Вулкан Надії

Два роки поспіль її спроби вступити до інституту закінчувалися безуспішно. У ті часи насамперед приймали хлопців, особливо тих, хто вже відслужив в армії, а вчорашнім школяркам писали традиційне — «не вистачає 0,5 бала». Щоразу після провалу мама співчувала дочці, втішала, а сама потай сподівалася — може, її Надійка схаменеться? Може, все ж таки дослухається материних порад і обере професію спокійнішу, яка більше пасуватиме тендітній начитаній дівчинці? Але невдачі не остудили запалу її самостійної дочки, — про інший інститут вона й чути не хотіла. Два роки після школи Надя мила колби і пробірки в лабораторії, а у вільний час пропадала в інститутській бібліотеці.

Сьогодні Надія Кисіль — кандидат медичних наук, завідуюча відділенням гнійної хірургії Національної дитячої спеціалізованої лікарні «Охматдит». Гадаю, за неї моляться сотні, а може, й тисячі сімей, дітей із яких вона оперувала, відверто кажучи — витягувала з того світу. Відділення гнійної хірургії — особливе, сюди потрапляють пацієнти із запущеними травмами, у гострих станах: коли в дитячому організмі замість загоєння розвивається процес нагноєння тканин і кісток, без скальпеля не обійтися.

Не жіноча професія?

— Я завжди мріяла стати хірургом. І домоглася свого, — пояснює свій життєвий вибір Надія Кисіль. — Ні про що інше ніколи й не думала. Правда, тільки з третьої спроби вдалося взяти висоту — стала студенткою медінституту. Вже з 4-го курсу навчалася на кафедрі дитячої хірургії, займалася у профільному гуртку, їздила на всесоюзні конференції. До речі, в «Охматдит» я прийшла ще на 4-му курсі, потім на два роки мене залишили в клінічній ординатурі. А 1988 року почала працювати в цій лікарні — мене взяли у відділення ургентної хірургії.

— Тяжкий хліб. Невже не було іншого, легшого варіанта для ерудованої активної студентки? Чи хірургія приваблювала тим, що дає швидкий порятунок від болю: якщо операція минає вдало, то через день-два людині стає значно легше? Це не крапельки півроку приймати, страждаючи від болю.

— Швидкий порятунок?.. Сьогодні виписалася дівчинка, яка прибула до нас 7 вересня і лікувалася понад півроку.

Дев’ятирічна Таня гуляла вдома після занять у школі, а її старший брат вирішив покататися на міні-тракторі. Напевно, 12-річний підліток відволікся або не впорався з керуванням, — трактор «вбив» дівчинку в бетонну стіну. Вона дивом залишилася жива. У принципі, такі травми належать до несумісних із життям, — було роздрібнено кістки тазу, пошкоджено стегнову артерію, від удару постраждала промежина, відірвалися сечовий міхур, пряма кишка тощо. Але, всупереч усім прогнозам, через півроку лікування від нас поїхала жива гарна дівчинка. Так, вона залишилася інвалідом — довелося ампутувати нежиттєздатну гомілку.

Що стоїть за всім цим? Мужність дівчинки, її терпіння. І шість місяців каторжної праці всього відділення, та, власне — всієї нашої лікарні: з нами працювали хірурги з інших відділень, особливо перепало мікрохірургам.

— Скільки операцій зробили дитині за цей час?

— Близько 20. Все робили поетапно — тут поспіх недоречний. Таня весь час була з татом — він її піднімав разом із нами. На мамі теж був неабиякий тягар — вона тоді ходила вагітна, залишилася вдома з сином. На щастя, все минулося, благополучно народила гарну дівчинку, їй уже четвертий місяць пішов.

— А Таня ходитиме? Може, хоч із паличкою, та все ж не в інвалідному візку?

— Ой, до цього ще далеко. Ми заживили всі рани, відновили нормальне виділення сечі, але кістки тазу ще не скориговані. Чому не можна все відразу? Тому що в обласній лікарні дівчинку перший раз оперували дев’ять годин. Що могли, те й збирали. Правда, невдовзі все це нагноїлося й розпалося, нам потім довелося її з того стану витягувати. Дитині ще потрібно відновити прохідність прямої кишки, але перед цим потрібно скоригувати кістки тазу. Коли на нього можна буде обпертися, замовлять протез гомілки, і дівчинка ходитиме. Наше завдання — не просто зберегти життя, а зберегти нормальне життя, не інвалідизуючи дитину.

— Таня перепочине вдома — і знову до вас на операцію?

— Це дуже складна патологія, напевно, вони поїдуть у Донецьк, в Інститут невідкладної хірургії імені Гусака, який спеціалізується на шахтарських травмах. Там нагромаджено колосальний досвід лікування комбінованих травм, є відповідне устаткування.

До нас із різних областей привозять дітей, котрі отримали множинні травми не тільки кісток, а й багатьох органів та систем. У такому разі важко впоратися силами не те що відділення, а й усієї лікарні. Тому ми часто запрошуємо спеціалістів із інститутських клінік, у нас же кожен випадок, можна сказати, ексклюзивний — щоразу потрібно шукати особливі підходи й рішення.

Віддам пацієнтку в хороші руки

В «Охматдиті» вважають, що колектив відділення гнійної хірургії — один із найбільш професійних і дружних.

— Надія Павлівна, звісно, дуже стримана людина, уважна, м’яка, вміє пояснити, показати приклад, але у відділенні вимагає залізного порядку, — розповідає Неля Корнейчук, лідер профспілкової організації «Охматдиту». — Хірургія сильна тоді, коли викладаються на всі сто не тільки лікарі, а й медсестри разом із нянечками. Робота у відділенні надзвичайно складна й напружена, випадкові люди тут не затримуються. Надія Павлівна завжди переживає за своїх співробітників, знає все про їхні проблеми, знаходить час, щоб допомогти. У нас, як і в усьому Києві, медсестри переважно приїжджі. Якщо в когось гостра проблема з житлом, ми намагаємося допомогти — шукаємо по всьому місту місця в гуртожитках, пишемо листи, домовляємося, щоб дали притулок нашим співробітникам. Якщо медсестричка тямуща, старанна, Надія Павлівна поступово підводить її до думки про вищу освіту, допомагає готуватися до вступу. Таня, одна з її «похресниць», уже на другому курсі медуніверситету. Тут навіть графік чергувань намагаються скласти так, аби студентка не пропускала занять.

В «Охматдиті» склалося традиційно, що колективний договір із адміністрацією не лише підписується, а й виконуються всі його умови. До свят ми відзначаємо найкращих працівників грамотами та грошовими преміями. Коли готуються списки, Н.Кисіль завжди знаходить час, щоб обговорити кандидатури, відстоює своїх лікарів і медсестер: вона переконана, що в їхньому відділенні зібралися найкращі кадри. І ми з нею згодні, — усміхається Н.Корнейчук.

Справді, те, що вміють робити у відділенні гнійної хірургії, краще за будь-які слова свідчить: це — команда професіоналів. Забираючи по санавіації тяжкого, а найчастіше — безнадійного пацієнта, Надія Павлівна впевнена в тому, що всі разом вони його «витягнуть». Власне кажучи, вже давно немає ніякої санавіації, тільки назва залишилася. Тяжких дітей майже півдоби везуть бездоріжжям у розбитих, неукомплектованих каретах швидкої допомоги, щохвилини ризикуючи втратити пацієнта. Чому в областях дотягують до крайньої точки? Запитання складне. Відповідь — для багатьох неприємна. За словами керівника однієї з обласних лікарень, уже давно не схвалюється практика відправки дітей у столицю. Це б’є по престижу обласної медустанови: мовляв, чому самі не впоралися? Це примушує напружуватися — телефонувати, вирішувати проблему транспорту, оформляти папери. А якщо в столиці діагноз не підтвердиться? А що коли київські колеги розкажуть про допущені помилки чи халатність? Всяке ж трапляється. Та й гроші відіграють не останню роль, — бюджетні перерахування йдуть на кожного пацієнта, хто ж від них добровільно відмовиться?..

Відповідно до медичної статистики, серед причин смерті дітей у сільській місцевості чи не на першому місці — травма. Чи можуть в умовах районної або обласної лікарні впоратися з такою політравмою, яка була в дев’ятилітньої Тані? Всі розуміють, що не впораються, але керівництво, напевно, боїться, що з нього «спаде корона», якщо воно звернеться по допомогу в національну спеціалізовану лікарню. У таку зону мовчання потрапила й Катя М., яка повільно помирала, а якщо точніше — півтора місяця (!) заживо гнила в одній з обласних лікарень неподалік Києва. Нарешті хтось пожалів дівчинку, дав оголошення в Інтернет: «Колеги, може, знайдеться добра душа і вмілі руки, щоб врятувати дитину?»

Знайшлася. Викроїла час, сама поїхала в обласний центр, забрала дівчинку у своє відділення. Всі згадують, як нянечка зомліла, коли вперше зайшла в палату, в яку поклали Катю: запах стояв нестерпний навіть для гнійної хірургії.

— Люди їхали підводою, в яку врізався молоковоз. Дівчинка дуже постраждала — у неї були пошкодження стегна, травма тазу, вся задня сіднична поверхня тіла розклалася, довелося її видаляти, — коментує випадок Н.Кисіль. — Придушені тканини слід було вчасно видалити й не мучити дитину.

У нас не буває такого, щоб у відділенні не лежало кілька тяжких дітей. Як правило, першу допомогу подають на місці, а далі хоч і не можуть упоратися, проте тримають паузу. Ось і Катя потрапила в безвихідь, слава Богу, що хтось наважився розмістити оголошення в Інтернеті.

— Це ж сталося не в сільському ФАПі. Невже в обласній лікарні не знають, куди звернутися, — не бувають на конференціях, не чули, що є «Охматдит»?

— Чому зразу на «Охматдит» не виходять — не знаю. До речі, заввідділенням там працює доцент кафедри обласного інституту удосконалення лікарів, напевно, всі все знають, просто така тепер організація надання медичної допомоги. Але я вважаю, зараз не час з’ясовувати, чому так сталося, не хочу нікого звинувачувати.

— Ви маєте рацію, проблема не в тому, хто повівся правильно, а хто — неправильно у конкретній ситуації. Але, врешті-решт, потрібно чітко визначити межу: де повноваження первинної меддопомоги, де вторинний рівень, а в яких випадках необхідно направляти пацієнта в спеціалізовану клініку, де є відповідне обладнання та підготовлені кадри. І впровадити це правило хоча б у дитячій практиці, визначивши відповідальність за невиконання цих норм. Сьогодні ж ніхто не відповідає, та, власне, ніхто й не запитує, чому не відправили туди, де можуть допомогти.

Я неодноразово чула від нейрохірургів, що найскладніше — рятувати після невдалих операцій. Вони просять колег не оперувати нейротравму, якщо ті не впевнені у власних силах. Для пацієнта буде краще, якщо його одразу відправлять у спеціалізовану клініку.

— Так, нейрохірурги мають рацію. Коли доводиться переробляти, це дуже впливає на результат. Наші пацієнти — тяжкі, неодноразово оперовані діти. Організм кожного з них виснажений численними операціями, наркозом, ускладненнями, антибіотиками тощо. В цих умовах доводиться докладати колосальних зусиль, аби зберегти здоров’я і життя, щоб дитина була адаптована до життя в соціумі, щоб ми не збільшували кількість інвалідів.

Чому батьки не чують

— Коли дитина у тяжкому стані, мама й тато панікують, вони не завжди можуть адекватно оцінювати ситуацію й ризики, що виникають під час операцій. Як ви знаходите спільну мову з батьками?

— Батькам треба казати правду — приховувати щось від них я ніколи не буду. Не можна залякувати їх кривавими картинками або заплутувати термінами, — вони повинні отримувати доступну інформацію своєчасно, а не тоді, коли вже нічого не зміниш. Сказати треба так, щоб вони почули, щоб слова пробилися крізь паніку, адже найчастіше вони сидять у ній, як у шкаралупі, й нічого не сприймають.

Говорити потрібно все, але не тривожити даремно. До нас потрапляють діти з пухлинами, однак, доки я не знаю точного діагнозу, про це мовчу. Та не сиджу без діла. Щойно ми пройдемо всі етапи діагностики, з’ясуємо все до кінця — батьки отримають цю інформацію А якщо пухлина не злоякісна? Навіщо турбувати маму-тата, бабусю-дідуся наперед? Їхні нерви й здоров’я теж треба щадити. Проте, хоч би яким тяжким був діагноз, потрібно розмовляти так, аби вони бачили світло у вікні.

Сьогодні до нас на лікування вкотре прибув Антон Т. Вперше хлопчика привезли до нас три роки тому. Через вроджене порушення розвитку лімфатичної системи половина його тіла була уражена лімфостазом, окрім того сепсис і множинні свищі на ногах. Тато покинув сім’ю, мама залишилася сама з двома дітьми, працювати не могла — доглядала за Антоном. Вона нікого не помічала навколо, ні з ким не розмовляла, в очах — нічого, окрім болю та жаху. Разом із сином вона була в цій хворобі безпросвітно, а ми мусили довести, що світло є. Ми обстежили хлопчика, поставили діагноз, а потім звернулися по допомогу до адміністрації лікарні і до головного дитячого хірурга Міністерства охорони здоров’я України. Зрештою відправили дитину в Баден-Баден, у клініку, що спеціалізується на патологіях лімфатичної системи. Мамі пояснили, що з таким станом ніхто у світі її сина не прооперує, але вона також повинна знати, як можна йому допомогти на даному етапі. Дитину поставили на ноги, ми знайшли спонсорів, які допомогли придбати спеціальний масажер для хворої ноги. Він коштував тисячу євро, і сім’я, звісно ж, не могла його купити. Коли хлопчику помітно полегшало, мамі вдалося розірвати пута тривоги й болю, вона спілкується, знає, куди телефонувати, де шукати допомогу.

— Кожен спеціаліст відповідає за свою сферу: ортопеди оперують тільки кістки й суглоби, абдомінальні хірурги беруться за органи черевної порожнини, а у вашому відділенні потрібно знати і вміти оперувати абсолютно все — від маківки до п’яточки.

— Мені приємно, що ви вловили цю особливість. Зараз у пошані вузька спеціалізація, це і добре, і зле. Ургентний хірург сам вирішує все і відповідає за все. Звісно, у складних випадках, як із Танею, ми запрошуємо спеціалістів — тих-таки урологів, але, за великим рахунком, за хворого відповідає тільки лікар, котрий лікує. Наш професор Сітковський завжди казав, що лікар, який лікує, — головна постать.

Традиції і школа нашої лікарні — унікальні, їх необхідно зберігати. Мене тут виховували не як спеціаліста з п’ятого пальця лівої ноги, а як лікаря взагалі. У тому й унікальність «Охматдиту», що раніше інтерн проходив усі відділення — ніхто не залишався на одному місці. Я під час клінічної ординатури теж побувала в усіх відділеннях. Отримавши диплом лікаря, попрацювала в багатьох відділеннях, добре знаю, що таке робота ургентного хірурга, — саме з неї починала. Потім уже мене призначили відповідальним хірургом, я захистила кандидатську дисертацію... Коли чергуєш вночі сама, зобов’язана негайно прийняти рішення — оперувати дитину чи ні. Треба поставити діагноз, підготувати дитину до операції і прооперувати. І за все відповідати. Тому я й упевнена, що наші лікарі — унікальні спеціалісти.

Ми розмовляли в маленькому кабінеті Надії Павлівни і пили запашний чай із кримських трав, які вона привезла з відпустки. Кожні п’ять хвилин дзвонили телефони, час від часу забігали співробітники, про щось доповідали, щось уточнювали — звичайний день у хірургії. Кілька разів зазирнув Денис — син Надії Павлівни, зробив їй якісь змовницькі знаки й утік.

— Він уже на другому курсі медуніверситету, — з гордістю пояснила мама. — Сам вибирав професію, я не напрошувалася зі своїми порадами. Мою роботу він добре знає, часто тут буває. Діти акторів ростуть за лаштунками, а наші — у лікарні.

У неї ніколи не відключається мобільний телефон — викликати можуть у будь-який момент. Тому дуже дорожить вільним часом. Якщо виходить, намагається кудись поїхати разом із Денисом, — він цікавиться історією. Наприкінці лютого вибралися до Батурина: хоч дороги ще у снігових заметах, однак ризикнули — так хотілося нових вражень. Досі згадують поїздку в Кам’янець-Подільський і Хотин минулої весни. Надія Павлівна зізнається, що зими не любить, із нетерпінням чекає весну й обожнює літо, — у відпустку їздить до Криму.

Вона вже давно не планує свого дня — за неї це робить життя. Ніхто не знає, у яку хвилину «швидка» привезе дитину, в боротьбі за життя якої дорога кожна хвилина.

— Працювати в такому ритмі — все одно що жити на вулкані, — напівжартома-напівсерйозно каже Надія Павлівна. — Але я не люблю спокійного, сонного стану — краще вже ближче до вулкану. Ритм, звісно, напружений, зате у батьків з’являється надія, що їхні діти неодмінно видряпаються і будуть здоровими.