У колясці по зустрічній смузі

Такого в Україні ще не було: доведений до розпачу інвалід-колясочник, афганець, зчинив стрілянину із саморобної зброї просто в будинку суду. Це сталося на початку тижня в Чернігові. Знаєте, через що він позивався? Намагався відстояти своє право на лікування й реабілітацію, гарантоване йому як інвалідові-спинальнику на законодавчому рівні. Коли вкотре йому відмовили — не виділили путівку до санаторію, він намагався домогтися правди в суді, та Феміда не почула його прохання. Тоді він узявся до зброї...

…Задерикувато усміхаючись, молода жінка хоробро розвертається й паркується біля клумби. За два роки вона відмінно освоїла коляску — швидко їздить доріжками, піднімається по пандусу в хол, легко в’їжджає в ліфт. Та найбільше у світі їй хочеться залишити свій транспортний засіб і нехай не пройти, а бодай повільно прошкутильгати доріжкою, самостійно, на своїх двох. Наталя впевнена, що своє тридцятиріччя вона відзначатиме без коляски, й робить для цього все можливе й неможливе.

«У Сакський спинальний санаторій імені М.Бурденка я приїхала вже вшосте, — розповідає Наталя. — Одну путівку я одержала через соціальну службу, а решту купувала за гроші, які буквально по копієчці складає для мене моя сім’я. Після автокатастрофи я довго лікувалася вдома, у Кривому Розі, потім побувала в одному санаторії й майже втратила надію на поліпшення мого стану. Слава Богу, що я нарешті потрапила в Саки. До приїзду сюди я нічого не вміла — ні вдягатися, ні взуватися, ні стояти в коліноупорі — всього цього й багато чого іншого мене навчили мої няньки й реабілітологи. За цей час я пройшла діагностику, мені призначили лікування, я тут навіть зуби підлікувала. Ні за обстеження, ні за ліки я додатково не плачу — все це входить у вартість путівки. Хіба я можу пройти таке комплексне обстеження у своєму місті? Чого варто на колясці добратися до поліклініки! А з поверху на поверх як піднятися? А з коляски на кушетку або в стоматологічне крісло як потрапити й як звідти піднятися? Тут же все продумано до дрібниць. Упевнена, санаторій імені Бурденка — це мій шанс. Нині я вже можу пересуватися з ходунками!»

У Саки їдуть по здоров’я не тільки з усієї України, а й з інших країн. Втішно, що добра слава про спеціалізований спинальний санаторій імені академіка Миколи Бурденка стосується не тільки минулих часів — вона примножується й нині. За словами інвалідів-колясочників, Саки для них — своєрідна Мекка, куди прагне потрапити кожен, адже тільки тут відбуваються чудесні зцілення, коли найзавзятіші (й найщасливіші!), перемагаючи пекельний біль, зводяться на ноги.

— Нині на лікуванні в нас перебуває майже 460 чоловік, здебільшого це хворі, які перенесли травму або захворювання спинного мозку, — розповідає Ірина ДАНИЛЬЧЕНКО, заступник головного лікаря Сакського спеціалізованого спинального санаторію імені академіка М.Бурденка. — Понад 350 пацієнтів — це інваліди I групи на колясках, які потребують догляду, бо через порушення рухових функцій і функцій тазових органів вони не можуть самі себе обслуговувати. Але є ще одна, особлива, категорія пацієнтів — інваліди I групи з травмами шийного відділу хребта, за яких порушується рух не тільки нижніх кінцівок, а й рук — ці люди цілком залежать від тих, хто з ними поруч. Для їх обслуговування в нас є спеціальний контингент молодшого медперсоналу.

— Скільки днів потрібно провести в санаторії, щоб досягти максимального ефекту?

— Інваліди на колясках зазвичай проходять 45-денний курс лікування й реабілітації, а пацієнти, котрі пересуваються самостійно, проводять у нас 24 дні. Досвід показує, що це оптимальні терміни.

— Як ті, хто потребує спеціалізованого лікування, можуть одержати путівки до санаторію?

— Основним замовником путівок є Міністерство праці і соціальної політики України. Нинішнього року Мінпраці придбало 2035 путівок. Другий наш партнер — фонд соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань, який замовив 300 путівок на 45 днів для інвалідів-колясочників і 93 путівки терміном на 24 дні для пацієнтів, котрі пересуваються самостійно. Також ми давно співробітничаємо з Чорнобильським фондом і МВС України, які купують путівки для тих, хто зазнав травм під час виконання службових обов’язків.

Лікувально-профілактичних установ нашого рівня у Росії немає. Тому й їдуть до нас звідусіль — нині у нас лікуються майже 40 інвалідів із Росії, понад 20 пацієнтів із Казахстану вже закінчили курс реабілітації, вони полетять додому, а їм на зміну прибуде така ж група їхніх земляків. Чекаємо також групи колясочників із Грузії й Азербайджану. Ми вже кілька років співробітничаємо з фондами соцстрахування цих країн, вони до нас направляють по 65—70 чоловік щорічно. Це робиться на державному рівні — для інвалідів-колясочників спеціально замовляють чартерний рейс до Сімферополя, де ми їх і зустрічаємо.

— Чим же такий хороший ваш санаторій, що до вас добираються за тисячі кілометрів? Та й наші співгромадяни, я чула, докладають максимум зусиль, щоб придбати додаткову путівку.

— Відповідь проста — реабілітація спинальникам украй потрібна. В інші санаторії їх не беруть. Та й куди вони поїдуть зі своїми особливими потребами? Це в Саках до їхніх потреб пристосовано не тільки санаторій імені Бурденка, а й усю інфраструктуру міста — всі під’їзди обладнані пандусами, у парковій зоні — широкі алеї, де вони можуть гуляти. У нашому корпусі спеціально спроектовані просторі коридори, щоб коляска легко могла розвернутися, скрізь спеціальні двостулкові двері — в палатах, медкабінетах, грязеводолікарні. Людині на колясці в нас зручно, вона не зустрічає бар’єрів, що підстерігають її на кожному кроці в рідному місті чи селищі.

Чому цих людей в жоден інший санаторій не візьмуть? Та тому, що вони потребують постійного догляду. За три десятиліття в нас напрацьовані особливі прийоми й підходи, молодший медперсонал навчений усього цього. Навіть не знаю, як точніше їх назвати — хтось назве їх няньками, хтось сестричками, це справді сестри милосердя — вони допомагають інвалідам в усьому — вмитися, поголитися, зробити туалет, переодягнутися, не кажучи вже про прання їхнього одягу й зміну постільної білизни. Особливе питання — приймання водних процедур і грязелікування. Всі лікувально-діагностичні кабінети обладнані спеціальними пристроями, щоб таких пацієнтів можна було перекласти у ванну або на кушетку з грязями, потім помити, підняти, витерти й одягти. Штат молодшого медперсоналу великий, у кожної групи свої обов’язки. Нянечки створюють для хворих комфортні умови, виконують їхні побажання, підтримують хороший настрій, що повірте, дуже непросто.

Спинальники мають дуже багато супутніх патологій, для діагностування яких у нас є добре обладнана біохімічна лабораторія, кабінети функціональної діагностики. Наш санаторій
унікальний і тим, що ми використовуємо цілющі грязі й ропу солоного озера, а також мінеральну воду «Кримську» — всі ці природні багатства в нас буквально за вікном.

— Ірино Георгіївно, від ваших пацієнтів я чула скарги на те, як важко їм дочекатися черги на путівку, і водночас санаторій весь перший квартал порожній. Чому?

— На жаль, ця проблема існує не перший рік, що нас дуже засмучує. Вся біда в горезвісних тендерах. Рік починається, ми в очікуванні, але тендер не оголошують, бо ще не затверджений держбюджет або поправки до нього. Коли ж цей закон нарешті набирає чинності, виникає різна бюрократична тяганина, яка й призводить до втрати цілого кварталу. Нинішнього року Мінпраці проводило тендер аж у квітні.

— А як ви жили понад три місяці?

— Отак і жили. Погано жили, фактично не працювали — співробітники йшли у відпустку за свій рахунок. А корпус однаково треба утримувати в порядку — опалювати, охороняти. У цей період на лікуванні в нас було всього від 60 до 80 чоловік, це інваліди, які змогли придбати путівки за свій рахунок.

— Та це ж призводить до того, що санаторій зазнає збитків. Хто й як це має компенсувати?

— Протягом усього року доводиться перекривати збитки, облаштовувати додаткові палати, ліжка, самостійно реалізовувати путівки й курсівки. Та є й інший бік проблеми. Понад три місяці простою б’ють не тільки по санаторію — це означає, що за цей час не мали лікування й реабілітації понад 1100 спинальників. Багато хто з них назавжди втратив шанс звестися на ноги. І так триває не один рік, — підкреслила І.Данильченко.

Хоча про тендери й держзакупівлі сказано й написано дуже багато, знову доводиться до них повертатися. Погодьтеся, одна річ, коли ці процедури стосуються бізнес-проектів, і зов­сім інша, коли йдеться про долі інвалідів-колясочників. За статистикою, в Україні їх понад 30 тисяч. Точну цифру, боюся, ніхто не знає, адже щодня (!) армію страдників поповнює п’ять-сім чоловік, які зазнали важких травм хребта й спинного мозку. Новачкам довго доведеться поневірятися по чергах, поки їх нарешті визнають інвалідами, видадуть потрібні довідки й поставлять на облік. Добре, якщо лікар відразу ж порадить лікування в спеціалізованому спинальному санаторії, але іноді на пошук потрібної інформації йдуть роки. Після всього цього ще потрібно потрапити до списку черговиків, і ніхто не знає, скільки доведеться чекати цю путівку. Та добре відоме інше — найкращий результат досягається в разі, якщо пацієнт потрапляє до спинального санаторію через два-три місяці після травми. Задавнена травма — це додаткові страждання й зниження шансів на успіх.

Реабілітацією інвалідів-спинальників в Україні займаються всього три (!) санаторії. Один із них — імені М.Пирогова належить Міністерству оборони, а «Слов’янськ» (Донецької області) й Сакський імені М.Бурденка перебувають у віданні ЗАТ «Укрпрофоздоровниця». У перших двох оздоровницях для спинальників створені відділення на 170—200 ліжок, і тільки санаторій імені М.Бурденка цілком спеціалізується на лікуванні й реабілітації інвалідів-спинальників — у трьох його відділеннях одночасно можуть оздоровлюватися понад 370 пацієнтів. Для України цього явно недостатньо. За розрахунками фахівців, кожен інвалід-спинальник має теоретичну можливість пройти курс реабілітації один раз на п’ять років. Та практика показує, що очікування часом розтягується на десять років. Про це мені розповідали щасливчики на інвалідних колясках, яким поталанило — вони нарешті дочекалися путівок.

Навіщо рік у рік з такою впертістю влаштовують тендери на придбання путівок для інвалідів-спинальників, коли всім давно відомо, що учасників може бути тільки три? Не більше не менше! Це дуже складне спеціалізоване лікування й реабілітація, на які ніхто інший не претендує. Навіщо псувати нер­ви пацієнтам і медикам, улаштовуючи видимість пошуку більш якісних послуг для інвалідів-колясочників і дешевших путівок, коли цього немає в природі? Хіба не зрозуміло, з чого складається ціна путівки в цьому разі? Безперечно, можна знайти набагато дешевші санаторні путівки. І навіть купити їх. Та тільки не для спинальників! Тому що жоден санаторій, крім згаданих, не утримує цілий штат сестер милосердя, не лікує пролежні, не має по вісім комплектів білизни на одне ліжко, не годує з ложечки, не проводить індивідуальні сеанси рухової реабілітації й психотерапії, розроблені для спинальників. Тому що в інших санаторіях рідко зустрінеш лікарів, які приносять у палати журнали зі статтями про параолімпійські ігри й кумедні дитячі фартушки, а потім, читаючи статті про сильних духом, не гидують погодувати з ложечки інваліда — психологічний контакт налагоджується по-різному. Зате, вийшовши з посттравматичного шоку, ці люди роками дзвонять тій же Ользі Борисовні Куртеєвій, пам’ятаючи, як вона допомагала їм адаптуватися до нових умов життя.

Коли чуєш від чиновників нарікання на те, що путівки для інвалідів-спинальників дорого коштують, хочеться подарувати їм великий калькулятор. Із допомогою цієї нехитрої машинки можна відчутно здешевити путівки в спеціалізований санаторій імені Бурденка — для цього з їх вартості слід відняти суми, що витрачаються на підготовку тендерної документації й участь у торгах, а також 20% податку на землю, який санаторій змушений сплачувати. До речі, відомчі санаторії загального профілю, котрі реалізують путівки не тільки своїм співробітникам, а «всім контингентам охочих», котрі у літню пору оптом і вроздріб продають їх туристам із Росії й Білорусі, звільнені від цього податку. Цікаво, чому?

Прикро, що в інших країнах, у тому ж Казахстані, приміром, реабілітація інвалідів стала предметом турботи дер­жави, а в нас далі розмов про потребу «безбар’єрного існування» інвалідів-колясочників справа не йде. Зате досить активно ведеться листування між санаторієм імені Бурденка, ЗАТ «Укрпрофоздоровниця», Асоціацією інвалідів-спинальників, Міністерством праці і соціальної політики, Кабінетом міністрів, Верховною Радою тощо. Спочатку дирекція санаторію посилає SОS — березень кінчається, а торги не оголошено, жодної путівки не продано! Потім комітет ВР, що опікується справами інвалідів, передає сигнал тривоги в Міністерство праці й соціальної політики. Звідти приходить офіційна відповідь про те, як багато й добре держава дбає про інвалідів:
«...щорічно в межах державних видатків здійснює закупівлю путівок для інвалідів-спинальників». Санаторій знову б’є тривогу й посилається на Закон України «Про закупівлю товарів, робіт і послуг за державні кошти», стаття 3 якого дозволяє спростити процедуру закупівлі товарів і послуг, що мають «складний або спеціалізований характер». Але тендерний комітет затято ігнорує цю статтю — він «не бачить» складності й спеціалізації і, прикриваючись державними інтересами, вибирає путівки, орієнтуючись передусім на їхню вартість. Дешевизна путівок одержує 70 балів зі ста можливих, і тільки 30 балів припадають на умови лікування й проживання. Чи багато шансів у спеціалізованого спинального санаторію одержати потрібну кількість балів?..

Для кардинального роз­в’язання питання потрібен новий тендерний закон. Із цим згодні всі, хто причетний до цієї проблеми. У законі обов’язково має бути стаття, яка дозволить Фондам загальнообов’язкового соціального страхування одержувати путівки на санаторно-курортне лікування на підставі замовлення їхніх регіональних органів. Без тендерів! Тому що давно назріла потреба виключити санаторно-курортне лікування й реабілітацію хворих та інвалідів із загального списку «товарів, робіт і послуг». Це дозволить уникнути непотрібної тяганини з торгами, заощадить час і гроші, дозволить оздоровницям працювати весь рік. А це значить, що в тому ж таки санаторії імені М.Бурденка зможуть пройти курс лікування й реабілітації на 25% більше інвалідів-спинальників.

Правда, з огляду на «активну» законотворчу діяльність нашого парламенту, неважко припустити, що й наступного року весь перший квартал спинальний санаторій стоятиме порожній.

За словами лікарів, останнім часом травма дуже помолоділа — у санаторії багато молодих чоловіків і жінок, котрі втратили здоров’я в автокатастрофах, на будівництві й виробництві. Але держава не в змозі навести лад ні на дорогах, де щодня гинуть і калічаться люди, ні в системі держзакупівель, де бюрократична тяганина так само безжалісна до людських доль.

Тридцатип’ятирічна Оксана приїжджає з Одеси в Саки третій рік. Після автокатастрофи її склали, як вона каже, по частинах, спину оперували в Міжнародному центрі нейрохірургії в Києві. Прогнози були невтішними. Але вже перший курс реабілітації в Саках подарував їй надію. Якщо чекати на планову путівку, шанс буде втрачено, тому родичі з останніх сил збирають гроші й везуть її в санаторій. Цього літа Оксана зробила перші самостійні кроки. Вона щиро дивується, що так і не одержала жодного слова у відповідь на листи, які відправила до парламенту, в міністерства й навіть президентові України. Оксана не полінувалася, зібрала понад 700 підписів своїх друзів по нещастю: вони нічого не вимагають і нічого не критикують. Просто повідомляють, що в санаторії імені Бурденка їм добре й комфортно, тут хоч на короткий час забувають про те, що вони інваліди, прикуті до колясок, вони тут почуваються людьми.

Невже для держави, яка йде «назустріч людям», усього цього недостатньо, аби прийняти правильне рішення?!