ВЕНЕРА ПРОСЛЬОЗИЛАСЯ Б...

Цей конфлікт розгорівся в Харкові рік тому відразу на декількох рівнях — владному, професійному, юридичному та особистому. Не вирішено його й досі.

Окрім викладу подій, наводжу тут аргументи втягнутих у протистояння людей. Це — головний лікар шкірно-венерологічного диспансеру №13, заслужений лікар України Тамара Гудкова, начальник міського управління охорони здоров’я, пульмонолог Любов Костенко, директор департаменту юридичних послуг і судового захисту юридичної фірми «Інюрполіс» Роман Москаль і директор Інституту дерматології та венерології АМНУ, професор Іван Мавров.

Кілька слів про передісторію конфлікту. У середині 90-х за рішенням міськвиконкому в Комінтернівському районі Харкова було відкрито шкірно-венерологічний диспансер №13, що одержав статус юридичної особи. Як зазначено в документі, «...із метою поліпшення якості медичного обслуговування». За ним було закріплено понад 170 000 чоловік дорослого та дитячого населення Комінтернівського і частково Червонозаводського районів. Загалом у місті було створено мережу з декількох таких диспансерів — із певною структурою, завданнями, обсягами робіт і матеріально-технічною базою.

2000 року Кабінет міністрів наказав передати міські спеціалізовані медичні заклади, у тому числі районні шкірвендиспансери, на обласне фінансування. У багатьох містах так і зробили. Харків вирішив піти іншим шляхом. У березні 2001 року міськрада ухвалила реорганізувати шість шкірно-венерологічних диспансерів (ШВД), у тому числі і №13, у відділення районних поліклінік.

Зауважу, що цю службу вперше в Україні було створено саме в Харкові, оскільки тут існує відома в медичному світі школа венерології, працює профільний інститут. І, як бачите, за іронією долі, саме тут ШВД було вирішено перетворити на відділення. До речі, теж під прапором «забезпечення ефективного і доступного для населення міста медичного обслуговування».

І ось тут конфлікт вихлюпнувся назовні.

Апеляції до Києва

Головні лікарі диспансерів, а також директор НДІ дерматології та венерології дійшли згоди, що реорганізація погіршить і так досить напружену епідеміологічну ситуацію. Медики зверталися в різноманітні інстанції, від мера міста до Кабінету міністрів і Президента, із проханням не реорганізовувати районні ШВД. «Сформована в Харкові мережа лікувально-профілактичних закладів дерматовенерологічного профілю, — писали вони, — дозволила на тлі погіршення соціально-економічних умов життя населення стримувати темпи зростання венеричної захворюваності».

Два ШВД міста є клінічними базами Харківської академії післядипломної освіти і Харківського медичного університету. Крім того, у всіх ШВД Харкова проводиться впровадження й апробація новітніх методик діагностики та лікування шкірних і венеричних захворювань, що розробляються Інститутом дерматології та венерології АМН України і впроваджуються по всій Україні. Дерматовенерологічна служба Харкова разом з інститутом і кафедрами складає єдиний медичний простір, що дозволяє стримувати темпи зростання венеричної захворюваності й ефективно здійснювати моніторинг. Вона посідає нині провідне місце серед інших областей України.

Пропозиція управління охорони здоров’я Харкова з переведення ШВД у відділення територіальних поліклінік спричинить розвал чітко налагодженої організаційно-методичної, лабораторно-діагностичної та патронажної роботи Харкова з оперативного санірування осередків венеричних, заразних шкірних захворювань і хвороб, які передаються статевим шляхом, що створить умови для некерованого зростання перелічених вище інфекцій.

— Слід мати на увазі, що Харків є великим індустріальним магістральним центром, прикордонним містом із високою міграцією і населенням близько півтора мільйона чоловік, — нагадували медики, — де кожен ШВД обслуговує населення, по чисельності рівне таким обласним містам, як Суми, Полтава, Чернігів, Чернівці та інші.

Прохання медиків зберегти диспансер підтримали і власті Комінтернівського району.

Відповіді з Києва вселяли медикам надію. Зокрема, у травні 2001 року на ім’я глави Харківської міськради Михайла Пилипчука надійшов лист із Міністерства охорони здоров’я України. МОЗ погоджувалося, що «...реорганізація ШВД може погіршити оперативність виявлення джерел зараження венерично хворих, побутових і статевих контактів, погіршити якість лабораторно-діагностичного процесу, а також призведе до практично повної втрати створеної матеріально-технічної бази».

— Відповідно до цього, — повідомлялося в листі, — на апаратній нараді МОЗ рекомендовано призупинити закриття спеціалізованих закладів дерматовенерологічної служби.

Наша пісня гарна й нова...

Однак міськздоров’я залишилося при своїй думці. Під напором обставин головлікарі районних ШВД здалися і перейшли «під крило» районних поліклінік Харкова. Окрім Т.Гудкової. Їй також повідомили, що ШВД № 13 реорганізується у відділення міської поліклініки №19 харківського виробничого об’єднання «Радіореле». Але вона вирішила відстоювати диспансер і подала позов на рішення міськради про закриття свого диспансеру в обласний господарський суд. Програла справу. Подала позов у касаційний суд Харкова. Теж програла.

Тут я хочу зауважити, що всі спеціалісти-дерматовенерологи, із якими я розмовляла, вітали зусилля Т.Гудкової «домогтися справедливості» через МОЗ, адміністрацію Президента й інші владні структури. Але її звернення до суду викликало, як то кажуть, неоднозначну реакцію. Були й такі думки: «Не треба було виносити сміття з медичної хати», «вона має рацію, але навіщо це сутяжництво», «даремно це Тамара Олександрівна...» На жаль, поки далеко не всі громадяни вважають суд цивілізованим методом вирішення подібних спорів...

Однак Гудкова вирішила йти до кінця — подала позов у Верховний господарський суд України.

Розглянувши справу, 11 грудня 2001 року суд виніс рішення на її користь, оскільки (цитую): «...виконання рішення приєднання ШВД №13 до іншого закладу охорони здоров’я на правах структурного підрозділу фактично призведе до скорочення існуючої досі мережі закладів охорони здоров’я всупереч вимозі статті 49 Конституції України».

Незабаром відбулася нова сесія міськради. Її рішенням так звані ТМО — територіально-медичні об’єднання — перетворюються на райздороввідділи і вже в цих ніби зовсім нових реаліях життя ШВД №13 знову вирішують приєднати як диспансерне відділення до тієї ж 19-ї поліклініки. Тобто, наша пісня гарна й нова, починаймо її знову.

На початку лютого у ШВД прийшла ліквідаційна комісія. На той час непокірну Гудкову з її складу, де вона перебувала як глава закладу, що ліквідовується, виключили. Але Тамара Олександрівна на той час уже пішла шукати справедливості по другому колу, знову звернувшись у господарський суд у Харкові, і комісія відступила. Нове судове засідання відбудеться на початку березня. До цього строку дію нового рішення Харківської міськради призупинено.

Отже, минув рік із початку цього конфлікту. Обидві сторони, як і раніше, упевнені у своїй правоті.

Тамара Гудкова: ламати — не будувати

Наш диспансер обслуговує великий і складний у медичному відношенні промисловий район, де розташовано підприємства і молодіжні гуртожитки. Зараз це бідний район — багато підприємств не працюють, люди підробляють, де можуть, торгують на речових ринках. А там, де бідність і скупченість, там, як відомо, туберкульоз, сифіліс і СНІД.

Якщо ШВД розсіють по поліклініках, диспансери втратять багато своїх нинішніх функцій. У тому числі, наприклад, не збережеться денний стаціонар нашого диспансеру, де безплатно надається лікарська допомога малозабезпеченим жителям району, не буде безкоштовної експрес-діагностики на сифіліс усім, хто до нас звертається, оскільки все це фінансується за рахунок нашого госпрозрахункового кабінету. Перестане існувати патронажна служба.

Якщо говорити взагалі, обсяг і задачі роботи диспансеру та поліклінічного відділення різняться в принципі. Ситуацію з приєднанням ШВД до поліклінік можна порівняти хіба що із прикріпленням суду до райвідділу внутрішніх справ.

Не можна скидати з рахунків і небезпеку зараження інших пацієнтів поліклініки. Короста, лишаї, сифілітичний сип... Недарма нам, працівникам ШВД, доплачують 15% за шкідливість. Через небезпеку зараження, за розпорядженням санепідемстанції всі наші лікарі застраховані на випадок захворювання.

Любов Костенко: закони суперечать один одному

— Любове Федорівно, у чому, із точки зору керівника міськздоров’я, полягає суть цього конфлікту?

— Річ у тім, що два закони — про місцеве самоврядування і Бюджетний кодекс вступили у певне протиріччя.

— У чому воно полягає?

— За законом про місцеве самоврядування ми можемо мати всі медичні заклади, що є в нас нині. І навіть більше. Ми маємо право проводити реорганізації, оскільки власником комунальних медичних закладів вважається міська рада. Зокрема, приміщення ШВД і все, що є в приміщенні, аж до шприца, належать місту. А Бюджетний кодекс наказує спеціалізовані медичні заклади, у тому числі і ШВД, передати на інший рівень фінансування — обласний. Це позбавляє місто спеціалізованої медичної служби. Цей конфлікт може бути вирішений лише зі зміною Бюджетного кодексу.

— Ви вважаєте, що кодекс буде змінюватися на користь самоврядування?

— Гадаю, так. По суті виходить, що ми повинні звільнити власті району від їхнього прямого обов’язку фінансувати ШВД, хоча ті обслуговують саме їхніх жителів, і передати диспансери облдержадміністрації. Але на рівень обласного управління передали зараз стільки лікувальних закладів, що вони висять, як груші врожайного року. Сьогодні обласне управління охорони здоров’я просто не в змозі фінансувати районні лікувальні заклади. Я не можу в такій ситуації просто передати ШВД на область і самоусунутися.

Лише один приклад. Відповідно до того ж Бюджетного кодексу міськздоров’я було змушене віддати на фінансування області два будинки дитини до тих двох, що у них уже є. Область тепер із ними фінансово не справляється. До того ж Бюджетний кодекс не переглянув передачу комунального майна. У результаті виходить, що оперативне управління залишається за містом, майно теж належить місту, головного лікаря призначає місто, а фінансувати заклад має область.

— Хто тепер фінансуватиме ШВД, які стали відділеннями поліклінік?

— Райони. Дерматовенерологія у вигляді ШВД коштує місту майже півтора мільйона гривень. У такий спосіб область ці гроші заощадила.

— Чи постраждають пацієнти?

— Гадаю, що ні. У 80-ті роки шкірно-венерологічних диспансерів як таких не було, лікарі приймали пацієнтів у районних поліклініках. Ця структура, до речі, відтоді збереглася в двох районах Харкова й донині. Це дуже зручно. Хворі, котрі приходили в поліклініку, особливо до суміжних спеціалістів — гінекологів, урологів чи на профогляд, за найменшої підозри могли відразу ж звернутися до дерматовенерологів. Деякі фахівці вважають, що працювати в багатопрофільній поліклініці легше. На мій погляд, існування ШВД загалом лише погіршує роботу з виявлення цієї патології.

— Колишні ШВД, які стали відділеннями, мали статус юридичної особи. Він у них залишиться?

— Ні. ШВД втрачають статус самостійної юридичної особи, приєднавшись до поліклінік. Нині, хочемо ми того чи не хочемо, йде реорганізація медичної галузі. Взяти хоча б такий факт: із 1995 року за рекомендованими нормативами МОЗ місто скоротило майже 6000 ліжок. Зменшилася кількість лікувально-профілактичних закладів. Реорганізація ШВД йде в цьому загальному руслі. Сьогодні державі невигідно мати таку мережу дрібних розрізнених закладів.

Іван Мавров: Харків вимагає особливого підходу

— Іване Івановичу, як ви гадаєте, зараз, через рік після початку конфлікту, чи вплине реорганізація ШВД на якість роботи дерматовенерологів?

— Звісно, вплине. Залишається сподіватися, що завдяки своїй високій кваліфікації та компетентності вони впораються із ситуацією. Є і ще одна складність — психологічна, через хибну сором’язливість, наші люди у звичайну поліклініку не готові йти з цими хворобами. Шкірвендиспансери — це була струнка, професійно працююча служба. Але знаєте, міські власті теж треба зрозуміти — їх, напевно, змушує на такий крок фінансова ситуація.

— А якщо, припустимо, над нами не висить дамоклів меч фінансової ситуації?..

— Такі великі міста, як Харків, вимагають особливого підходу, у тому числі до медичної галузі. Особливого статусу. За тим же ШВД №13 закріплено 170 тисяч жителів. Це населення такого міста, як Чернівці. Харків — це величезний півторамільйонний мегаполіс, найбільший залізничний вузол, прикордонне місто з постійною міграцією! А нинішнє становище ви знаєте — туберкульоз зростає, сифіліс зростає, СНІД зростає просто катастрофічно. Харків обов’язково повинен мати такі спеціалізовані заклади, як шкірвендиспансери.

Роман Москаль: закон є закон

Перш ніж виносити питання про такого типу реорганізації на міську сесію, потрібно було, на наш погляд, провести як мінімум незалежну соціальну експертизу. Наприклад, за допомогою такої авторитетної наукової організації, як Інститут дерматології та венерології, або будь-якого іншого НДІ цього профілю в Україні, СНД чи навіть Європі. Існуюче законодавство проведення такого роду експертиз передбачає.

На нашу думку, і суд із нами погодився, реорганізації, що можуть мати необоротні наслідки, потрібно також погоджувати з Міністерством охорони здоров’я. Лише після експертизи, яка б усебічно обгрунтувала доцільність реорганізації, і згоди колегії МОЗ можна було б ухвалювати якісь рішення.

Однак реорганізація не могла бути здійснена і з формально-правової точки зору. У відповідності зі статтею 49 Конституції України мережа медичних закладів, що існували на 28 червня 1996 року (дату прийняття Конституції), не може бути скорочена. А ШВД №13 вже існував, тому не може бути скорочений ні шляхом реорганізації, ні шляхом ліквідації, при яких він втрачає свій статус самостійного медичного закладу. Це є нормою імперативного характеру, вона не може застосовуватися подвійно і має дотримуватися усіма: від органів місцевого самоврядування до міністерств і відомств України.

***

Народна мудрість радить нам сім разів відміряти, перш ніж один раз відрізати. Ця порада особливо актуальна в наш час повсюдних реорганізацій, оптимізацій і реформ. Тим більше в галузі медицини, де ціна непродуманості — здоров’я і саме життя людини.