Сестри милосердя: у Лондоні — пам’ятник, в Україні — безпам’ятство

Світлана Іванівна прибігла у відділення задовго до початку своєї зміни. Їй хотілося встигнути зазирнути в палату до Василя Васильовича — як він там після операції? Взагалі-то він тримався молодцем — що значить стара гвардія! Але на душі в Світлани Іванівни було трохи тривожно: усе ж таки вік у нього солідний, а травма серйозна, багато часу втрачено — машина збила його і зникла, «швидку» викликали не відразу. Але операція пройшла вдало, сьогодні, якщо все нормально, Василя Васильовича переведуть із реанімації в загальну палату. Треба попросити дівчаток, щоб до нього ставилися трохи тепліше, а то його й провідати нема кому — дружина теж літнього віку, після звістки про аварію зовсім злягла, а діти за кордоном гроші заробляють. Колеги жартують — знову шефство взяла, а вона лише усміхається у відповідь. Як можна пояснити те, що вона переживає щоразу, коли привозять травмованого, змученого болем пацієнта, котрого, як той казав, по шматочках складають в операційній, а через кілька днів побачиш його — уже усміхається, додому проситься.

Здається, зовсім недавно була студенткою, а вже понад 20 років пролетіло відтоді, як юна випускниця медучилища Світлана Плужник уперше, дуже непевно, переступила поріг операційної відомої всім Київської міської лікарні швидкої допомоги. Подруж­ки дивувалися: як такий ритм витримуєш, невже не можна знайти місце трохи спокійніше? А їй здається, що робота медсестри в службі анестезіології саме для неї. І лікарі, і пацієнти кажуть, що рука в неї легка, справу свою знає добре, вміє бути зібраною, приймати миттєві рішення. У лікарні швидкої допомоги спокійних днів не буває. Але й за такого напруженого ритму Світлана Іванівна зберегла вміння співчувати, знімати біль добрим словом, заспокоювати своєю усмішкою....

Чи варто казати, як багато в охороні здоров’я залежить від медичних сестер! Здається, не випадково 12 травня — день народження знаменитої Флоренс Найтінгейл — було проголошено Між­народним днем медичної сестри. І в мирний, і у воєнний час пані Найтінгейл продемонструвала високі зразки милосердя, співчуття, доброти. Її самовідданість у порятунку поранених співвітчизників під час Кримської війни викликала захоплення і була гідно оцінена королевою Велико­британії Вікторією, котра подарувала їй діамантову брошку з написом «Блажен хто милостивий». До речі, у Лондоні милосердній Флоренс було споруджено пам’ят­ник, а її зображення зі світильником у руках (як це було у військовому лазареті) можна побачити на зворотному боці 10-фунтової англійської банкноти. На честь Ф.Найтінгейл випущено також пам’ятну медаль, якою нагороджують найкращих медичних сестер в Англії і США.

— Ми, дякувати Богу, теж приєдналися до всесвітнього руху і 12 травня відзначаємо свято медичної сестри, — розповідає Лариса Канаровська, голова Ради профспілки працівників охорони здоров’я Києва. — Як завжди цього дня підіб’ємо підсумки конкурсу «Найкраща медична сестра», нагородимо переможців, постараємося створити всім святковий настрій. Ми не говоритимемо з ними про проблеми, яких, на жаль, не стає менше. Наша заповітна мрія — щоб переможці конкурсу отримували не лише грамоти, призи та привітання, а й істотніші подарунки — квартири, наприклад. Столиця в економічному плані стоїть значно вище за інші регіони і могла б показати такий приклад. У Москві, до речі, це стало нормою — до професійних свят найкращі медсестри та лікарі отримують ключі від квартир. Тоді є сенс намагатися перемогти в конкурсі, а для цього вони не лише шліфують майстерність, а й підвищують свій освітній рівень, читають наукову літературу, медичну періодику.

Ми не раз були в Москві і Санкт-Петербурзі, вивчали досвід наших колег і переконалися, що до медичних кадрів там ставляться уважніше, роблять багато для того, щоб підвищити їхній авторитет, зацікавити матеріально й морально. У нас, на жаль, цього не спостерігається. Візьміть заробітну плату медиків — за останній рік вона зросла в середньому в 1,3 разу, але ж водночас тільки продукти харчування та комунальні тарифи подорожчали вдвічі. І після цього ми нарікаємо, що в багатьох поліклініках і стаціонарах є вакансії медсестер і лікарів, а ті, хто на зміні, тягнуть по півтори-дві ставки. Не дивно, що за останні роки більш ніж наполовину скоротилася підготовка й випуск медсестер. Небагато знайдеться охочих заробляти собі на хліб такою важкою працею...

Справді, розмова виходить не святкова. Згадалося, рік тому на колегії МОЗу тодішній прем’єр-міністр Ю.Єхануров, критикуючи діяльність міністерства, роздратовано зауважив: «Кожна моя поїздка в регіони завжди закінчується однаково — скаргою чергової медсестри на зарплату в 400 гривень». Чиновники сприйняли критику правильно і відразу пообіцяли: «З цим будемо щось робити!». Наївні глядачі, побачивши це в телевізійних репортажах, напевно, подумали, що уряд (на зло!) різко підніме зарплату, щоб жодна медсестра після цього не дошкуляла своїми скаргами дер­жавним мужам. Як виявилося, наш уряд не злопам’ятний — медсестрам, а з ними й усім медикам пробачили, вони, як і раніше, можуть запитувати, як їм прожити на зарплату на межі прожиткового рівня. На цьогорічній підсумковій колегії МОЗу вже не було ні звіту про роботу галузі у 2006-му, ні високопоставлених гостей із Кабміну. Медики, як посідали останнє місце за зарплатою в попередні роки, так на цьому ж місці й залишилися.

Відомо, що столиця дуже пишається високою зарплатою своїх жителів — останнім часом вона зросла майже до 2 тис. гривень. (І це середній показник.) Але при цьому виходить, що працівники сфери охорони здоров’я — аж ніяк не столичні жителі. Принаймні ставлення до них — як до пасинків. Багато років у столиці була традиція, коли на День перемоги мерія влаштовувала спеціальний прийом для ветеранів Великої Вітчизняної війни — колишніх військлікарів, медичних сестер і санінструкторів, віддаючи тим самим данину поваги людям, які своєю мужністю та самовідданою працею врятували сотні тисяч життів. Нагороджували, промовляли теплі слова подяки, пили сто грамів за перемогу. Поза сумнівом, цього прийому ветерани чекали цілий рік, кілька годин такої уваги подовжували їм життя на роки. У столиці їх залишилося всього 300 осіб. Але цього року таку традицію, на жаль, порушили, а може, й зовсім скасували. Хоч як старалися громадські організації, але влада не помітила і Міжнародного дня медсестринства. Але ж на нарадах різного рівня постійно звучить тривога з приводу того, що в лікарнях незабаром буде нікому доглядати за важкими хворими, за тими, хто постраждав під час чорнобильської аварії, за ветеранами Великої Вітчизняної війни — саме за тими пацієнтами, котрим потрібне не стільки медикаментозне лікування, скільки співчуття, терпіння, милосердя й увага медичних сестер. Там, де є спеціалісти перед­пенсійного віку чи пенсіонери, чергування проходить благополучно. Але хто прийде їм на зміну? Рік у рік конкурс у медучилища падає.

— Причин для цього більш ніж достатньо, — коментує ситуацію Віктор Сидельников, директор Київського медичного коледжу імені П.Гаврося. — Я почну не з зарплати. Є одна ситуація, яка нам дуже не подобається, — зараз іде активна пропаганда підготовки кадрів для зарубіжжя: як добре, якщо наші дипломи почнуть визнавати в Європі і запрошуватимуть наших медиків на роботу! Вважаю, що ми повинні підняти рівень підготовки тієї ж медичної сестри передусім для роботи в Україні. Чи хтось сподівається, що в наші лікарні приїдуть працювати європейці?

Сьогодні і без додаткової агітації велика кількість колишніх випускниць їде за кордон — вони приходять до нас, просять, щоб ми документально підтвердили факт їхнього навчання. На цьому різні фірми будують свій бізнес. Звісно, їдуть не найгірші. Що ж буде далі? Ми вже стоїмо на краю демографічного провалля — ще один-два роки, і випускників усіх українських шкіл буде ледь не вдвічі менше, аніж місць в університетах. Нині вузи набирають близько 600 тисяч абітурієнтів, а шкільні атестати отримуватимуть приблизно 400 тисяч юнаків і дівчат. До того ж чимало з них не хочуть або не можуть продовжувати освіту. Хто ж у такому разі прагнутиме вступати до медучилища, якщо до університету можна буде потрапити без будь-якого конкурсу?..

Сьогодні ми ще працюємо в нормальних умовах — конкурси на сестринську справу хоч і невеликі, але є, приймаємо на навчання на базі 9 і 11 класів. Цього року випускаємо 83 медсестри, з них 44 — держзамовлення, а 39 дівчат навчаються за контрактом.

— Є серед них киянки чи тільки приїжджі?

— На бюджетній формі навчаються п’ять киянок, а на контрактній — дев’ять. Роботу для наших випускниць знайти — не проблема. Але чи залишаться вони там надовго? Поневірятимуться від місяця до півроку, а потім правдами чи неправдами звільняться. Жити ж ніде. Зарплата не дає змоги наймати житло в столиці. Виходить зачароване коло — кияни не йдуть тому, що робота низькооплачувана, вони можуть знайти собі щось краще, адже освітній рівень столичних школярів і дітей із райцентрів чи сіл дуже різниться. Ми раді, що до нас ідуть іногородні. Особливого попиту в них набув фах фельдшера. Для сільських жителів це і перспективно, і престижно. Повернеться після навчання у своє село, працюватиме фельдшером чи навіть завідувачем ФАПу. Зарплата як для села — гарна, плюс авторитет і повага земляків.

Прикро, що в нашій країні таке ставлення до працівників охорони здоров’я. Москва, наприклад, виявилася більш далекоглядною — там не ліквідували гуртожитків, а це велика підмога для молодих спеціалістів. У нашому коледжі був іще один гуртожиток. Студенти жили там дуже привільно: на двох — кімната 18 квадратних метрів; умови були значно кращі, ніж у багатьох університетах, — затишно, чисто, просторі холи з м’якими куточками, спортивний зал. Але в нас його забрали. Перебудували на житловий будинок, а квартири розпродали. А можна ж було його відремонтувати і залишити гуртожитком, але не для коледжу, а для міста. Там людей 300 могли зручно влаштуватися — кілька районів столиці були б повністю забезпечені медсестрами.

— Ваші випускниці, напевно, є в кожній столичній лікарні.

— Звісно, адже за роки роботи випустили понад 18 тисяч спеціалістів. Щоправда, раніше казали, що зоотехнік працює на тваринницькій фермі, але навчається три чи навіть три з половиною роки, а медсестра, якій довірено здоров’я людей, усю науку опановує всього лише за два роки. Дякувати Богу, ситуація змінилася. Медсестру навчають три роки; планується, що від трьох до трьох із половиною років триватиме підготовка фельдшера. Зараз у нас великої популярності набув бакалаврат — адже медсестра, без відриву від роботи, має можливість на вечірній формі продовжити свою освіту. Три роки пролетять швидко. Хоч це й нелегко, але вона стане бакалавром сестринської справи, а це вже перспектива — зможе влаштуватися старшою чи головною медсестрою. Відразу після створення цього відділення до нас вступали (за великого конкурсу!) ті, хто вже працює на посаді головної медсестри.

Вже понад 10 років ми проводимо конкурс «Найкращий студент року», визначаючи найкращих за фахами «сестринська справа», «лікувальна справа» і «фармація». Знаєте, чому такого авторитету набув у нас цей конкурс? Тому що щорічно переможці конкурсу — одна медсестра й один фельдшер зараховуються до медичного університету Української асоціації народної медицини — без іспитів, безплатно і, як у нас кажуть, без блату. Ми свого часу ініціювали проведення Всеукраїнського конкурсу професійної майстерності студентів медичних училищ і коледжів, сьогодні в ньому беруть участь близько 100 навчальних закладів.

Раніше медичне училище було сходинкою для медін­ституту. Багато керівників нашої галузі вийшли з нашого училища, що мало статус військово-медичного. Тоді приймали по 300 осіб. Юнаки закінчували фельдшерський факультет, ішли в армію, набиралися життєвого досвіду, а потім вступали до медін­ституту. Саме вони й ставали дуже гарними спеціалістами. Наші випускники добре знають, чим відрізняється командир від політрука. Командир каже: роби, як я. А політрук: роби, як я сказав. На жаль, багато лікарів не вміють показати медсестрі, як треба робити, не можуть продемонструвати те, чого вони вимагають. А той, хто пройшов медучилище, знає і вміє все.

Саме тому у світі медичні сестри дедалі частіше прагнуть здобути вищу освіту. При цьому навчають їх не лише викладачі-лікарі, а й досвідчені медсестри, адже саме вони можуть навчити багато того, чого немає в підручниках для лікарів. Це дуже важливо, адже за підрахунками експертів, лікар у стаціонарі наглядає за пацієнтом і проводить із ним близько 15% часу, а медсестра — понад 50%. При цьому саме сестрички є основою системи нагляду, спрямованої на раннє виявлення несприятливих проявів — вони перші помічають реакцію пацієнтів на ліки і маніпуляції, зіставляють і роблять висновки про правильність діагнозу й адекватність призначеної терапії.

— Досвід санкт-петербурзької клініки «Медсанчастина-122», в якій уже шість років упроваджується міжнародна сестринська програма «Магніт», нас дуже зацікавив, — продовжує тему Лариса Канаровська. — Ми його вивчали й подумки приміряли на наші лікарні — адже не так багато треба міняти й упроваджувати, а результати вражають. Але до цієї програми нам іще йти і йти. На жаль, охорона здоров’я не цікава державі. Нас дуже турбує те, як упроваджуватимуть медичне страхування. На семінарах і конференціях я постійно порушую це питання — і річ не лише в потоках грошей, а й у зміні правил відповідальності. У нас досить часто лікар на ходу, десь у коридорі, дає команду медичній сестрі — цьому хворому негайно такий укол зробіть, а тому — крапельницю, і теж без зволікання. Ну виконає вона все це, не очікуючи записів в історії хвороби чи журналі. А трапиться якесь ускладнення — хто відповідатиме? Лікар наказав, медсестра зробила, а запис потім трохи підкоригували, як наслідок — медсестра йде під суд. Все ж таки потрібно вчитися на чужих помилках — у Росії вже зафіксовано понад 20 тисяч позовів. Страхові компанії отримали від медустанов близько 80 мільйонів рублів. Але це лише квіточки. Коли підключається страховий бізнес, одними лише вибаченнями перед родичами справа не закінчується.

— Чи не доведеться оголошувати мобілізацію медсестер пенсійного віку? Вимоги зростають, відповідальність величезна — молодих це відлякує.

— Боюся, що ми до цього йдемо. Кадрова проблема стосується передусім таких служб, як фтизіатрія, патанатомія, інфекційні відділення. Ми підтримуємо медичних сестер як можемо — матеріальне заохочення, матеріальну допомогу виділяють насамперед їм. Завжди просимо районну владу, щоб вона звернула увагу на медсестер, підтримала їх. Вже багато років стукаємо в двері чиновників — хочемо домогтися, щоб конкурси професійної майстерності стали всеукраїнськими. Не платить держава належно, нехай хоч увагу зверне. Це ж не вимагає великих витрат на державному рівні — сказати слово подяки за милосердя, похвалити за майстерність, привітати зі святом.

* * *

Великобританія свого часу це зробила — і медсестри всього світу тепер відзначають своє професійне свято, згадуючи великодушну й благородну Флоренс Найтінгейл. А в нашому Музеї медицини, коли називають ім’я Даші Севастопольської, студенти хихикають — що за дивне прізвище! А Даша під час Кримської війни рятувала життя поранених захисників Севастополя так само, як це робила її сучасниця Флоренс. По різні боки барикад, звісно. Так вони й в історії залишилися — по різні боки популярності та людської вдячності.