Відкрите серце

Відтоді, як цей красунчик з’явився у відділенні, він постійно в центрі уваги. Медсестрички так і норовлять знайти привід зайвий раз зазирнути до нього в палату чи забігти після роботи. Жіноча увага та обожнення йому вочевидь подобаються. Навіть у реанімації малюк не сумує — весело моргає чорними, як агат, очима. І всміхається на весь свій беззубий рот. Колись його назвали б сином полку, а як сьогодні назвати малюка, якого врятували від смерті в Київському міському центрі серця, ні медсестри, ні я не знаємо. Відомо тільки одне — квітневий день, коли Андрійка привезли до Центру й прооперували, він із повним правом може вважати своїм справжнім днем народження. Цікаво спостерігати, як суворі обличчя медиків розпливаються в добрих усмішках, коли вони спостерігають за малюком: його напевно ніхто й ніколи так не любив і не жалів, як тут. Молода мати, рома за національністю, жебрала з ним на вулиці, жаліслива двірничка помітила, що малюк задихається й синіє, викликала швидку допомогу. Спочатку була підозра на запалення легень, потім виявили порок серця, стан був критичний, лік ішов буквально на години. Операція вдалася, тримісячний Андрійко росте як з води.

Я розумію, чому з такими гордощами мені розповіли цю історію й показали юного пацієнта. Цей випадок свідчить насамперед про те, що Центр серця працює чітко і злагоджено, тут будь-якої хвилини готові надати високопрофесійну допомогу хворому. Погодьтеся, одна річ — везти в операційну пацієнта, якого місяць обстежували й готували до операції, і зовсім інша — коли «швидка» привозить занедбаного, виснаженого малюка прямо з вулиці. Навіть мати не може точно вказати його вік — може, три місяці, а може — трохи більше, що вже казати про умови, в яких він жив.

Разом зі своїм чорнооким пацієнтом відзначає свій день народження і сам Центр серця, що його очолює професор Борис Тодуров. Хоча червону стрічку перерізали в грудні 2007 року, відлік ведеться з першої операції на відкритому серці, яку зробили на початку квітня минулого року. Центр будували майже три роки, з труднощами обладнували, було багато розмов про те, навіщо це потрібно, коли в столиці є інститутські клініки, і т.п. Сьогодні вже сміливо можна казати, що Центр відбувся: за дев’ять місяців 2008 року було зроблено понад тисячу операцій.

— Скільки операцій із пересадки серця ви зробили?

— Особисто я провів чотири з п’яти, які були зроблені в Україні.

— «ДТ» свого часу розповідало читачам про вашого пацієнта харків’янина Едуарда Соколова, який відзначав тоді першу річницю після операції.

— Уже пішов шостий рік. Ми підтримуємо з ним зв’язок, можна сказати —породичалися, телефонуємо одне одному, спілкуємося, навідуємося одне до одного в гості.

— З якими патологіями потрапляють у Центр пацієнти? Що найчастіше оперуєте?

— Приблизно 80% операцій — із приводу ішемічної хвороби серця. Більшість пацієнтів потрапляють, коли інфаркт уже стався, а треба було звертатися на місяців два раніше, до цієї стадії. Центр приймає хворих із гострим інфарктом: якщо вдасться допровадити в перші три години після розвитку інфаркту, ми встигаємо врятувати серцевий м’яз, він оживає, вважайте — людина виходить із нашої клініки здоровою. Крім того, багато пацієнтів приймаємо і з уродженими пороками серця, і з набутими. В Центрі оперуємо тромбоемболію легеневої артерії, можна сказати — це наш ексклюзив, цього більше ніхто в Україні не робить. Проводимо також так звані операції Батіста, — це вважається альтернативою пересадці серця.

— Такі операції потребують ефективних лікарських препаратів. Наскільки подорожчали ліки для кардіохірургії?

— Як і все імпортне — у півтора-два рази. Ситуацію намагаються врятувати наказом, який забороняє закуповувати закордонні препарати, якщо є вітчизняні аналоги. Я згоден, що багато препаратів можна замінити вітчизняними, — аспірин, наприклад; згоден, що баланс потрібно змістити у бік вітчизняного виробника. Але від вітчизняного виробника слід вимагати продукції відповідної якості, яка б не викликала алергічних реакцій. Так, багато наших ліків дешевші у два-два з половиною рази, проте нас мають хвилювати не вартість, а здоров’я і життя людини, потрібно шукати розумний компроміс.

— Нікуди не подітися від запитання — який відсоток летальності у ваших стінах?

— Слава Богу, поки що тримаємося.

— А як «слава Богу» виражається в цифрах?

— Торік вийшло менше 2%. Це приблизно такий самий рівень, як у Європі, наприклад у Німеччині.

— Борисе Михайловичу, кажуть, ви включені в так званий реєстр лікарів світу, які мають право оперувати в будь-якій країні земної кулі?

— Україну включено до реєстру країн, у яких роблять пересадку серця. Можна сказати, це як вхідний квиток у європейське медичне співтовариство. Навіть якщо сільський лікар, потрапивши за кордон, згадає, що в країні роблять пересадку серця, — більше ні про що не треба буде розповідати, для втаємничених усе зрозуміло. Кардіохірурги це зробили для своєї країни, гадаю — це і є патріотизм. Олег Котенко, наприклад, провів унікальну операцію з пересадки печінки шестимісячній дитині, — це теж високий рівень, не тільки професіоналізму, а й патріотизму.

Ви ж знаєте, що наш авторитет за кордоном, м’яко кажучи, не дуже високий. Коли я приїхав у Німеччину до професора Кьорфера й повідомив про зроблену в нас пересадку серця, молоді хірурги почали сміятися й хвалитися, що в них це почалося ще в 70-ті роки. А професор жорстко припинив розмови: «Бачили б ви, в яких умовах Борис це зробив, як він віз це серце!» Професор бував у нас, багато бачив, і знає, зокрема, й те, що не було ніякої спецмашини, я своїм автомобілем мчав зустрічною смугою, щоб встигнути довезти серце живим.

Тепер ми багато їздимо за кордон, але не тільки навчатися, а й навчати. Нещодавно я повернувся з Єгипту — до речі, це далеко не остання країна у галузі кардіології, особливо в арабському світі. На запрошення міністра охорони здоров’я я зі своєю командою літав, щоб оперувати новонароджених. Це дуже престижно! Є ще запрошення з арабських країн, але не можу викроїти час, адже така поїздка забирає місяць. У Єгипті прооперували дев’ять новонароджених із дуже складними пороками серця. Успішно, всі діти вижили. Операцію записували на кілька камер — для сторони, що приймає, це було досить цікаво і повчально.

— Одна річ — проводити операції на відкритому серці в благополучному Єгипті, і зовсім інша — в Іраку під бомбами. Яким вітром вас туди занесло?

— Я потрапив туди 2005 року з нашою групою військ, коли змінювалися бригади. Йшла війна, усім було байдуже до хворих малюків. Госпіталь стояв між телецентром і телевежею, а коли почали бомбити ці два об’єкти, то постраждав і госпіталь. Із дев’яти операційних залишилося всього дві, куди знесли вціліле обладнання. Там ми й прооперували двох дітей із пороками серця. Гадаю, це був зухвалий вчинок із нашого боку. Потім нас посадили в броньовану машину й повезли до міністра охорони здоров’я. Спочатку запитання були жорсткі: «Ви справді лікар? Що ви тут робите?». Тут і пригодилися документи з Єгипту арабською мовою, це переконало міністра в тому, що я справді кардіохірург і мені довіряють життя дітей. Він уже був поінформований про те, що ми успішно прооперували іракських дітей, але ніяк не міг второпати, що я за це вимагатиму. «Ви хочете грошей заробити? Чи вас цікавить наша нафта? Італійці вже пропонували свої послуги в обмін на нафту».

Я сказав, що приїхав оперувати безплатно, не заради нафти, а заради самих дітей. Ці хлоп’ята виростуть. Можливо, один із них стане президентом або прем’єром Іраку, і ось колись він пригадає, що його врятував український хірург. Сподіваюся, може, тоді менше наших українських солдатів гинутиме в боях. Ми хотіли показати, що в нас є не тільки зброя, а й скальпелі, які в умілих руках творять такі дива. Дивно було бачити, як міністр раптом заплакав…

— Сумно усвідомлювати, що життя дитини інколи залежить тільки від щасливого збігу обставин.

— Через рік після цього я побував у Косово і вкотре переконався, що війна особливо жорстока до дітей. Народилася божевільна, на перший погляд, ідея — знайти хворих дітей як з албанської сторони, так і з сербської, прооперувати їх. Хотілося зняти про все це фільм і подивитися, як змінюватиметься їхнє ставлення одне до одного, адже спільна біда, як і спільна радість, об’єднує. Затія виявилася непростою, але мені пощастило — я потрапив в ООН, де вдалося оформити необхідні документи. Потім поїхав у Белград і в Приштину. Від побаченого в мене самого серце заболіло — розгромлені села, напівспалені храми, перестрілки з великокаліберних кулеметів. Випадково довідався, що собаками зацькували двох дітей. Знову міністерство охорони здоров’я і знову пояснення, для чого та куди я беру малюків. Особливо всіх дивувало, що операції на відкритому серці буде зроблено безплатно. Відразу знайшли дівчинку-сербку в Приштині, а потім і албанських дітей, вік різний — від одного до семи років.

Привезли дітей і матерів до Києва, в Інститут Шалімова. Вони не спілкуються — не знають мови одне одного. Першою взяли в операційну сербську дівчинку. Албанки, не знаючи ні слова сербською, почали заспокоювати її маму, а потім усі разом плакали й раділи, коли дізналися, що все минулося благополучно. Через тиждень вони вже були ближчими, ніж родичі: діти вкупі гралися, всі розуміли одне одного з півслова.

— А фільм зняли? У нас про цю історію мало хто знає.

— Тоді в нас відбувалися чергові вибори, нікого це не хвилювало. Але сербська преса зацікавилася долею дітей. Журналісти зустрічали матерів із дітьми, коли ті повернулися з Києва, фотографували їх. Вони здивувалися, що сербська дівчинка, яка раніше через хворобу не могла ходити, вийшла з літака й побігла. Це все потрапило в газету. Під фотографією був підпис: «Те, чого не добилися політики та військові, зробив український хірург, який примусив обнятися й подружити сербів і албанців».

— Ви дуже ризикували, Борисе Михайловичу. Дітей вивозили з військової території — без обстеження й діагностики, напевно тільки в Києві дізналися, за що взялися. А якби, не дай Боже, котрийсь із малюків не витримав операції? Скандал спалахнув би на весь світ…

— Сербській дівчинці судилася вкрай тяжка операція — у неї був майже спільний шлуночок, довелося змінювати підходи. Могло піти все не так, як хотілося, з труднощами, але впоралися.

Знаєте, коли робиш щось добре, то відчуваєш, що тобі допомагають. Напевно, це підтримка звідти, з небесної майстерні...