Підтримати
«Медицина в них просто жахлива», — останнім часом чуємо від батьків наших маленьких пацієнтів, які виїхали до Європи на початку війни.
З приватних розмов із батьками тих дітей, котрі побували у стаціонарах, загальне враження складалося позитивне. Якщо порівняти з нашими дитячими лікарнями, вигравали закордонні. Але більшість українців незадоволені наданням первинної медичної допомоги в країнах Європи, нижчою її доступністю, відсутністю звичного рівня сервісу.
Так, наприклад, усі українські біженці, котрі приїхали до Польщі після 24 лютого, отримали доступ до безкоштовної державної медицини, яка працює за тим самим принципом, що й в Україні: спочатку запис на прийом до сімейного лікаря, після чого можна отримати направлення до профільного спеціаліста. Однак дуже часто, аби записатися до профільного лікаря, потрібно чекати кілька місяців, що є типовою практикою майже для всіх європейців. Згідно з опитуванням аналітичного центру міжнародної агенції з працевлаштування Gremi Personalа (1210 респондентів), 42% українських біженців у Польщі за вісім місяців війни не зверталися по медичні послуги. 28% респондентів вважають, що в Україні медицина якісніша, ніж у Польщі. Водночас 21% зазначає, що послуги — приблизно однакового рівня, й лише 9% вважають, що польська медицина перевершує українську.
Українці за кордоном зараз переживають культурний шок стосовно всього і або впадають в ейфорію, або, навпаки, думають: «Боже, як у них погано, а в нас класно». Насправді ні те, ні те не відповідає реаліям. Багато українців до війни ніколи не виїжджали за межі України. В них сформувалося чимало стереотипів. Зокрема й щодо європейської медицини.
Ми неодноразово бували за кордоном на стажуваннях, освітніх курсах, конференціях. Бачили, як український ринок наповнюється імпортними ліками, обладнанням. Як зі скрипом, але дедалі більше західних протоколів лікування впроваджується у практику українських лікарів. Але наші люди чомусь уперто продовжують скаржитися на закордонну медицину і впевнені, що то в них із медициною щось не так, а не в нас.
Передусім зазначимо: потрібно розуміти, хто порівнює (людина з якими статками й очікуваннями) та що порівнює (українську приватну столичну клініку з європейською державною лікарнею в передмісті чи українську районну лікарню з такою самою за кордоном). Порівнювати слід усе-таки систему з системою, а не з приватними й дуже різними досвідами окремих людей.
В Україні медицина справді доступніша, — за радянських часів лікарень було набудовано багато. А як щодо сервісу та якості?
Погляньмо правді в очі.
Люди платять незручністю, але отримують справжню медицину
Як і будь-яка система, європейська система охорони здоров'я не є ідеальною, вона також дає збої. Причому збої, які можуть бути серйозними. Але якщо порівняти середню тривалість життя, то в Україні люди живуть на 10–12 років менше, ніж у європейських країнах. Показники дитячої смертності удвічі вищі: в Україні — 7,77 на тисячу новонароджених, в Європі — 3,7.
У ЄС ви не зможете так легко, як в Україні, потрапити до лікаря «сьогодні на сьогодні», щойно вам щось «здалося». Не зможете отримати поради телефоном. Якщо ви «просто так» хочете здати аналізи, ви їх не здасте. Якщо хочете зробити УЗД, бо у вас щось «коле в боку», вам його не зроблять. Все має бути обґрунтовано й узгоджено з лікарем первинної ланки.
Натомість якщо ваш стан потребує негайної допомоги, ви її отримаєте. Можливо, доведеться висидіти чергу, але це буде безоплатно і в необхідному обсязі. За потреби до вас приїде «швидка», вас покладуть до лікарні, проведуть найскладніші діагностичні процедури й найдорожче лікування. Якщо ж ваш стан не потребує негайної допомоги, то чекатимете, залежно від стану, від кількох годин до кількох тижнів.
Оскільки в Європі люди здебільшого користуються державним медичним страхуванням, то всі перебувають в однакових умовах. Пересічні громадяни регулярно відвідують лікаря для планової перевірки та діагностики. Через це утворюються черги. Інколи чергу до вузького спеціаліста можна чекати від двох до шести місяців.
Вузькі фахівці в європейських країнах «міряються» кількістю вилікуваних або тяжких пацієнтів, а не лікарями, які оглядають здорових дітей.
Наприклад, на кожного дитячого невролога в Німеччині в нас буде п'ять по кожній міській поліклініці. До них легше потрапити, проте рівень їхньої кваліфікації далекий від бажаного.
Тут люди платять незручністю, але отримують справжню медицину, а не її імітацію.
Кошти на лікування не збирають «усім миром»
У всіх розвинених країнах оплата за медпослуги надходить через систему державного чи приватного страхування. Всі громадяни мають страховку, яка покриває істотну частку витрат на лікування. Це означає, що середньостатистичний європеєць не платить за послуги з власної кишені.
Буває, що й платить, але тільки за те, чого не покриває його медстрахування. Наприклад, зубний імплант рідкісного виробника.
Навіть якщо у вас рідкісний вид ракового захворювання і ви потребуєте дуже дорогого лікування, ви отримаєте його безоплатно. Таких ситуацій, як в Україні, коли гроші на лікування дітям збирають «усім миром», там не виникає.
А що з «безкоштовною» медициною в нас?
Попри те, що в Україні запрацювала Програма медичних гарантій, люди продовжують із власної кишені оплачувати ліки, роботу лікаря, лабораторні дослідження. Ми не звикли заходити в лікарню без грошей, адже знаємо: за все треба буде заплатити. 50% усіх видатків на медицину в Україні — з кишені пацієнта.
В Україні ви можете зателефонувати й викликати додому лікаря «полікувати» температуру, але при цьому ви не можете без грошей у необхідний термін прооперувати якесь захворювання, тому що з вас вимагатимуть плату. В приватному секторі пацієнт принаймні ознайомлений із прейскурантом, та й обмін грошей на послугу прозорий.
Система — для лікаря, а не лікар для системи
В Європі лікар — це шанована людина, самодостатній мотивований фахівець, який усім забезпечений для доброчесної праці на засадах сучасної та доказової медицини.
Стати лікарем, наприклад, у Німеччині доволі складно: дуже високий прохідний бал і далі в університеті теж суворий відбір, — близько двох третин студентів відсіюється під час навчання. Лікар має постійно вчитися, відвідувати медичні конференції, курси підвищення кваліфікації.
Тимчасом він має свободу й мобільність — можливість працювати там, де потрібен, якщо хоче впливати на величину своїх доходів.
Оскільки медицина в Європі дорога, то й доходи лікарів дуже високі.
Заробітна плата лікаря загальної практики чи сімейного лікаря в Європі — від 60–80 тис. євро на рік. Для порівняння: в Україні, у Києві, за даними 2020 року, — 20 тис. грн на місяць. За курсом на той час — близько 7–7,5 тис. євро на рік. При цьому тіньові доходи в медицині, оплата в лікарські кишені — притча во язицех.
Система робить усе для того, щоб лікарі опинялися у «психологічному рабстві» вже з університетської парти.
Український лікар не має професійної, економічної та контрактної свободи. Не має впливу на систему, механізмів професійного захисту, захисту честі та гідності тощо.
Скептичне ставлення до медреформи самих лікарів, постійний пошук вад і небажання щось змінити — проблеми, які на сьогодні в Україні невирішені.
Пацієнт і лікар — партнери
На сьогодні практики врахування цінностей пацієнтів і залучення їх до процесу прийняття рішень щодо лікування в Україні майже немає, на відміну від розвинених країн світу.
У світі давно практикують партнерські відносини, коли лікар і пацієнт — партнери. Відносини, коли думка лікаря вислуховується. І так само вислуховується думка пацієнта. Де лікар і пацієнт поважають одне одного, де є місце людяності, співпереживанню, емпатії та співчуттю.
А що в нас? Всі ми мали негативний травматичний досвід у стінах лікарень та в конкретних випадках спілкування з лікарями, медсестрами й іншими медичними працівниками.
Є категорія лікарів, які вважають, що білий халат і диплом роблять їх сакральними, а пацієнти недостатньо освічені, аби зрозуміти складні питання медицини, терміни та протоколи лікування. Тому лікар робить так, як вважає за потрібне в «інтересах пацієнта».
У спадок від радянських часів нам дісталось абсолютне невміння говорити з пацієнтами, особливо на важкі теми, такі як рак, смерть, ускладнення.
Я усвідомлюю, що шлях до партнерських відносин між медичними працівниками та пацієнтами — довгий і тернистий, адже він потребуватиме зміни поведінки обох сторін. Але вірю, що ми зможемо створити простір, у якому шанується різність, а люди — чують одне одного.
Однакові правила гри
Сьогодні клінічний протокол — це докладна інструкція для європейського лікаря. Тобто він не мусить (і не має права) щоразу «винаходити велосипед», — є перевірені способи діагностики та лікування, які довели свою ефективність.
Крім того, лікарі дотримуються клінічних протоколів при призначенні лікування, а тому вплив фармацевтичних компаній на прийняття рішень лікарями у країнах ЄС зведений до мінімуму, на відміну від України.
Але найсучасніший протокол не є універсальним, бо медична наука і практика невпинно розвиваються та вдосконалюються, і ми отримуємо нове розуміння причин хвороби, а отже нові методи діагностики й лікування. Тому лікарську інтуїцію ніхто не скасовував, і часом лікування може бути й поза межами наявного протоколу. Це накладає велику відповідальність на лікаря та потребує залученості пацієнта у прийняття рішень стосовно його здоров’я.
Україна — єдина країна в Європі, де офіційно не впроваджені протоколи лікування. Сьогодні лікар може лікувати одним препаратом, а завтра — іншим. Навіть лікарі в одній лікарні однаковий діагноз лікуватимуть по-різному. Тут прикладом може бути COVID-19 — те, як по-різному його лікували в країні в різних закладах, незважаючи на рекомендації МОЗ.
Для більшості найбільш поширених діагнозів в Україні немає стандартів якості, затверджених міністерством і обов'язкових для застосування.
Притягнути лікаря до відповідальності за встановлення непідтвердженого діагнозу, призначення некоректного лікування або за хірургічну помилку — практично неможливо.
Цілком очевидно, що наша країна загалом і медицина зокрема потребують системних змін, створення сприятливого середовища для лікаря не лише з гідною оплатою роботи, а й із відчуттям власної гідності. Лікаря, що стоятиме на захисті здоров'я та прав пацієнтів. А також середовища безпеки для пацієнта, що, потрапивши до будь-якого із закладів системи охорони здоров'я, відчуватиме повну довіру до медичних працівників.
Стежити у Телеграмі
Увійти за допомогою Facebook
Увійти за допомогою Twitter
Увійти за допомогою Google