ЯКЩО НЕ ВСІМ СУДИЛОСЯ СТАТИ ДОРОСЛИМИ...

Світланка їм відразу припала до душі. Їх не зупинив навіть той факт, що маля ще не знято з обліку ВІЛ-інфікованих. Між іншим, у самій Америці це робиться лише в трирічному віці, тож дитина ще півтора року вважатиметься «сумнівною».

Дивлячись на усміхнені обличчя Марії та Пітера, Гончаров згадує місцевих макіївців, які кілька разів ламали паркан навколо «снідівського» Будинку дитини. Та що там місцеві, коли деякі знайомі після його переходу на цю роботу (раніше Віктор Олексійович очолював дуже елітний санаторій, у якому відпочивали «великі» люди) раптом стали боятися подавати йому руку. Про всяк випадок, мовляв, береженого Бог береже.

Наш своєрідний менталітет — ще одна причина, яка спонукає Гончарова домагатися перетворення Будинку дитини на Центр лікування та профілактики ВІЛ-інфікованих дітей:

— Нашим дітям через рік іти в перший клас. Шлях до звичайної школи чи інтернату їм закритий. Отже, потрібно відкривати навчальний клас у себе. Брати в штат учителів. Такі питання на рівні обласного відділу охорони здоров’я, у віданні якого ми перебуваємо, вирішувати важко. Інша річ, якби нас «опікувало» міністерство...

Уявляючи Будинок дитини у новому статусі, Гончаров обов’язково бачить у ньому поліклінічне та реабілітаційне відділення.

Сьогодні в Донецькій області в амбулаторних умовах спостерігають за розвитком і здоров’ям 862 дітей. Це означає, що кожна маленька людина стоїть на обліку в поліклініці за місцем проживання. У селищі або в невеличкому містечку, попри лікарську таємницю, приховати страшний діагноз неможливо. На додачу до хвороби, дитина стає ізгоєм. Від неї шарахаються, її бояться, на неї показують пальцем. Цих сумних наслідків можна було б уникнути, якби за дітьми наглядали в одній спеціалізованій лікувальній установі.

— У разі потреби, вони могли б пройти курс процедур у нашому реабілітаційному відділенні, — наводить аргументи Гончаров. — Ми б навіть могли брати на лікування дітей з інших областей. База в нас є.

Нині в чотириповерховому будинку стоїть порожнім весь поверх. Його помалу ремонтують.

— Ось тут буде молочна кухня, тут стоматологічний кабінет, — демонструє головлікар свої володіння. — А ось там побудуємо кінозал, повинні ж наші діти мультики дивитися, — киває він у глиб подвір’я.

Ну звичайно, яке ж дитинство без мультиків? Тим паче якщо не всім тут судилося стати дорослими...