За одного лікаря двох медсестер дають

Так історично склалося в нашій охороні здоров’я, що саме Чернівці стали столицею медсестринської справи в Україні. У вересні 1995 року тут відбувся Перший всеукраїнський конгрес медсестринства, який висвітлив чимало проблем, вказав на больові точки галузі, намагаючись привернути до них увагу держави і суспільства. Відтоді минуло дванадцять років. Проблеми в охороні здоров’я нікуди не зникли, навпаки — примножилися й загострилися, а больові точки вже доводять до шокового стану. Певно, це добре розуміють у штабі галузі — неспроста ж чергову науково-практичну конференцію з питань медсестринства підвищили до рангу національного конгресу, який, за традицією, провели у Чернівцях.

Буковинці гостинно приймали численних гостей у відреставрованому Академічному палаці, показали навчальну базу медуніверситету та коледжу, клінічні бази й лікувально-профілактичні заклади. Протягом двох днів обмінювалися досвідом, дискутували та будували плани на майбутнє управлінці і науковці, лікарі і медичні сестри, викладачі медичних університетів, училищ та коледжів. Чи не вперше у повний голос заявила про себе Асоціація медичних сестер України, яка об’єднує у своїх лавах майже 80 тисяч медсестер. Помиляється той, хто думає, що бюджетна медицина тільки й говорить про низьку оплату праці. Асоціацію передусім турбують величезні навантаження і «вигорання» медперсоналу, незадовільні умови праці та соціального захисту, питання базової і вищої освіти медичних сестер. Громадська організація дуже прагне достукатися до Міністерства охорони здоров’я, до керівництва навчальних закладів і лікувальних установ — за кордоном уже давно вирішують ці проблеми, а ми, як завжди, посилаємося на брак коштів. Чим це може обернутися в майбутньому? Вже сьогодні помітна досить тривожна тенденція у співвідношенні «лікар—медична сестра»: на початку нового тисячоліття цей показник був 1:2,4, а торік він знизився до рівня 1:2,2. Тим часом у Європі це співвідношення виражається у цифрах від 1:4 до 1:5,5. І при цьому там уже давно б’ють на сполох із приводу гострого дефіциту медичних сестер.

— Сьогодні в охороні здоров’я працюють майже 1 058 800 фахівців, із них понад 300 тисяч — це медичні сестри, — наголосив у своєму виступі Олександр Біловол, перший заступник міністра охорони здоров’я. — Всього ж у медичних закладах трудяться понад 435 тисяч осіб середнього медичного персоналу, відтак значення медичних сестер, фельд­шерів і акушерок — надзвичайно важливе в реалізації стратегії покращення стану здоров’я населення нашої країни та подовження тривалості життя громадян. Водночас ми спостерігаємо досить тривожні тенденції — загальна забезпеченість медичним сестрами становить 64,8 на 10 тис. населення, а їх кадровий дефіцит сягнув уже 14 тисяч осіб. На жаль, останніми роками наша галузь втратила понад 47 тисяч медичних сестер.

Нині укомплектованість посад медичними сестрами в лікувально-профілактичних закладах — найнижча за останніх п’ять років: 93,5%. Прикро, але така ситуація зберігається, незважаючи на те, що в медичних училищах та коледжах випуск медичних сестер щороку налічує 10 500 осіб, а фельдшерів — понад 5 700. Щоб призупинити негативні тенденції у кадровому забезпеченні галузі, проводиться стовідсоткове працевлаштування всіх випускників медучилищ та коледжів, які навчалися за кошти державного бюджету.

Зона нашої особливої уваги — село. До сільських закладів охорони здоров’я направляється більша частина медсестер та фельдшерів із 25-тисячної армії щорічних випускників медучилищ і коледжів, — запевнив О.Біловол.

Однак, незважаючи на численні рішення МОЗ і зусилля комісій із розподілу випускників, кадрова проблема залишається досить гострою, а первинна медична допомога — зовсім недоступною для тисяч наших співвітчизників: за останніми даними, під замком перебувають 237 лікарських амбулаторій, сім дільничних лікарень і 386 фельдшерсько-акушерських пунктів у сільській місцевості. Там немає жодного медичного працівника! І, попри всі оптимістичні запевнення про «збільшення та покращення», найближчим часом нічого не зміниться. Хіба що погіршиться. Звісно, можна «не помічати» ту армію медичних працівників статечного віку, яка, з огляду на мізерну пенсію, змушена працювати до глибокої старості. Але ж і тут ситуація загострюється — за рік кількість осіб пенсійного віку серед працюючих молодших спеціалістів із медичною освітою зросла з 12,6 до 13,8%, а в деяких регіонах цей показник сягає 20%. Що вдієш — молоді дівчата з дипломами училищ і коледжів швидко розчаровуються у своїй професії, не витримують навантажень, шукають легшу роботу. Це старше покоління до всього звикло, змирилося з обставинами, а їхні колеги з європейських клінік дуже дивуються і не вірять, коли чують, що на одну медичну сестру в українських лікарнях припадає від 25 до 50 хворих.

Скупі цифри ховають за собою людські страждання, біль, втрату рідних і близьких людей. Адже все це свідчить про великі недоліки і прорахунки в організації первинної медичної допомоги, які, зрештою, призводять до людських втрат. Хіба хворому легше від того, що його обстежували з допомогою магнітно-резонансного томографа, оперували, використовуючи сучасний інструментарій і новітні методики, якщо результати успішної операції, як і надії на видужання, звів нанівець неналежний догляд у реанімації через дефіцит досвідчених медичних сестер? (На жаль, у багатьох столичних клініках бракує не лише досвідчених медсестер, а й новачків, які зобов’язані відпрацювати після училища.) Не секрет, що в деяких клініках навіть закривали операційні блоки — на два тижні брали тайм-аут, сподіваючись за цей час знайти медичних сестер. Брали на роботу всіх, кого вдавалося загітувати, — який там відбір, коли операційна простоює!

До речі, аналогічна ситуація і в багатьох навчальних закладах, де мусять зараховувати на навчання всіх: який там конкурс, коли охочих стати медичною сестрою ледь вистачає, аби виконати держзамовлення! Київ із цим впорюється відносно легко — столиця вабить сільських дівчат, які думають не так про медсестринство, як про можливість хоч якось прилаштуватися у великому місті. У віддалених від столиці регіонах ця проблема потребує особливого підходу — минулися часи, коли абітурієнти штурмували приймальні комісії. Цікавий, на мій погляд, досвід напрацював Буковинський державний медичний університет, який одним із перших почав готувати медичних сестер із вищою освітою. Напевно, учасники Першого конгресу свого часу й подумати не могли, що ідея про вищу освіту медичних сестер набуде такої популярності і почне втілюватися в життя не тільки в далекому зарубіжжі, а й в Україні. Як відомо, першу програму професійної підготовки медсестер було розроблено у далекому 1965 році в університеті Колорадо (США). Зрозуміло, це робили не для того, щоб медсестри підміняли лікарів, виконували їхні функції й повноваження, — планувалося таким чином розширити традиційну сферу діяльності медичної сестри, наділити її більшим обсягом не лише обов’язків, а й прав. Звісно, навчальний процес у такому випадку набагато складніший і триваліший. Чи багато в нас охочих пройти університетський курс наук, аби потім працювати не лікарем, а медичною сестрою, хоча й із дипломом бакалавра?

— Ми мусимо всіляко пропагувати університет, а не чекати, доки до нас прийде абітурієнт, — переконаний Василь Пішак, професор, ректор Буковинського дер­жавного медичного університету (БДМУ). — Ми зобов’язані розгледіти, знайти майбутніх медиків ще у 10 чи 11 класі, а для цього наші викладачі повинні поїхати в сільські школи, відібрати юнаків і дівчат, які бажають учитися, визначити рівень їхніх знань, підказати, як його підвищити, щоб у майбутньому вони могли скласти іспити й витримати конкуренцію. Це можуть бути як свого роду репетиторство, так і консультації, індивідуальні завдання. До речі, до нас вступають не тільки буковинці, а й мешканці Рівненської, Житомирської, Хмельницької та Волинської областей. Ми вже нині готуємося до того, що у 2008 році буде конкурс сертифікатів як результат зовнішнього незалежного тестування, і думаємо, що робити, коли абітурієнт прийде — а в нього із профільних дисциплін — хімії та біології — всього по 5—6 балів, бо в сільській школі нікому було ці предмети викладати? Ми розуміємо, що в нього покликання, але на заваді — низький рівень знань, хоча дитина в тому й не винна.

— Який конкурс нинішнього року був до університету?

— Раніше було і п’ять, і сім абітурієнтів на місце, а тепер 1,4 — 1,6. У нас діють шість факультетів, на одному з них готуємо медичних сестер із вищою освітою. Свого часу у Тернополі і в Житомирі було створено інститути медсестринства, результати хороші. І ми думаємо створити нові інститути — медсестринської освіти і сімейної медицини, бо саме цих фахівців дуже бракує у системі охорони здоров’я.

— Василю Павловичу, чи варто у час кадрової кризи так багато уваги приділяти вищій освіті медсестер? У перспективі — це голов­ні медсестри, заступники керівників із медсестринства, а медичні заклади вже тепер впадають у кому через відсутність персоналу середньої ланки.

— Це застарілий стереотип, що медсестра повинна роздавати хворим пігулки й міряти температуру. Світова практика свідчить, що вона може працювати у прийомному покої замість лікаря, направляти на діагностику, їздити на виклики на «швидкій» допомозі, одне слово — цілу низку обов’язків, які лежать сьогодні на лікарях, досить успішно можуть виконувати медичні сестри. Я це добре знаю з досвіду, бо свого часу закінчив медучилище, п’ять років працював фельдшером у глухому селі — за 25 км від райцентру. До речі, щоб вступити до медучилища, довелося складати аж сім іспитів, та й конкуренція була досить напружена!

— В усьому світі бракує медичних сестер. Наприклад, Великобританія бере на роботу у свої клініки фахівців із 35 країн світу. Українки теж мають шанс отримати диплом бакалавра вдома, а працювати за кордоном. Чи не вийде так, що ми воду носимо решетом: готуємо кадри, збільшуємо набір, а в наших лікарнях — хронічні вакансії?

— Управління охорони здоров’я нашого міста і області визначають вузькі місця, скільки і яких фахівців потрібно. У Чернівцях немає кадрового дефіциту, на селі, правда, — складніше. Але ми намагаємося набирати дітей із тих районів, де висока потреба в кадрах. Співпрацюємо з обласною держадміністрацією, адже слід створювати такі умови, аби випускники затримувалися на роботі в селі, а не втікали до міста.

— Американці, мабуть, першими заявили, що майбутню медичну сестру повинна навчати її колега, а не тільки лікар. Як ви до цього ставитеся?

— Абсолютно згоден. На власному досвіді переконався, що багато секретів медсестринства відомі тільки медичним сестрам, у лікаря — інший запас знань. На конгресі на цьому постійно наголошували — у медичних коледжах і в училищах, безперечно, повинні викладати медичні сестри.

Зауважу, що університет тісно співпрацює з медсестринством Канади, США, Австрії та Швеції — ми туди направляємо своїх студенток на літню практику, адже не тільки світла, що у вікні. Останнім часом прагнемо давати їм не лише фахові знання, а й запрошуємо священиків, які вчать концентруватися не тільки на тілесних стражданнях, а й на духовному світі: медсестра повинна виявляти милосердя, співчувати, згадати, який день — свято чи будень, поговорити, втішити. Боюся, що ми свого часу разом із водою вихлюпнули й немовля — втратили виховний процес і в школі, і вдома. Так склалося, що займаємося лише хворими, але не приділяємо достатньої уваги здоровим людям, і саме для медичних сестер тут — широке поле для діяльності — формування здорового способу життя, — підкреслив В.Пішак.

На відміну від столиці та міст-мільйонників, на Буковині дефіциту медичних кадрів сьогодні немає. З одного боку, в області непросто з робочими місцями, особливо для жінок, тому вони й обирають бюджетну сферу. Але з іншого — причетні до такої статистики і Буковинський медуніверситет, і два медичних коледжі, Новоселицький та Вашківецький, які «кують» кадри для місцевих лікувальних закладів. М.Банчук, директор департаменту кадрової політики, освіти і науки МОЗ України, підкреслив, що в Чернівцях добре поставлена ступенева освіта — свого часу з ініціативи ректора БДМУ було створено медичний ліцей, куди приймають юнаків і дівчат після восьмого класу. Кажуть, підготовка ведеться на високому рівні — 24 із 25 випускників легко витримують вступні іспити до медуніверситету.

А в ректора вже нові плани — він мріє про університетську клініку. Таку, як у провідних університетах Європи. Ну, хай не зовсім таку. Але щоб вона давала можливість студентам почуватися фахівцями ще під час навчання, щоб вони вчилися приймати рішення і відповідати за них.

Перша спроба вже була — знайшли дитячий садок, точніше — руїни дитсадка. Привели до належного стану, обладнали там чотири сучасні операційні — і місту користь, і студентам добре стажуватися під наглядом своїх професорів. Але місцеве самоврядування — штука ще загадковіша, ніж знаменитий Схід: міськрада раптом забажала підвищити орендну плату, бо розгледіла, що об’єкт після капремонту став набагато привабливішим. Було у планах університету і створення амбулаторії сімейної медицини, знову ж таки — для того, аби студенти мали де практикуватися, вчитися самостійності. Але місто висуває нові вимоги, душить орендною платою, наче й не здогадується, що невдовзі ці ж таки студенти прийдуть на роботу у міські клініки й пологові будинки, але без практичного досвіду, тож учитимуться, вибачайте, на ходу. На пацієнтах.

Природно, це не до вподоби ні хворим, ні старшим колегам, яким інколи доводиться виправляти чужі помилки й залагоджувати конфлікти. На думку досвідчених практиків, найскладніша ділянка сьогодні — саме робота з молодими кадрами.

— Ставлення до своїх обов’язків у вчорашніх випускників зовсім не таке, як у старшого покоління: бракує відповідальності, співчуття до пацієнтів, — розповідає В.Рошка, головна медична сестра Чернівецької обласної клінічної лікарні, — Молодь чомусь переконана, що по закінченні медичного коледжу їм усе подаватимуть у якнайкращому вигляді, та ще й платитимуть за це солідну зарплатню. Дуже часто молоді кадри не готові до великих навантажень, до труднощів, яких багато в нашій повсякденній праці. Звичайно, ми їх учимо, підтримуємо порадами, практичною допомогою, але коли вони залишаються наодинці з пацієнтами, виникають різні ситуації, трапляються непорозуміння. З людьми працювати дуже непросто, а тим паче — з тими, кому болить, хто роздратований. На засіданнях конгресу мої колеги з різних областей розповідали, як багато молодих медсестер звільняються з роботи, шукають спокійніше місце. Щоб працювати у медичному закладі, справді потрібна одержимість, самої професійної підготовки — замало, необхідні також добросовісність, гуманізм, толерантність. Медична сестра повинна любити людей, співчувати їм, усвідомлювати, що хворий потребує її допомоги. Без цього — ніяк.

А ще дуже важливо почуватися членом команди — я дуже стараюся згуртувати колектив медичних сестер. Ми беремо активну участь у роботі асоціації — підтримуємо своїх колег, у разі потреби можемо надати матеріальну допомогу, створили деякі стандарти, зокрема з лікування і профілактики туберкульозу. Але сподіваємося, що з часом асоціація розширить свої права: за кордоном, наприклад, — це видача ліцензій медсестрам на право діяльності, питання працевлаштування, атестації, підвищення кваліфікації.

— Що дає медичній сестрі вища освіта? Чи обов’язкова вона сьогодні?

— Медична сестра повинна вчитися все життя. Я завжди повторюю, що перший диплом — це далеко не все. Треба пізнавати нове, поповнювати свої знання, добре, коли є можливість і бажання отримати вищу освіту.

— Може, варто продовжити навчання і стати лікарем?

— Це зовсім різні професії. Лікарі мають свої обов’язки, а ми — свої. І саме тому, що в нас різні завдання й підходи, медсестер повинні вчити медсестри, а не лікарі.

Лікар оглянув хворого, прописав призначення і пішов від нього. А решту часу, вважайте — цілодобово, біля пацієнта залишається медична сестра, від якої великою мірою залежить кінцевий результат лікування.

***

Свого часу, у ХІХ столітті, Флоренс Нейтінгейл писала, що «сестра повинна мати потрійну кваліфікацію: душевну — для розуміння пацієнтів, наукову — для розуміння хвороби, технічну — для догляду за пацієнтом».

У ХХІ столітті ми це нарешті усвідомили.