«У нього навіть очі стали іншими»

Ніхто не припускав, що впровадження в Україні замісної терапії для споживачів ін’єкційних наркотиків, або, коротше, «метадонових програм» (за назвою основного препарату, застосовуваного для цих цілей), викличе серйозне вирування пристрастей. На Заході цей метод зниження шкоди від наркотиків, профілактики ВІЛ і низки інших інфекцій у цій групі ризику давно практикується.

Утім, особливо дивуватися не слід: тема зниження шкоди від наркотиків далеко не однозначна, а приєдналися до обговорення не тільки громадські організації та відомі політики, а й силові відомства. Саме їхня активна протидія не дозволяє впроваджувати методику в Україні.

Настільки різке протистояння в поглядах на замісну терапію, можливо, пояснюється тим, що ставлення до цього медичного питання багато в чому залежить не від обсягу інформації, якою володіє той чи інший опонент, не від його вміння зважувати «за» й «проти», а від його життєвої філософії. Чи він вважає, що має право повчати «нерозумних», карати їх, заганяти залізною рукою до щастя. Чи шанує особистість іншої людини, хоч яким неправильним був би її вибір, вважає за ліпше допомагати, підтримувати, намагатися поступово змінити ставлення людини до себе й навколишнього світу.

У боротьбі з наркотиками ефективними можуть бути обидві ці позиції, якими зазвичай переймаються близькі люди хворих на наркоманію. Тільки в першому випадку шлях до вільного від наркотиків життя болючіший, пов’язаний із болісним подоланням не тільки фізіологічних реакцій організму, а й власного «я». Іноді ця боротьба виявляється для наркоспоживача настільки гострою, що він вважає за краще визнати себе переможеним.

Зменшити ризик, а не перевести на новий наркотик

Формально привід до палкої громадської дискусії подали Глобальний фонд боротьби зі СНІДом, туберкульозом і малярією, а також Програма розвитку ООН і Міжнародний фонд «Відродження». Останні вже давно намагаються налагодити замісну терапію в комплексі заходів для зниження шкоди від наркотиків і боротьби з поширенням ВІЛ-інфекції та СНІДу в нашій країні. А Глобальний фонд включив програми замісної терапії в список умов для подання Україні гуманітарної допомоги — постачання препаратів для антиретровірусної терапії ВІЛ-інфікованих. Адже, попри те, що епідемія вже вирвалася з горезвісних груп ризику, одним із основних шляхів передачі інфекції, як і раніше, залишається ін’єкційний — через брудні шприци, а споживачі ін’єкційних наркотиків становлять значну частку серед хворих на СНІД.

Отже, профілактика зараження ВІЛ у багатьох випадках означає зниження шкоди від наркотиків: крім обміну шприців, специфічної медичної та психологічної допомоги — переведення споживання наркотиків у контрольовану форму, коли замість небезпечної ін’єкції споживач наркотику може прийняти його у вигляді розчину чи таблетки під наглядом лікаря. Поведінка такої людини стає менш ризикованою й більш контрольованою. Для хворих на СНІД це неймовірно важливо — регулярно приходячи за наркотиком вони отримують і антиретровірусну терапію, дотримуватися режиму якої самостійно вони просто не в змозі.

Власне, про широкомасштабне «пересаджування» всіх вітчизняних наркоманів на метадон не йдеться. Тим паче, що Міністерство охорони здоров’я займати принципову позицію не поспішає, оскільки не хоче сваритися з силовиками. Хоча на метадонову терапію там дивляться виключно з погляду лікування ВІЛ-інфікованих і хворих на СНІД споживачів ін’єкційних наркотиків — для підвищення контролю якості лікування, в Україні її застосування для цієї категорії хворих, переконують у Мінздоров’я, можливо лише після отримання всіх потрібних дозвільних документів. Тобто без згоди на її проведення МВС, СБУ й профільного комітету Верховної Ради від СНІДу «системних» наркоманів не лікуватимуть: не привівши їх до тями, розпочинати лікування немає сенсу — це добре розуміють усі медики. Наркоман, хворий на СНІД, не тільки не в змозі дотримуватися режиму прийому антиретровірусних препаратів, а нерідко взагалі відмовляється від лікування, вважає за ліпше просто не думати про наслідки такого кроку — це набагато простіше, ніж дотримуватися жорстких і в деяких випадках обтяжливих умов терапії.

Отже, нехай умирає? А якщо це той, хто живе поруч із вами, кого ви любите? Може, все-таки спробувати допомогти за допомогою замісної терапії, тим паче що й вона буває різною?

Без «кайфу» й «ломки»

У Херсоні та Херсонській області замісну терапію обкатують на бупренорфіні (за підтримки проекту ПРООН «Права людини в дії»). Метадон є агоністом опіатів — речовиною, властивості якої подібні до незаконного наркотику, який регулярно вживають. Він схожий на опіат, але його використання полегшує більшість симптомів відміни («ломки»), зменшує соціальний і медичний ризик, а також переводить залежність від наркотику в контрольовану форму.

На відміну від нього, бупренорфін — агоніст-антагоніст опіатів. Антагоніст — речовина, яка зв’язується з тими самими рецепторними ділянками мозку, що й наркотик, який вживають, але не спрацьовує як наркотик, а тому не спричиняє залежності. На тлі прийому антагоніста ефекти героїну блокуються, тому що він уже не в змозі діяти на мозок звичайним шляхом і впливати на настрій.

Поки в херсонському пілотному проекті не беруть участь хворі на СНІД, але всі 13 учасників — споживачі наркотиків зі стажем, які неодноразово намагалися позбутися небезпечної пристрасті.

— Стаж наркотизації в наших пацієнтів великий, у деяких по двадцять років, — розповідає завідуюча диспансерним відділенням Херсонського обласного наркологічного диспансеру Ірина Ближевська. — Наймолодшому нині 25 років, уживає наркотики з сімнадцяти. Вони проходили практично всі види терапії, й жодна з них не принесла відчутного результату. До нас приходили вже тоді, коли просто неможливо було далі жити.

— Може, розумніше було б допомагати не наркоманам із великим стажем, а тим, хто розпочав вживати наркотики відносно недавно й не може жити без них?

— У них ще не сформувалося усвідомлене бажання кинути, вони ще не відчувають шкоди, заподіяної наркотиками, на відміну від людей, які побували у в’язницях і втратили здоров’я. До того ж у них і без замісної терапії досить можливостей відмовитися від наркотиків. У нас були пацієнти, яких приводили батьки, але до програми ми їх не включали, тому що в наркології бажання пацієнта — неодмінна умова лікування.

— Скільки часу може знадобитися, щоб людина усвідомила, що наркотик шкодить, і захотіла лікуватися?

— У середньому три—п’ять років. Хоча є й такі, які вважають, що їм уже нічого не допоможе. Мені здається, на нашому прикладі можна показати, що ще не все втрачено.

— Традиційно заходи щодо порятунку від наркотиків передбачають очищення організму, зняття абстинентного синдрому та психологічної допомоги. За ідеєю, цього має бути досить, щоб людина переглянула свої життєві позиції. Чому ж такі методики не давали результату?

— Тому що в неї йдуть необоротні процеси в головному мозку, на рівні обміну речовин. Наркоманові, який пролікувався традиційний методом, все-таки треба чимось заповнити опіоїдні рецептори. До норми він однаково не приходить або приходить, але дуже повільно: потрібно близько року, а деяким і до п’яти років, щоб навчити організм жити без наркотиків. На мій погляд, замісна терапія призначена головним чином для тих, кому більше нічого не допомагає.

Упродовж півроку наші пацієнти прийматимуть певну дозу бупренорфіну, яка поступово знижуватиметься. За цей час людина зможе соціально адаптуватися, поправити своє здоров’я, відвикнути від наркотичних атрибутів — шприців, голок й іншого, залишити старе коло спілкування. Та навіть якщо людина продовжує жити в тому самому будинку й спілкуватися з тими ж сусідами, їй легше відмовитися, коли немає бажання.

Бупренорфін не дає відчуття кайфу, повністю блокуючи опіоїдні рецептори. На його тлі в людини зникають нав’язливі думки про наркотики, тобто знімається психологічна залежність.

Нині наші пацієнти вже стали замислюватися над серйозними питаннями: як він живе, для чого, що буде далі? Практично всі почали турбуватися про своє здоров’я: через вживання сурогатів у багатьох серйозні проблеми з печінкою, нирками, обміном речовин, багато хто давно не відвідував лікарів і в них лише тепер виявляється таке тяжке захворювання, як туберкульоз. У пацієнтів поліпшився апетит, сон, вони набрали вагу (за два місяці 6—8 кг), колір обличчя став нормальним.

— Багато хто пішов із програми?

— Чоловік вісім-дев’ять. В основному ті, хто не дуже хотів лікуватися, кого змусили прийти родичі. Перший із них, як пізніше з’ясувалося, взагалі був наркодилером, і що спонукало його прийти на терапію, невідомо.

— А як із контролем вживання наркотиків?

— Ми його проводимо в обов’язковому порядку відповідно до існуючих графіків. Група підібралася стабільна, показань для частішого проведення досліджень немає. Іноді пацієнт сам просить провести контрольне дослідження — показати батькам, що справді нічого не вживає.

Властивість цього препарату в тому, що завдяки блокуванню опіатних рецепторів наркотики не діють. Багато хто проходив цей етап: тікали та вживали наркотик — а ефект не наставав! Навіть після подвійної дози! Звичайно, пацієнти можуть спробувати наркотики іншої групи, але, зазвичай, той, хто тривалий час вживав опіати, інших наркотиків не визнає.

— Основна причина, через яку почали впроваджувати програму замісної терапії, — профілактика ВІЛ-інфікування та лікування хворих на СНІД.

— Ми плануємо співпрацювати з обласним центром по боротьбі зі СНІДом, коли вони розпочнуть масштабно використовувати антиретровірусну терапію.

— У чому, на ваш погляд, основна проблема впровадження методики?

— Мабуть, соціальна. Відразу після початку лікування в пацієнтів виявляється стільки вільного часу, що вони не знають, чим його заповнити. Деякі давно втратили роботу, є такі, що взагалі ніколи не працювали. Виникає нудьга, вона — синонім депресії, а депресія — привід для вживання наркотиків. У таких програмах люди мають бути постійно зайнятими. Якщо в них є робота, то виникає й стимул вести нормальний спосіб життя.

Шанс розпочати життя спочатку

— Заміна нелегального наркотику медичним, — вважає психолог Херсонського фонду «Мангуст» Ірина Двіняніна, — дає свої результати буквально на третій-четвертий день після приймання. Бупренорфін не впливає на свідомість, не змінює поведінку. Людина, яка його приймає, вільно спілкується, з нею легко проводити психокорекційну роботу, вона готова до лікування, до зміни себе, своєї поведінки в кращий бік.

А от що кажуть пацієнти наркодиспансеру.

— Лікувався я в багатьох місцях і різними способами, — розповідає Володимир, один із учасників програми. — Та потім усе починалося спочатку. Всі гроші йшли на наркотики. Довідався про програму й вирішив спробувати. Хоча, якщо чесно, вже зневірився в медицині. Тут усі по кілька разів лікувалися традиційними методами, й усі завжди поверталися до наркотиків. У мене була єдина перерва, якщо не брати до уваги ув’язнення, — два місяці. Тут я вже три місяці. Бажання вколотися, напевно, буде завжди, але вже просто вистачає й мізків, і сили волі, щоб відмовлятися. Що менше вживаєш, то менше бажання. Адже дванадцять років я без наркотику просто не міг існувати.

От уривки зі щоденника ще одного учасника програми — Олександра. Перші записи належать до 2000 року.

20 травня. Втрачено все, все те, чим може пишатися й про що може мріяти нормальна людина. І через що? Заради чого? В усьому, що сталося зі мною, винний лише я сам. Останні шість років я не можу радіти життю. Коли в мізках лише морок, думки теж виходять невеселі.

21 травня. Поступово думка «вколотися» починає превалювати. Вколовся, і день минув — кривдно й огидно. Якщо найближчим часом нічим не займуся, знову буду в «системі». Наркотик вибрався на перший план. Гнати його не вистачає сили волі.

22 травня. Знову колюся. Сам себе ненавиджу. Батьки все бачать і про все здогадуються, але, напевно, як і я, бояться в це повірити. Сам боротися з цим уже не можу.

30 травня. Коли я бачу перед собою наркотик, руйнуються всі моральні принципи. Беру гроші, а потім сам себе проклинаю. Якою ж тварюкою я став? …Дуже не хочеться брати на душу ще один гріх — накласти на себе руки. Сьогодні вранці почув розмову матері з батьком. Розумом я розумів, але в душі не вірив, що рідна мати вже не хоче мене знати. Так мені й треба, заслужив.

8 червня. Збираю речі. Мене все-таки вигнали з дому, вірніше, попросили піти. У мене навіть був вибір: піти на вулицю або сісти у в’язницю. Поки зупинився на першому варіанті, але другий теж не виключаю.

Наступні записи датуються вже 2004 роком.

1 червня. Найважливіше — у мене з’явилася сім’я. І однаково я знову почав колотися. Спасибі Віці (моїй дружині), що не пішла, не зламалася. Життя з наркоманом — це пекло. Знаючи це, я хотів зробити так, щоб вона пішла від мене: всіляко її тероризував, бив, принижував. Вона все витримала й залишилася зі мною. …У березні 2003 року в нас народилося прекрасне маля, ми назвали його Костиком. Сказати, що я його люблю, не сказати нічого. Та навіть із народженням Костика я не зміг кинути наркотик.

Останнім часом я не колюся — серед перших десятьох чоловік потрапив до програми замісної терапії. Поки допомагає. Я щодня їжджу до лікарні, отримую таблетки. Ще я шукаю роботу. Настав такий час, коли я не хочу красти.

5 червня. Все нормально, не колюся. Вчуся жити по-новому. Жити без паніки, поспіху, біганини.

9 липня. Хоч як дивно, але не колюся. Раніше всі матеріальні цінності міряв кількістю наркотику, на який їх можна обміняти. Нині хочу купити квартиру, машину...

Дуже оптимістично налаштовані й родичі учасників програми замісної терапії, в яких теж уперше за багато років з’явилася надія жити без стресів і страху перед майбутнім.

— Чоловік почав набагато краще себе поводити, — каже Наталка, худенька блондинка за тридцять. — Працює, отримує гроші, з будинку нічого не виносить. Якщо раніше не працював, а лише шукав, де б знайти гроші на наркотик, то нині влаштувався вантажником. Він і сам давно хотів кинути наркотики, але не вдавалося — стаж великий.

— Я дуже задоволена, що син у цій програмі, — переконує Любов Никифорівна, мати 26-річного Олега. — До цього він уже кілька разів намагався лікуватися, навіть самостійно — з допомогою гемодезу. Нині в нього навіть очі стали іншими (іноді, звичайно, придивляюся пильніше). Вірші почав писати, малювати. Я, звичайно, в будь-якому випадку своєї дитини не кину, але дуже сподіваюся на те, що ця програма нам допоможе.

— Спочатку я сама не могла зрозуміти, що відбувається, — розповідає Тетяна Василівна, мати вже дорослого сина. — Він і випере білизну, і зварить їсти. Усе по господарству робить, щось підфарбовує, підклеює. Налагодив стосунки з сином, дружиною. Я стала спокійнішою. Тим паче, що до старих дружків його не тягне — привітався й пішов.

Зрозуміло, що термін реалізації проекту й кількість учасників дуже обмежені й не дають можливості робити узагальнюючі висновки. Тим паче що деякі з залучених до програми все-таки пішли. Та якщо завдяки замісній терапії вдасться допомогти хоча б цим тринадцяти (якщо проект продовжать, то не виключено, що багато хто з них зможе остаточно відмовитися від наркотику), методика вже має право на життя.

Херсонські фахівці неодноразово підкреслювали, що замісна терапія — лише частина загальної програми лікування таких пацієнтів: потрібна й психологічна підтримка, і соціальна, і реабілітаційні центри. Тобто приводу для конфлікту немає (за винятком особистих амбіцій та фінансових інтересів), як немає й потреби шукати свій вітчизняний шлях вирішення проблеми: методика повністю довела свою ефективність у Європі, Америці й, тепер уже ясно, у нашій країні.