Життя розпалося на пазли

«Всю країну треба лікувати!» — такий діагноз поставив всесвітньо відомий психолог і філософ Еріх Фромм після перебування в Радянському Союзі. На його думку, радянські люди не знають як жити, уникаючи жертв і втрат.

Цивілізованість суспільства визначають за різними параметрами, психіатри вважають, що, зокрема, за тим, як співгромадяни ставляться до людей з психічними вадами. Вони також нагадують про те, що Наполеон, Ганнібал, Достоєвський, Гоголь та чимало інших, не менш відомих діячів політики і мистецтва, мали психічні розлади, але від цього талант кожного з них, вплив на хід історії не змалів і не забувся. Хоч як дивно, у ті далекі часи ставлення до душевнохворих було набагато гуманнішим, ніж у ХХІ столітті, хоча сьогодні ми маємо, за словами фахівців, досить демократичні закони у цій сфері.

Хто не знає, той не повірить, що чепурні двоповерхові корпуси на території Полтавської обласної клінічної лікарні колись були прихистком для психічно хворих. Їх побудували неподалік центру міста за кошти земства, провели водяне опалення, водогін, висота стелі — майже чотири метри, палати розраховані на двох-чотирьох пацієнтів. Полтав­ська спеціалізована психіатрична лікарня — одна з найстаріших в Україні. Земство пильнувало, щоб лікарі були забезпечені, а хворі доглянуті і нагодовані: двічі на день їм готували м’ясо, переважно телятину, а у пісні дні — рибу. «Оскільки ціни на м’ясо дуже зросли, довелося купити свинину», — якось записав у своєму щоденнику тодішній голов­ний лікар Мальцев. На території психіатричної лікарні була церква, трудові майстерні, де пацієнти навча­лися азів ремесла, а також школа для дітей персоналу і навіть бібліотека.

— Власне, земська лікарня виконувала роль реабілітаційного центру, — розповідає Віталій Закладний, головний лікар Полтавського обласного психоневрологічного диспансеру. — Земство купило чималу ділянку землі, де під наглядом медперсоналу працювала після лікування частина хворих. Переважно це були сільські жителі, тож праця на землі, свіже повітря і повноцінне харчування сприяли реабілітації.

— У більшості сучасних психіатричних лікарень палати розраховані на 15—20 пацієнтів, про харчування і свіже повітря краще не згадувати. Чи доступна для ваших пацієнтів трудотерапія? Диспансер має землю?

— Так. У підсобному господарстві працює наш персонал, а хворі, якщо їм дозволяє стан здо­ров’я і є бажання, теж долучаються до роботи. Це процес добровільний — кожен обирає ту роботу, яка подобається, яка чимось зацікавила. Вони дуже тішаться, коли їм вдається щось зробити, коли бачать результати своєї праці.

— Який нині контингент психоневрологічного диспансеру?

— Серед тих, хто звертається по медичну допомогу, переважають жінки — майже 85 відсотків. А в стаціонарі майже порівну чоловіків і жінок. Психічні захворювання зазвичай проявляються до тридцяти років, найбільш поширений діагноз у наших пацієнтів — шизофренія.

— Цю недугу описали майже сто років тому, але ще й досі тривають суперечки, чи можна вважати шизофренію хворобою не лише з клінічного, але й із соціального погляду. Наскільки вона небезпечна?

— Є багато теорій, які намагаються пояснити, чому виникає шизофренія. Причини називають різні — спадковість, інфекційне захворювання, психічні травми, теорій багато, але жодна з них не дає вичерпної відповіді. Лікування цієї недуги непросте, однак є багато випадків, коли пацієнт входить у сталу ремісію, можна сказати, стає практично здоровим. Але зустрічається і така форма шизофренії, що швидко призводить до психічного дефекту. Про таких кажуть, «з глузду з’їхав», але це не втрата розуму, а швидше втрата можливості раціонально ним користуватися. Це як пазли: зібрана картинка всім зрозуміла, а якщо розкидати...

— Чи завжди хворі на шизофренію поводяться неадекватно?

— Можна сказати, вони неадекватно сприймають себе і світ: у них бувають галюцинації (слухові і зорові), манія величі, манія переслідування, нерідко їх терзає відчуття страху. Все це спотворює картину життя, і тоді хвора людина реагує відповідно до своїх відчуттів.

— Коли молода людина бачить на телеекранах чи у глянцевих журналах розкішне життя мільйонерів, вона теж цього прагне. Буденність починає дратувати, з’являється тверде переконання, що її недооцінюють — вона працює, а хтось інший присвоює результат, життя складається лише із чорних смуг. Що робити в такій ситуації?

— Така людина найімовірніше акцентована особистість, яка важко сприймає будь-які проблеми, не може, або не хоче нічого змінювати, лише ллє сльози та нарікає. Коли людина постійно тримає себе в стресовій ситуації, рано чи пізно це призведе до неврозів. Треба або самому мінятися, або міняти роботу: якщо хочеться бути директором банку і заробляти щомісяця сто тисяч, але не вдається, немає чого переживати. Шукай і йди туди, де твоє місце. Ми по життю йдемо, як по доріжці — хтось досить упевнено по центру, а хтось — по краю. Досвід показує: той, хто наблизився до краю, швидше спіткнеться, або навіть упаде, ніж той, хто простує посередині.

— Часто, на жаль, трапляється так, що людину силоміць витісняють на узбіччя, не залишаючи жодного шансу. На території київської психіатричної лікарні багато колишніх її пацієнтів шукають притулку — їм нікуди більше йти.

— Таке існує скрізь. Прикро, але психічно хворих часто обкрадають і чужі, і навіть близькі їм люди. Доки триває лікування, родичі встигають виписати хворого з квартири, а потім не пускають на поріг. Уже назріла необхідність будувати гуртожитки при лікарнях, щоб пацієнти, які залишилися без житла, могли тут мешкати, а медики продовжували б нагляд і в разі потреби подавали б допомогу.

— Чому не можна таких людей направляти у заклади соціального захисту — в притулки або інтернати?

— Це проблема швидше соціальна, ніж медична. Проте діє норма, якщо психічно хворий вчинив суспільно небезпечну дію, то його ніхто і ніколи не прийме в такий інтернат. Хай навіть це було двадцять років тому, коли він украв у сусіда велосипед, але однаково його вважатимуть суспільно небезпечним. Те ж саме стосується пацієнтів, у документах яких позначено: «був схильний до алкоголізму». Такі люди зависають між різними службами і найчастіше залишаються на вулиці. Проблема потребує міжвідомчого, державницького підходу. Доба перебування хворого у психіатричній лікарні обходиться бюджету майже у 100 гривень, до того ж він має право отримувати пенсію, яку, щоправда, частіше забирають родичі, не залишаючи йому навіть на кишенькові витрати. Поселення в інтернат вирішило б цілу низку проблем — перебування тут набагато дешевше, бо не потрібен великий штат медиків, половина пенсії йде на утримання пацієнта, а решту він зможе витрачати на свій розсуд.

Загалом у сфері психіатричної допомоги потрібно здійснити дуже багато зрушень, це стосується не лише хворих людей, а й усього суспільства. Чому? Якщо хтось звернувся до психіатра, йому відразу ж чіпляють «ярлик» — псих, ненормальний, починають сприймати як неповноцінну людину. Але ж коли в людини немає пальця на руці або через травму не бачить одне око — ми ж її не вичавлюємо із суспільства! А хворі з проблемами психіки зазвичай стають «гидкими каченятами», яких усі стороняться або ще й ображають, це відбувається скрізь — і в родині, і на роботі, і просто на вулицях. Давно з’явилася тенденція, коли суспільство, а за ним і сім’я, намагаються якось від них відгородитися, збути з очей — саме тому в нас були такі великі лікарні, бо всі намагалися запроторити своїх психічно хворих родичів у стаціонар, перекласти всі проблеми на плечі медиків.

— Але як уживатися з такими людьми в родині або у трудовому колективі, коли вони наражають усіх на неприємності або навіть небезпеку? З власного досвіду знаю — наша сусідка час від часу розпалює посеред кімнати вогнище, добре, хоч газ у її квартирі перекрили.

— Усяке трапляється. Якби це зробила звичайна людина — викликали б міліцію, можливо, подали б до суду, покарали та й забули. А коли так чинить психічно хвора людина, це набуває резонансу, інформація узагальнюється, обростає чутками, поширюється думка, що до таких людей потрібно ставитися настрожено, а, може, навіть і вороже, тому наших хворих і бояться. І ніхто не замислюється над тим, що психічно хворі люди набагато рідше скоюють серйозні порушення громадського спокою, ніж люди зі здоровою психікою. Скільки наших громадян перебувають за ґратами за злочини і порушення громадського порядку?!

— Справді, непросто визначити, хто «нормальніший» — пацієнт психдиспансеру чи той, хто, обираючи між свободою і камерою з нарами, віддає перевагу останній.

— Злочини набагато частіше вчиняють психічно здорові люди, але ж ми їх приймаємо як рівних. Вони порушують закон, маючи перед собою якусь корисливу мету, заздалегідь готуються до цього, думають, як уникнути кари. Чому психічно хворих визнають непідсудними? Бо правопорушення вчиняють не вони, а та хвороба, яка на той час ними володіє. У медичних закладах перебувають приблизно 10% хворих, а ті, хто пройшов курс лікування і перебувають у стані ремісії, вони поруч із нами, і якщо ми не знаємо цього, то сприймаємо їх як звичайних людей. Нам усім не вистачає толерантності. І совісті. Багато наших хворих стали жертвами так званого швидкого кредитування — торговельні центри дають у кредит побутову техніку, мобільні телефони та електроніку мало не всім, хто приносить паспорт та код. Цим скористалися шахраї, які підмовляли психічно нездорових людей, вели їх до магазинів, пред’являли їхні документи, потім забирали собі товари і зникали. А сплачувати повну вартість змушені хворі люди зі своєї мізерної пенсії. До речі, виникали ситуації, коли навіть житло погрожували забрати, бо воно було під заставою. Кажуть, суд повинен розібратися і поновити справедливість, але чи дійде психічно хвора людина до суду?..

Суспільство повинно врахувати такі ситуації і взяти частину відповідальності на себе. Від цього воно навіть виграє. У нас так склалося, що інвалідам-спинальникам держава виділяє кошти на візки, тим, хто має вади слуху, — на слухові апарати і так далі. І лише психічно не здоровим людям ніхто і нічого не гарантує.

— Але ж кажуть, у нас дуже демократичний закон про психіатричну допомогу.

— Так, демократичний. У ньому, зокрема, записано: забезпечити квоту робочих місць. А скільки? Як може наш пацієнт реалізувати це положення? У сусідній Польщі, якщо підприємство бере таку людину на роботу і зобов’язується соціально її реабілітувати, воно має досить вагомі пільги від держави. Мій польський колега розповідав, що у них таких безробітних розшукують і залюбки працевлаштовують — бо це всім вигідно. Коли загострення хвороби минуло, людина виписується з лікарні і повертається в родину. Минають місяці, а вона не знає, що робити, стає тягарем для рідні. Така людина гостро відчуває свою непотрібність. Ми здійснюємо нагляд, забезпечуємо ліками, за можливістю організуємо якусь соціальну допомогу, але ж не можемо зобов’язати підприємство чи агрофірму взяти нашого пацієнта на роботу! У цьому плані можна повчитися у поляків. Коли до Кракова приїжджають фахівці з різних країн ознайомитися з досвідом, їх поселяють у симпатичному готелі з ресторанчиком, де працює дуже чемний персонал. А потім запитують: «Чи сподобалося вам? А ви знаєте, що вас обслуговували люди, які перенесли важкі психічні розлади — адміністратори, покоївки, а також офіціанти, помічники кухарів тощо.

У багатьох країнах діють громадські організації, які переймаються долею таких людей, створюють спеціальні центри, дуже багато роблять для їх реабілітації.

— У нас такого немає і, певно, не скоро з’явиться?

— Ми вже працюємо над тим, щоб створити такий центр. Полтавська обласна рада затвердила пріоритети розвитку охорони здоров’я, думаю, що ця програма нам дуже допоможе. Ми зацікавили цією проблемою управління праці та соціального захисту, а також службу зайнятості. Плануємо, що у центрі подаватимуть різноманітну допомогу і дорослим, і дітям. У нас, приміром, є пацієнтка, якій уже двадцять років, але мама не може залишити її саму ні на хвилину. А у центрі соціальні працівники взяли б частину клопоту на себе, вивільнили б цю жінку від цілодобового чергування. Допомога розумово відсталим і психічно хворим людям сьогодні поза межами компетенції соціальних служб. Щоб таких хворих обслуговувати, потрібно пройти курс спеціальної підготовки, потрібно знати, як діяти у тому чи іншому випадку, як допомагати — дітям із розумовою відсталістю треба не лише пояснити, але й навчити, як зав’язати шнурки, як чистити зуби, умиватися або тримати ложку за столом. Коли обоє батьків працюють, а частіше в такій ситуації залишається тільки мати, то хто такою дитиною буде опікуватися?

— Скорочення ліжок у психіатричних лікарнях відбувається згідно з науковими рекомендаціями чи тому, що бракує коштів?

— Це світові тенденції і досвід. У всій Великобританії, приміром, дитячих психіатричних ліжок менше, ніж у Києві. Доведено: багатьох психічно хворих краще лікувати амбулаторно, не «вириваючи» їх зі звичних умов проживання, це психологічно легше, бо уникаємо стресу, і вигідно економічно. Ми теж плануємо скорочувати стаціонарні ліжка, та лише після того, як підготуємо денний стаціонар. Спочатку слід подбати про альтернативу перебування хворого — це можуть бути відділення сестринського догляду, соціально-реабілітаційні відділення, а також гуртожитки, інтернати та реабілітаційні центри. Найбільша мрія — створити трудові майстерні, щоб ми могли забезпечити своїх пацієнтів нескладною, посильною для них роботою — вони можуть виготовляти якісь упаковки, щось складати, можливо, шити або плести. Бо коли підійти формально і просто скоротити стаціонар — проблема лише загостриться. Наприклад, депресії як інвалідизуючий фактор сьогодні стоять на другому місці, а якщо нічого не мінятимемо, вони вийдуть на перше місце, і зарадити буде неможливо.

— До чого може призвести депресія?

— Депресивний розлад лікується в стаціонарі від чотирьох до шести місяців. Але це захворювання підступне — воно часто повертається, і кожен наступний епізод має спротив до ліків, дає затяжний характер.

— На що слід звертати увагу, як зберегти своє психічне здоров’я? Адже причин для стресів і депресії сьогодні дуже багато.

— Найголовніше, щоб людина, яка потрапила в біду, переживає стрес, не залишалася сама. Вона повинна мати щиру підтримку — від рідних, колег, навіть від незнайомих людей. Допомагає навіть «купейний» психотерапевт — у поїзді людина може розповісти комусь незнайомому все, що тягарем лежить на душі, і їй стає легше. Умовно кажучи, треба намагатися йти по центру доріжки і допомагати тим, хто поруч, аби вони не наближалися до краю і не опинилися на узбіччі.