ВІРА, ВІДВАГА І МУЖНІСТЬ

У кабінеті старшої медсестри хірургічного відділення Віри Семенюк на робочому столі під склом — ціла фотогалерея. Але туди не вміщається й десята частина її робочих екстремальних пригод. Час від часу вона виймає старі знімки, аби покласти новенькі, тож виставка на її столі постійно змінюється.

— В іранському місті Бам наш мобільний шпиталь розмістили просто посеред футбольного поля — одного з небагатьох місць, вільного від «наслідків» землетрусу. Вже з перших днів роботи до приймальні вишиковувалися довгі черги постраждалих. Тоді як поряд шпиталь ООН стояв напівпорожній. Здивовані такою популярністю, ми встановили для іранців лавки. А вже за тиждень до нашої польової лікарні проклали асфальтовану доріжку.

Так згадує недавнє перебування у місті Бам медсестра команди мобільного шпиталю МНС України Віра Семенюк, єдина медсестра, нагороджена орденом «За мужність».

Для неї це не перша поїздка. У 1999-му вона разом з іншими українськими медичними працівниками надавала допомогу потерпілим внаслідок землетрусу в Туреччині, а у 2001р. — коли в руїнах було індійське містечко Бхачао. Тож нинішнього року, формуючи команду з 48 медиків для поїздки в Іран, про молоду (пані Вірі усього 33 роки), проте досвідчену медсестру не могли не згадати. Але що змушує її кожного разу погоджуватися на екстремальну роботу в непередбачуваних країнах?

— Для медика немає значення, де працювати, — розповідає В.Семенюк. — Постраждалі та хворі всюди однакові. Але що дійсно заважає у поїздках, то це — незнання мови. В Ірані з нами працювали лікарі-перекладачі. Вони допомагали, часом керували процесом, але на всіх їх не вистачало, і ми змушені були спілкуватися жестами. Завдяки цьому ми дізналися про іранців незрівнянно більше за звичайних туристів. Адже ми бачили «розгублену» країну, людей у побуті. Безумовно, вплинув на моє рішення працювати там і фінансовий бік справи: до підвищеної платні нам додавали ще добові. Після повернення в Україну, у лікарню «Швидкої допомоги», я продовжую отримувати 286 гривень, не зважаючи на всі відзнаки та подяки.

— Ваша команда проходила спеціальну підготовку перед відрядженням?

— Так, ми пройшли курси в Науково-практичному центрі екстремальної медицини та медицини катастроф. А по закінченні отримали сертифікат інструктора з невідкладної меддопомоги в екстремальних ситуаціях. Але найкраща підготовка — наші робочі будні. Тому, коли суботнім вечором мене сповістили: «Завтра летимо у місто Бам», — переляку не було.

— У чому полягала ваша «виїзна» робота?

— Я разом з іншими медсестрами працювала у розподільній приймальні. З кожною поїздкою навантаження зростало. В Туреччині лікарень вціліло достатньо, щоб приймати основну масу людей. В Індії шпиталів не вистачало і до землетрусу, а іранський Бам був зруйнований майже вщент! За добу ми приймали близько двохсот постраждалих, у деякі дні й більше. За тридцять три дні надали допомогу 7 300 іранцям. Усього нас було дві бригади, по три медсестри у кожній. Весь день ми чергували по змінах: чотири години працювали, чотири — відпочивали.

— Це основна робота, а чи була непередбачувана?

— Авжеж! У перших поїздках нам, наприклад, доводилося приймати пологи. Це вже до Ірану узяли гінекологів та педіатра. І недарма — лише у нашому шпиталі народилося 29 немовлят. Але у нас і помирали. В останній поїздці ми реанімували потерпілого, і я сорок хвилин подавала кисень «подушкою», проте врятувати людину не змогли. Сумно, але люди — не Бог... Був випадок, коли цілу добу нам довелося працювати без сну. Адже з третьої години ранку ми приймали потерпілих — сталася величезна автокатастрофа.

— А за якою допомогою найчастіше зверталися іранці?

— Здебільшого зверталися травмовані. Але було багато дітей з опіками. Тимчасові намети опалювали газовими обігрівачами, в які заливали бензин. Внаслідок вибуху такого пристрою найчастіше потерпали діти, залишені «вдома». Чимало було і потерпілих в ДТП. За час нашого перебування так і не запрацював жоден світлофор.

Хоча поряд з українськими медиками працювало більше десятка різних шпиталів, черги потерпілих окупували входи саме до наших модулів. «Люди говорять, що тут краще», — переказували медикам іранські лікарі. Саме в українців можна було здати усі аналізи, а найголовніше — перевірити свої травми на рентгенапараті. Навіть у шпиталі ООН лише виписували направлення на рентген до нашої польової лікарні. Тож не дивно, що в Ірані українські медики побили усі рекорди прийому хворих. Свого семитисячного «клієнта» вони зустрічали гордо: з пресою і привітаннями один одного.

— Перебування в Ірані було ризикованим для медиків?

— Почасти, бо були відчутні підземні поштовхи, але про ризик я не думала.

— Які умови проживання забезпечили українській команді?

— Ми жили у модулях, окремо жінки, окремо чоловіки. Найбільший намет відвели під їдальню. Харчувалися в основному нашими, привезеними з України продуктами. Іранці поставляли фрукти, халву, консерви і свій хліб, схожий на лаваш. За українським ми встигли засумувати. Для нас обладнали гарні душові з гарячою і холодною водою. Не порівняти з Індією, де нам доводилося користуватися ківшиками, воду в яких нагрівало сонце. В Ірані нас просили з повагою ставитися до місцевих мусульманських звичаїв — покривати голову і ховати тіло.

— Робота у якій країні залишила найяскравіші враження?

— Кожна країна запам’яталася по-своєму. Але в Ірані нам довелося працювати з охороною. У перші дні прийому до нас йшли самі чоловіки. А на вулиці стояли жінки і малі діти, які їх пропускали! Так тривало, доки ми не почали скеровувати потоки людей.

По поверненні в Україну на медиків чекали десять днів реабілітації у Пущі-Водиці. Але пані Віра проігнорувала санаторні принади, аби провести цей час удома з чоловіком і сином. За її словами, так само вчинила більша частина жіночого складу «іранської» команди. Невдовзі Віра Семенюк повернулася у столичну лікарню «Швидкої допомоги». Аж раптом наприкінці березня її запросили, щоб вручити нагороду — орден «За мужність».

— Для мене це було цілковитою несподіванкою, — ділиться пані Віра. — Адже я не витягала з-під уламків дітей, не гасила пожеж... Я просто напружено працювала. До речі, це не перша моя нагорода. За Туреччину та Індію я отримала численні грамоти-подяки від нашого уряду, а також від органів влади названих країн. Ще маю два хрести «За відвагу у надзвичайних ситуаціях».

— Як реагували на таке вшанування ваші рідні та колеги?

— Мої домашні дуже щиро за мене раділи. Коли прийшла президентська телеграма з привітанням, мій син-третьокласник просто не міг слів знайти від радощів. Його вчителька казала, що тепер уся школа знає, як він пишається мамою. От тоді я себе відчула, немов у польоті... Відсвяткувала я нагороду і з колегами. Щоправда, не обійшлося без заздрісників. Тільки чому заздрити? Ну, гарний орден, але якихось пільг і надбавок до зарплатні не передбачає. Лише, здається, до пенсії. А до неї ще далеко.

— Ви вважаєте себе екстремальною людиною?

— У нас в команді усі такі.

— А якщо покличуть іще, поїдете?

— Якщо все буде гаразд, обов’язково поїду. Вже маю смак до екстремальних подорожей.

...На одній із фотокарток — ніч перед відльотом. Біля входу у свій модуль пані Віра усміхається, вся її голова — у папільйотках з бинтів. «Знали, що в аеропорту вас будуть зустрічати журналісти з фотоапаратами і телекамерами?» — з розумінням запитала я. «Та що ви, — засміялася жінка, — це я для чоловіка старалася».