Від заразного барака до інфекційної лікарні. І назад?..

Усі, хто з понеділка вирішив зайняти чергу на вакцинацію проти грипу, можуть розслабитися і зайнятися своїми повсякденними клопотами. Український центр грипу справжній господар свого слова — як його дав, так і забрав. Ще на початку листопада його директор з усіх екранів і шпальт газет запевняв, що на початку грудня розпочнеться страшна епідемія грипу, викликана аж трьома вірусами, а вже під кінець місяця МОЗ так само впевнено заявив, що епідемія переноситься на лютий. У пересічного українця може скластися враження, що епідемії в нас виникають, переносяться або зникають виключно за наказом міністерства. А в лікарів-практиків та пацієнтів після тієї словесної еквілібристики може зародитися думка про те, що очікування епідемії грипу — найбільший клопіт топ-менеджерів МОЗ. Певно, нагорі вважають, що всі інші проблеми, що стосуються інфекційних захворювань, уже вирішено.

«Асоціація інфекціоністів України вкрай стурбована високим рівнем інфекційної та паразитарної захворюваності, який зберігає тенденцію до зростання. Проте офіційно реєструється тільки частина інфекційних захворювань, що потрапили в поле зору фахівців. Тому державні статистичні звіти не відображають реального поширення інфекцій, і в суспільстві створюється враження про епідеміологічне благополуччя. На цьому тлі смертність від інфекційних та паразитарних хвороб різко зросла: з 11,5 у 1990 році до 36,6 у минулому році (на 100000 населення), тобто збільшилася у 3,1 разу.»

Фахівці намагаються достукатися у двері, за якими державні мужі вирішують питання загальнодержавного значення — свої пропозиції вони надіслали не лише до галузевого міністерства, а й президентові України, прем’єр-міністру та секретареві Ради національної безпеки та оборони України. Це звернення з’явилося на світ після обговорення ситуації на VII з’їзді інфекціоністів, який відбувся наприкінці вересня нинішнього року в м.Миргороді. На думку лікарів, багаторічне нехтування цієї проблеми призвело до того, що інфекції вже загрожують національній безпеці країни.

«Зараз державні органи найбільше уваги приділяють боротьбі з туберкульозом та ВІЛ/СНІДом. Працює мережа протитуберкульозних диспансерів і центрів профілактики та боротьби зі СНІДом... В той же час 40% інфекційних стаціонарів знаходяться в незадовільному матеріально-технічному стані, лікувальне, діагностичне обладнання та апаратура або відсутні, або морально та фізично застарілі, кошти на медикаменти та харчування одного хворого виділяються мізерні, сучасне лікування для більшості хворих стало недоступним».

За радянських часів інформація про інфекційні хвороби та епідемії була закрита, а корпоративна солідарність медиків наблизила її до розряду державної таємниці. Якби не увага міжнародної спільноти до проблеми СНІДу на всій планеті та епідемії туберкульозу в окремо взятій країні, яка перебуває в центрі Європи, то все це, певно, так би й залишалося донині. На вимогу міжнародних організацій та й, власне, з їхньою поміччю проблеми туберкульозу та ВІЛ/СНІДу не заганяють у глухий кут, їх усе ж таки намагаються вирішувати. Допомагає і гласність — зазвичай у світі проводять День боротьби з туберкульозом чи СНІДом. Ми теж не стоїмо осторонь: і державні мужі виступають з обіцянками, і громадські організації проявляють надзвичайну активність. І в той же час, коли на початку року епідемія кору звалила з ніг тисячі юнаків і дівчат, викликаючи серйозні ускладнення, коли багатьох ця дитяча хвороба довела до реанімації, офіційні служби щосили намагалися замовчати цей факт, повідомляючи лише про окремі випадки захворювання. Залишились осторонь і громадські організації. Проте висновки ВООЗ свідчать про те, що 86% випадків кору, зафіксованих у Європі, припадає на Україну. Хоча, зважаючи на «прозорість» нашої статистики, можна припустити, що ця цифра значно більша.

До речі, експерти ВООЗ провели репрезентативну вибірку і визначили тридцять основних причин смерті людей. Так-от — кір у цьому мартирологу займає восьму позицію, а СНІД — останню. Очолює список недуг, які мають такі трагічні наслідки, ішемічна хвороба серця; інфекції нижніх дихальних шляхів — на третьому, туберкульоз — на сьомому, малярія — на одинадцятому, за нею йде цироз печінки, до якого призводять вірусні гепатити.

Зовсім іншу картину маємо на основі вітчизняної статистики: у структурі причин смерті інфекційні та паразитарні хвороби займають найменший сектор, пропускаючи вперед усі інші. Але навіть такі «причепурені» дані дуже непокоять фахівців, адже вони краще за інших знають реальну картину: за останні 15 років за відносно незначного збільшення числа інфекційних захворювань від 3970 до 4247 випадків, різко зросла смертність від них — з 3,4 до 11,1 випадку (на 100 000 населення). Зауважу, це дані без туберкульозу, який у свою чергу теж дав збільшення смертності за цей період утричі.

Що ж відбувається в країні, коли без офіційно зареєстрованих пандемій і епідемій така моровиця проходить нашими містами і селами? На це запитання вже давно пора відповісти чиновникам Міністерства охорони здоров’я, але там протягом останніх років уся увага прикута до популярної розваги — хто посяде крісло міністра? Жоден з очільників цього відомства, починаючи з 2001 року, відколи крива смертності рвонула вгору, не насмілився відверто, на всю країну, заявити, що люди в білих халатах не тільки не подолали зарази, а й самі через неї втрачають здоров’я — до туберкульозу, який вони нерідко підхоплюють, додалися ще й вірусні гепатити, від яких потерпають не тільки лікарі інфекційних відділень, а й гепатологи, хірурги та інші медичні працівники.

Такий стан речей тривожить не тільки лікарів-практиків, а й науковців, які, простежуючи тенденції, дійшли висновку, що інфекції — це реальна загроза населенню України. На думку академіка НАН України Жанни ВОЗІАНОВОЇ, криза поглиблюватиметься й далі — передусім через безправне становище інфекційної служби та її фінансування за залишковим принципом.

«Вся увага прикута до проблем туберкульозу та СНІДу, а на решту інфекційних хвороб просто заплющують очі, наче їх не існує в природі», — розповідає Жанна Іванівна. — У нас відсутнє своєчасне інформування, достовірна статистика та сучасні інструктивні матеріали, у дефіциті якісні діагностичні тест-системи, необхідні для нормальної роботи лабораторій. А про стан діагностичного та лікувального обладнання краще й не згадувати. Лише 51% інфекційних стаціонарів розміщені в типових приміщеннях, а решта — в пристосованих, причому 37% потребують реконструкції та капітального ремонту. Згідно з офіційними даними міністерства, майже третина цих відділень не мають централізованої каналізації, дві третини функціонують без очисних споруд і хлораторних установок, кожне п’яте — обходиться без дезінфекційної камери. Таким чином, понад 40% інфекційних стаціонарів перебувають у незадовільному матеріально-технічному стані і не мають можливості надавати хворим ефективну та своєчасну допомогу.

Що вже говорити про віддалені міста та райцентри, коли в трьохмільйонному Києві жодне інфекційне відділення не має очисних споруд! Наша столиця взагалі лідер із сумних рекордів — де ще в Європі ви знайдете таке велике місто без сучасної інфекційної лікарні?! Єдине на все місто інфекційне відділення, яке мало реанімаційний блок і було обладнане сучасною апаратурою, розміщувалося в Центральній міській клінічній лікарні (ЦМКЛ). Але вже другий рік його немає — корпуси поставили на капітальний ремонт, кафедру інфекційних хвороб Національного медичного університету звідти виселили, обладнання та кадри розпорошилися по всьому місту. Нам усім обіцяли, що це тимчасово, усього на рік, адже виділено серйозні кошти, усе сплановано якнайкраще, а тепер стало відомо, що до цього часу немає навіть робочої проектної документації.

Колеги знають, наскільки важливим є правильний діагноз і вчасна медична допомога — багатьох пацієнтів доставляли до нас в такому важкому стані, що кожна хвилина була вирішальною. Як тепер обходиться столиця без тих реанімаційних ліжок? А діагностика? Ми проаналізували статистику за вісім років і побачили, що з 2205 пацієнтів — непрофільних поступило майже 40%. У таких ситуаціях нема коли думати — наш чи не наш це пацієнт? Ми кожного обстежували, проводили діагностику, призначали лікування. Але ніхто й ніколи не відповідав за те, що написав у направленні «лихоманка невиразного анамнезу» або ще щось, «близьке» до інфекційного відділення. Однак це часто закінчувалося трагічно, адже було втрачено дорогоцінний час, і пацієнт від самого початку хвороби не мав адекватного лікування. Летальні випадки в різні роки були різними — вони коливалися від 5,6% до 15%, але у непрофільних хворих цей показник був значно вищий, ніж в інфекційних. Крім усього іншого, на стан хворого дуже впливає бездумне використання медикаментів — «завдяки» агресивній рекламі фармпрепаратів, кожен, ледь занедужавши, починає самолікуватися, а коли зрештою потрапляє у відділення, то спочатку організм треба рятувати від надлишку хімії та наслідків безконтрольного вживання антибіотиків.»

Певно, кожен з нас колись чув від когось із рідних чи друзів, як в одній клініці лікували від одного, а в іншій, куди прийшов проконсультуватися, поставили зовсім інший діагноз. Коли всі болі й переживання позаду, над цим можна навіть пожартувати. А в іншому разі? До інфекційного відділення Київської центральної лікарні з діагнозом «грип» за рік було доставлено десятки пацієнтів, яким після ретельного обстеження було поставлено 35 різних діагнозів, серед яких кір, малярія, гострий апендицит, черевний тиф, позаматкова вагітність, туберкульоз, гнійний менінгіт та інші, які були досить-таки далекі як від зазначеного діагнозу, так і від призначеного на початку лікування. За словами інфекціоністів, бути професіоналом у їхній галузі досить складно: збудники хвороб уміють «маскуватися». Щоб виявити справжню причину захворювання і поставити реальний діагноз, треба постійно вчитися. Щоправда, переважно після закінчення медичного університету, бо, як видно, в аудиторіях це не вдасться. Насамперед це стосується тих лікарів, які надають допомогу дітям.

«За попереднім розподілом навчальних годин між педіатрією та дитячими інфекційними хворобами, згідно з новим навчальним планом, кількість годин на викладання останніх зменшується на третину. За два останні роки навчання в університеті на викладання дитячих інфекційних хвороб відводиться... вісім днів, — пояснює ситуацію завідувач кафедри дитячих інфекційних хвороб Національного медичного університету імені О.Богомольця, професор Сергій КРАМАРЄВ. — Ми дуже стривожені тим, що в Україні почалася ліквідація кафедр дитячих інфекційних хвороб: за останній рік їх ліквідовано вже три — в медичних університетах Запоріжжя, Донецька та Сімферополя. І це в той час, коли в дітей серед усіх хвороб за поширеністю саме інфекційні посідають перше місце. Усе це неминуче призведе до зниження рівня підготовки фахівців усіх профілів — педіатрів, лікарів загальної практики, лікарів невідкладної допомоги. (Загалом в Україні було сім таких кафедр. — Авт.)

Кожного року в країні реєструються спалахи інфекційних захворювань серед дітей. За останні два роки траплялися великі спалахи кору — у всіх регіонах, серозних менінгітів — в АР Крим, вірусних гепатитів — у Кіровоградській області, сальмонельозу — в Івано-Франківській області. На жаль, цей список можна довго продовжувати. Варто пам’ятати, що перенесені в дитинстві інфекційні захворювання у майбутньому можуть сприяти виникненню таких хронічних недуг, як розсіяний склероз, шизофренія, гломерулонефрит, цукровий діабет, сліпота, глухота та інші. Нині в структурі дитячої смертності, за офіційною статистикою, інфекційні захворювання займають п’яте-шосте місця, хоча насправді це четверте-п’яте місця, якщо враховувати втрати від гнійних менінгітів та гострих респіраторних вірусних інфекцій (ГРВІ), які чомусь відносять до захворювань центральної нервової та дихальної систем. В Україні від менінгококової інфекції, ГРВІ, гнійних менінгітів та гострих кишкових інфекцій загинуло значно більше дітей, ніж від СНІДу та туберкульозу разом узятих. Більшість інфекційних стаціонарів для дітей потребують ремонту та оснащення сучасною апаратурою, потрібні кошти на придбання сучасних антибіотиків та противірусних препаратів — рівень захворюваності дітей в Україні на інфекційні хвороби перевищує такий у країнах Європи у десятки, а за деякими інфекціями у сотні разів».

Незважаючи на критичну ситуацію, кількість дитячих «інфекційних» ліжок за останні роки скоротилася більше ніж на 12%. Самостійні дитячі інфекційні лікарні функціонують лише в шести регіонах — Донецькій, Луганській, Харківській, Житомирській, Миколаївській областях, в АР Крим та в Києві. (Щодо останньої — столичної лікарні, то вона вже давно стала притчею во язиціх — тими обіцянками, які щедро роздавала влада всіх рівнів, вже можна дах перекрити, якщо, звичайно, витримають стіни напіваварійного корпусу.) Виходить так, що в решті областей інфекція взагалі залишається поза увагою. Хворих дітей, звісно, кудись госпіталізують, десь лікують, але чи є для цього необхідні умови?

За даними «Наукового вісника» Національного медичного університету імені О.Богомольця, у деяких інфекційних лікарнях «інтенсивну допомогу дітям з тяжкими формами інфекційних захворювань надають лікарі-анестезіологи, які не мають спеціалізації з дитячої анестезіології, що в ряді випадків неминуче впливає на якість лікування і наслідки захворювання». Безліч проблем накопичилося у сільській місцевості — там зафіксовано чимало випадків пізнього звернення до лікаря та найбільшу кількість помилок при наданні первинної медичної допомоги. Це стосується не тільки ФАПів та амбулаторій, а й центральних районних лікарень, де немає відповідних умов та спеціалістів, щоб рятувати дітей з важкими формами інфекційних захворювань. З цих причин смертність серед сільських дітей значно перевищує показники, зареєстровані в містах.

В Академії медичних наук справедливо вирішили: оскільки про інфекційні хвороби на офіційному рівні ще хоч якось, хоч пошепки згадується, а про паразитарні — взагалі нічичирк, то постає необхідність привернути до цього увагу суспільства. За словами Катерини Бодні, професора, завідувача кафедри медичної паразитології Харківського інституту післядипломної підготовки лікарів, ніде в Європі не ставляться до цієї проблеми так легковажно, як у нас. Дані ВООЗ свідчать, що кожен четвертий житель планети уражений кишковими гельмінтами, досить високий цей показник зокрема в Європі, а Україна стверджує, що в нас — тільки кожен сотий має цю проблему! Де є діагноз, там призначається лікування, а що в нас? Трапляється, людина роками скаржиться на погане самопочуття, діагностують щоразу щось нове, але перевірити на гельмінти нікому й на думку не спаде. Може, комусь видається, що на це можна не зважати, але останнім часом зростає смертність з цієї причини — кількість жертв паразитів вже така сама, як від онкозахворювань у США . Медичні видання обійшла фотографія, на якій зафіксовано людське серце, роздуте, буквально нашпиговане гельмінтами. Шкода тільки, що діагноз було поставлено занадто пізно. Доповідь Катерини Ігорівни вразила учасників засідання, посипалися запитання, але на одне вона так і не змогла відповісти — де можна обстежитися на гельмінти? Боюся, що на це запитання не знайдуть відповіді дорослі і малі пацієнти не тільки у віддалених районах, а навіть і в столиці. Проблема стандартна — бракує лабораторій, обладнання, діагностикумів, спеціалістів. За останні десять років кадровий потенціал зменшився на 50% . І знову ж таки — у медичних університетах на паразитологію відведено аж... вісім годин.

Науковці гаряче обговорювали всі доповіді, намагаючись знайти вихід з кризової ситуації, в яку потрапили інфектологія та паразитологія. Та, власне, й уся система охорони здоров’я. Для прикладу — вірус гепатиту В виявили ще сорок років тому, через десять років до нього додався вірус гепатиту С, нині їх відомо вісім видів та десятки підвидів, але МОЗ ще й досі не створив жодного сучасно обладнаного гепатологічного центру. І все це — незважаючи на те, що понад мільйон наших громадян є носіями вірусу гепатиту В, і хтозна-скільки тисяч — вірусу гепатиту С (офіційної статистики немає). Число інфікованих зростає в геометричній прогресії, оскільки ці віруси передаються як статевим шляхом, так і парентеральним. За словами столичних лікарів, майже 75% онкохворих дітей, яким переливають кров, «отримують» на додачу один або й кілька вірусів гепатиту. Коли стають відомі факти зараження ВІЛ/СНІДом під час переливання крові, це викликає хоч якусь реакцію медичного відомства та громадських організацій, а про вірусні гепатити навіть не згадують. Можливо, через те, що більшість плутає їх з гепатитом А, так званою хворобою Боткіна, але ж вірусні гепатити В і С у підсумку призводять до цирозу або раку печінки.

На папері існує Державна програма будівництва сучасних інфекційних лікарень на 2004—2010 роки, після затвердження якої в темниках писали про батьківську турботу влади про народ. Та коли дійшло до виділення коштів, ця любов вивітрилася — у 2004 році фінансування було на рівні 35% від передбаченого річною програмою. Його вистачило лише на виготовлення проектно-кошторисних документів та латання дірок на дахах. Та що там нові лікарні! Не всі старі вціліли — за період з 1994 до 2004 року число інфекційних ліжок для дорослих зменшилося на 35%.

Цими проблемами переймалися науковці та клініцисти на VII з’їзді інфекціоністів України, заслуховували на засіданнях Асоціації інфекціоністів, обговорювали в АМН.

Після обговорення цілої низки питань із провідними вченими та викладачами медичних університетів наукова рада з теоретичної та профілактичної медицини при президії АМН України визнала ситуацію вкрай незадовільною і підготувала звернення, в якому викладено пропозиції щодо поліпшення стану справ та забезпечення епідемічного благополуччя населення. Як завжди, надіслали цей документ у Міністерство охорони здоров’я, сподіваючись, що там дослухаються до голосу вчених.

Чи ж дослухаються?..