо того самого дня йому відмовили в порушенні справи, то через тиждень — 17 вересня — на світ з’являється документ, який підтверджує... побої, струс мозку й два синці».

Ольга: «Ми сидимо в прокуратурі, читаємо матеріали кримінальної справи. З них випливає, що я вдарила його по голові важким предметом, загорненим у рушник. Він твердив, що я його била, а мама — тримала його й дряпала. Він знепритомнів, сповз по стінці, потім оговтався, втік, сів за кермо і рушив до міліції. 17 вересня, через тиждень після тієї зустрічі, він звернувся в судмедекспертизу, у нього зафіксували два синці та забій головного мозку. Цей тиждень, що випав, ні міліції, ні прокурорам, ні суддям не завадив зробити те, що вони зробили. А «лікувався» він 22 дні — рівно стільки, скільки потрібно».

Лариса Сергіївна: «Читаємо в матеріалах справи, що Ольга підійшла до нього спереду і вдарила його в праву скроню, після чого він сповз по стіні. Я кажу слідчому, що Ольга правша й не могла вона його вдарити в такий спосіб. Слідчий говорить: ну, не знаю, він так написав. Я його запитала: а ви на це як дивитеся? Він відповідає: а я звільняюся. Слідчий також сказав, що чоловік звернувся до прокурора — Володимира Миколайовича, отже, мовляв, самі розумієте».

Повістки їм видали відразу — вже як підслідним, а не свідкам. Чому обом? Тому що слідство ще не розібралося, хто саме завдав удару. Стаття 102 Кримінального кодексу — тілесні ушкодження середнього ступеня тяжкості.

Лариса Сергіївна: «Наступного разу прийшли з адвокатом. Адвокат був хороший. Те, що він нас згодом продав — інше питання, але професіонал був грамотний. Читаю справу, а там уже зміни: написано, що Ольга підійшла до потерпілого ззаду й ударила його, після чого він сповз по стіні. Я вже не стала казати, що навряд чи він міг би сповзти по стіні, якби вона підійшла ззаду, аби знову не переписали показання. Так воно й залишилося, та ніхто потім на це не зважив.

Знайомий чоловіка нейрохірург фабрикує в його інтересах документи, на підставі яких судмедексперт дає висновок про наявність у нього тяжких і середнього ступеня тяжкості тілесних ушкоджень, яких насправді не було. І навпаки, «перетворює» тяжкі й середнього ступеня тяжкості тілесні ушкодження, завдані моїй дочці чоловіком, на легкі. Чоловік по-звірячому побив мою дочку. Він звалив її на підлогу й бив ногами, від чого, певне, й зламав собі палець на нозі. Дочка вся була закривавлена, кілька разів непритомніла, дістала забій головного мозку, закриту черепно-мозкову травму. Вона була доставлена в стаціонар і лікувалася 33 дні. Та чоловіка рятує від відповідальності помилковий висновок експерта про відсутність прямого причинно-наслідкового зв’язку порушення мозкового кровообігу в молодої здорової дівчини з черепно-мозковою травмою. Забій головного мозку перетворили на його струс. Тривалість лікування пояснили «повторними порушеннями мозкового кровообігу». Струс головного мозку і множинні тілесні ушкодження, що утворилися «не менш як від 10 травмуючих впливів», кваліфікували як легкі тілесні ушкодження. Стосовно чоловіка в порушенні кримінальної справи відмовили. Перевірку скарги доручають прокуророві того самого Старокиївського району, дії якого я оскаржую.

Працівники Старокиївського райвідділу затримували мене в залі Київського міськсуду, куди я приходила як сторона в цивільному процесі. Мене доставляли до райвідділу під тим приводом, що необхідно встановити мою особу.

Адже навіть якби я справді заподіяла чоловікові середньої тяжкості тілесні ушкодження у вигляді переламаного пальця, йшлося б виключно про статтю 103 — ушкодження, завдане в стані сильного душевного хвилювання. Зрозуміло, навіть коли не зважати на те, що я захищала від розправи свою дочку».

Ольга: «Взагалі якусь струнку концепцію чоловік матері сформулював не відразу. Він виробляв її шляхом проб і помилок, що послідовно було відбито в кримінальній справі. У нього постійно виникали якісь нові ідеї, і зрештою на нас двох усього припадало вже вісім статей кримінального кодексу. Нас терзали щодня. Ми вже стали ходити в суди як на роботу. Паралельно з кримінальною справою тривав процес розлучення, куди «потерпілий» уже приходив франтом, говорив, що ми кримінальниці, а дружина його — взагалі бомж. У цей час ми довідалися, що обидві наші квартири вже перебувають під арештом. Зокрема та, яка належить нам із мамою і не має до нього ніякого стосунку».

Якось, коли Лариса Сергіївна була на черговому пустопорожньому допиті в прокуратурі, зателефонувала дочка, сказала: «Швидко повертайся, тут ОМОН!»

Ольга: «Близько 10-ї години ранку я була сама у квартирі на Золотоворітській. Раптом чую дзенькіт розбитого скла. Забігаю до кімнати і бачу: на балконі чоловіків семеро-восьмеро у камуфляжі, захисних шоломах і з автоматами б’ють вікно між балконом і квартирою.

— А в двері дзвонили?

— Ні, ніхто не дзвонив. Я злякалася. Вони кватирку розбили і кажуть, щоб відкривала. Я кажу, ви, напевно, помилилися, це не до нас. Підходжу ближче, дивлюся з вікна — внизу стоїть чоловік матері. Ці хлопці наполягають — відчиняйте двері. Я кажу: не відчинятиму, я вас не викликала. Вони знову починають бити скло. Я набираю міліцію — 02, потім дзвоню мамі. ОМОНівці починають виламувати рами, відчиняти вікна. Тут під’їжджає інша група — уже за моїм викликом, дзвонять. Ці заходять до квартири, ті — тупцюють на балконі, усі показують одне одному свої «корочки». Відчинили балкон, тут і мама приїхала. Прийшов мамин чоловік, який у такий спосіб проникав до квартири, оскільки там змінили замки.

Лариса: «Після того як усі пішли, дивлюся: міліція потягнулася з однаковими пакетиками в руках, із яких виднілася ковбаска. Так, вочевидь, їх чоловік нагородив».

Ольга: «Моя справа, нарешті, потрапила в суд, який визнав, що доказів недостатньо, і скерував його на додаткове розслідування. Я вже перебувала на підписці про невиїзд. Вони начебто взялися розслідувати справу знову. Але, крім заяви нібито потерпілого, там розслідувати взагалі-то нема чого. Однаково викликали й брали показання.

Якось я приходжу, читаю цю справу вже за звичкою (там же показання періодично змінюються) і бачу довідку про те, що начальник групи захоплення — тієї, що заходила з балкону, приніс довідку про свої тілесні ушкодження. Про те, що я йому у своїй власній квартирі завдала тілесних ушкоджень. Тобто він у повному екіпіруванні, за ним ще озброєних чоловік сім, а я начебто реально з ним боролася, про що він приніс справжню довідку. Підписав її експерт, який маминому чоловікові тоді засвідчив струс мозку й два синці. Він у нас узагалі став «сімейним експертом» — з кожного приводу довідки видавав. Цю довідку підшили до справи, і нікого не зацікавило, що робив у квартирі керівник групи захоплення. Через певний час довідка зникла зі справи. Мені навіть шкода було — унікальний документ».

Лариса Сергіївна: «Після того як «захоплювачі» і чоловік пішли, у квартирі залишилися двоє в цивільному. Я запитую їх: ви хто? У відповідь — мовчання. Вони жили в окремій кімнаті понад два тижні. Куди б я не зверталася, нічого не допомагало. Якось підвелася вночі — пішла до райвідділу, кажу: там у нас у квартирі живуть якісь люди. А та зміна, певне, була не в курсі — не повірили. Ну, приїхали все-таки, поговорили з ними. Кажуть, так, це міліція, не хвилюйтеся, вони вас охороняють, вам же спокійніше з ними. Така от маяч­ня. Ранком знову прийшла до начальника райвідділу Завадського, він направив співробітника. Той, не знаючи законів фізики, говорив у напівпорожній квартирі голосно, а розпорядження віддав присутньому квартирантові таке: «Значить так, скажеш, що ти друг чоловіка, попросився пожити. А другого тепер немає, його й не було»... Я знову намагалася потрапити до Завадського. Але вони так його від мене берегли, що, навіть йдучи з його кабінету... начальника РВВС зачиняли на ключ.

І все ж із начальником Старокиївського райвідділу я поспілкувалася. Кажу: ви ж розумієте, моя дочка ні в чому не винна. А він відповідає: ми її трошки засудимо. За що? І трошки — це як, рік умовно? Він каже: ну, так, приблизно... Потім раптом запитує, звідки в мого чоловіка такі зв’язки. Я запитую: які зв’язки? Він: ну звідки в нього генерал?..

…До цього нас тягали на слідство — у РВВС. Ми ходили безвідмовно. Тут дочка захворіла на вітрянку, а треба було йти на ще один допит. Вона не з’явилася, тоді негайно прислали трьох озброєних чоловіків. Кажуть, вам треба з’явитися. Вона відповідає, що нездорова й є лікарняний листок. Вони кажуть: не прикидайтеся, ми вас зараз доставимо — за руки й за ноги, і взагалі ви не маєте права тут перебувати, це квартира Володимира Миколайовича».

Ольга: «Допити ні про що тривали нескінченно. А я справді була хвора, вся в зеленці, з високою температурою. Пред’явила лікарняний, отже, маю право нікуди не ходити. Я лягла й укрилася ковдрою. Три мужики стоять наді мною, радяться, що робити. Один каже: давай складемо протокол, що чинила опір міліції під час виконання. Інший запитує, як же вона його чинила? Той відповідає: накривалася ковдрою й відверталася обличчям до стіни. Так дослівно в протоколі й написали».

У лютому 2000-го Лариса Сергіївна прийшла до слідчого Старокиївського райвідділу Бондаренка, щоб одержати документ про зміну запобіжного заходу. Попри рішення Генеральної прокуратури й прокуратури Києва, її затримали (через чотири роки після того, як стався інкримінований їй факт). Запобіжний захід — утримання під вартою обирається на тій підставі, що Лариса Сергіївна (співвласниця двох київських квартир!) є особою... без певного місця проживання. Її проживанню в першій квартирі перешкоджає чоловік (позов про вселення на той момент розглядав Київський міськсуд). Другу квартиру, яка належить їй із дочкою, незаконно опечатали працівники Старокиївського райвідділу. Тепер Старокиївський райвідділ, який зробив Ларису Сергіївну особою без певного місця проживання, за це її й «закриває». Через три дні прокурор Старокиївського району Петренко санкціонував арешт Лариси Сергіївни...

Лариса Сергіївна: «Ви знаєте, всі загальновідомі міліцейські варіанти, які випробують на людях, котрі потрапляють до них, до нас застосовувалися. Єдине — нас не били.

Генпрокуратура відміняє санкцію на арешт, але я відразу потрапляю в «мавп’ятник», де провела три доби. Потім повели до Петренка — прокурора Старокиївського району. Він довго, задумливо читав документи, а потім каже: Іванова, я підписую вам арешт через ваш характер. Це — цитата. Я сиджу, посміхаюся. Мене в машину — і в ІТУ.

Везли мене з ескортом — машина спереду, машина позаду, «зелена хвиля», блималки. Добре б так завжди їздити, але так мене тільки у в’язницю доставляли...

У мене стався напад астми, привезли назад — у Старокиївський. Потім потрапляю в ІТУ на Подолі. Дві жінки проводять особистий огляд. Сказали роздягатися, я роздяглася. Старша каже молодій: ти бачиш, не можна добре ставитися до чоловіка — посадять. Щось іще сказали — так людяно підбадьорювали мене. Я була вражена: тільки приїхала, а вони вже чудово знали, що відбувалося насправді, а не те, що накрутили навколо.

Тягали мене на допити. Туди навіщось приходив чоловік — на мене подивитися, напевно.

Камери там тоді були мокрі, сирі. Інгалятор у мене забрали. Всього я провела там 35 днів. Передачі мені не передавали, навіть ліки від астми. Я погодилася на амністію тільки тому, що жодного іншого виходу в мене не було. Звідти відразу відправилася в госпіталь, де з’ясувалося, що в мене — туберкульоз. У той день, коли мене випустили, ввечері, вистежили й узяли Ольгу».

Ольга дістала три з половиною роки загального режиму. Апеляцію не задовольнили.

Ольга: «Суддя Волик дав мені строк за трьома статтями — 101, 102, 145 КК. Остання — це пошкодження особистого майна, що ніде не фігурувало як речдок. Це ґрунтувалося виключно на заяві нібито потерпілого — через рік після слідства. Після нічим не підтвердженого «розриву сонної артерії». Через рік виявилося, що того ж 17 червня я порвала йому покривало, розбила вази й зіпсувала якийсь коштовний спортивний костюм. Спочатку цей збиток начебто становив 100 гривень, потім понад 1000 гривень, а далі вже оцінка нібито потерпілим завданого йому збитку наблизилася до 50 тисяч доларів. Жодних речдоків не було, обвинувачення ґрунтувалися виключно на заяві чоловіка матері. За сукупністю цих трьох статей прокурор запросив п’ять із половиною років, а суддя Волик виніс вирок — три з половиною роки загального режиму. Потім, після вироку, суддя спустився до мене в камеру, тупцював, сказав, що нічого не міг зробити, мовляв, ви ж зрозумійте, на мене тиснуть, не ображайтеся...

А справа моя розглядалася дуже цікаво. Усі наші клопотання відхиляли. І розрив сонної артерії, не підтверджений нічим, і коштовні речі, нібито попсовані мною, все приймалося судом на віру на підставі ксерокопій і зі слів потерпілого. Повторний виклик експертів — нам не треба. Повторний виклик лікаря — відхилити. І так на кожному засіданні.

Загалом я просиділа 15 місяців. Одна ніч у ІТУ, а потім — сім місяців у 13-му СІЗО, вісім місяців перебуваючи в жіночій колонії, чекала рішення Верховного суду, який скасував усі попередні рішення судів і відправив справу на дослідування».

Після того як Верховний суд виніс таке рішення, Лариса Сергіївна відразу ж подалася в зону до доньки. Там розгубилися. За законом вони були зобов’язані звільнити Ольгу негайно. Але як це оформити документально, не знали через безпрецедентність цього випадку.

Минає тиждень, другий. Як і належить, Ольга реєструється в компетент­них органах, зазначаючи свою адресу: Київ, вулиця Бажана, 7-б. Час іде, нею ніхто не цікавиться. Коли захисник прийшов з’ясувати, чому за півроку Ольгу ніхто жодного разу нікуди не викликав, з’ясувалося, що вона... перебуває в розшуку. Досвідчений адвокат, котрий усе життя вів кримінальні справи, порадив єдиний вихід — тікати...

Як вижила Ольга, переховуючись у Москві увесь цей час, знає лише вона — молода жінка, не винна в жодному з інкримінованих їй злочинів, оголошена у міжнародний розшук. Сама — у чужому місті. Вона вистояла і там. Це було непросто, але Ольга каже, що в зоні було складніше:

— У СІЗО не те щоб легше, але, оскільки ще немає вироку, ти начебто ще людина. У зоні починається приниження людської гідності з найпершого кроку. Це не страшно і не боляче, але дуже принизливо. Починаючи з одягу — сіра роба, спідниця, косинка, бирочка з номером. Ходити — тільки тримаючи руки за спиною. На роботу, у їдальню — лише строєм. Якщо до тебе звертається начальник, треба відповідати: засуджена Іванова, стаття 101, 102, 145, строк три з половиною роки.

Там ти розумієш, наскільки знецінене людське життя. Це не просто девальвація, людини просто немає — тільки номер і стаття, і косинка на голові як знак покірності. А ще — собаки і конвой.

— Олю, вам не спадало на думку, що далі боротися немає сенсу?

— Ні, ніколи. Коли мене «закрили» вперше, вистеживши на вулиці, я думала, що мама ж пройшла цими самими коридорами і вистояла, отже, і я зможу, хоча б заради неї, адже я не слабша.

І ще додавала сили підтримка, яку я мала на свободі — від Тетяни Яблонської, інших людей.

Мені казали, що я можу піти за амністією. Я не погоджувалася на це. Нізащо не погодилася б визнати себе винною в тому, чого не робила.

Міський суд дуже швидко виніс рішення, яким підтвердив вирок, і мене негайно відправили на зону. Етапування — у жахливих столипінських вагонах, які, напевно, непридатні навіть для перевезення худоби. Малюсінькі купе без вікон, світла немає. Три полиці, на кожній розміщають стільки людей, скільки влізе. У туалет — на велике прохання, їжі немає. До Дніпропетровська ми їхали дві з половиною доби.

— Що таке жіноча зона — порядки, ієрархія? У ній такі ж суворі звичаї, як ми чули про чоловічу? Які стосунки між ув’язненими?

— Фізичних катувань, знущань немає. І все-таки тебе змушують забути про те, що ти людина. Там існує своя ієрархія. Стосунки досить жорсткі. Але, напевно, усе це трохи м’якше, ніж у чоловічій зоні. Усі загони діляться на бригади, найбільша людина — це бугор. Є ще шістка. Є ті, хто «вибився», переважно з тих, хто довго сидить, — бригадири, їхні помічники.

Я відразу почала дискутувати з начальником. Не представлялася як засуджена така-то, казала, що засуджена несправедливо, незаконно і не прийматиму їхніх порядків, не ходитиму на шикування, не називатиму себе засудженою за такою-то статтею. Сказала, що не чинила у своєму житті злочинів, не можу і не буду себе ламати, мені не треба виправлятися. Я подала апеляцію до Верховного суду і чекаю його рішення.

— Невже там можна так поводитися безкарно?

— Звісно, не безкарно. Я три дні не виходила на шикування, чим спричинила справжній переполох, оскільки вони не знали, що робити. Адже там перебувають цілком пригнічені люди. І вони ні на що не скаржаться. Є там унікальні історії. Наприклад, дружина, яка відбуває строк за убивство чоловіка, котрий... возить їй передачі. Тому моя поведінка була нечуваною. З мене щоразу брали пояснювальні, чому не ходжу на шикування, у їдальню, потім посадили в карцер на 15 діб.

Карцер — це кімната близько п’яти квадратних метрів із туалетом і ліжком, яке «пристібається». Його можна опустити тільки вночі. Більше немає нічого. Сидіти нема на чому. З собою не можна взяти абсолютно нічого — ні книжок, ні одягу. Лише те, що на тобі, і шматок мила. Перший раз дають 15 діб, потім 30, а потім — півроку.

— Вас не били?

— Ні. Взагалі б’ють в ІТУ і в райвідділах. У тюрмі все досить лояльно. Ну, в основному.

Вже перебуваючи в шізо, я оголосила голодування.

— І що, насильно не годували?

— Ні, вони взагалі, напевно, не знали, що зі мною робити. Голодувала я тижнів два — чесно, лише на воді.

— Це, напевно, був найважчий період?

— Насправді було не до їжі, тому що морально дуже тяжко — тиснула ця несправедливість. Фізично я почувалася нормально, хоч карцер холодний — зима починалася, але там мені було краще, ніж серед сірої маси.

Мені казали, що якщо так поводитимусь, залишуся тут вдруге на 30 діб. Я кажу: охоче — хоч відразу на півроку. Вони кажуть: обматюкаєте вголос начальника колонії — ми вам відразу півроку карцеру і випишемо...

Ми намагалися зв’язатися з колишнім чоловіком Лариси Сергіївни. У квартирі на вул. Володимирській його не виявилося. Жінка англійською мовою відповіла, що орендує ці апартаменти і допомогти зв’язатися із названою людиною не може.

Телефонували також у його медичну фірму, зареєстровану на Подолі, телефон якої нам дали за її назвою та адресою. Там не знімали трубки.

Список співучасників, які ігнорували закон і зловживали службовим становищем у зв’язку з майновим конфліктом, який вилився в описаний вище детектив, дуже великий. У ньому — міліціонери, прокурори, експерти і судді. Можливо, тепер матері і доньці вдасться домогтися справедливості. Втім, упевненості в цьому, звичайно, немає.