СЕРЦЕ В ПІНЕТКАХ

«Михайлику, а тепер зроби як Шварценеггер», — жвавий хлопчик одразу піднімає руки вгору, посилено напружуючи м’язи й задоволено всміхаючись. Ілля Миколайович теж не може стримати усмішки. Михайлик Кікоть у нього пацієнт особливий. Можна навіть сказати, особа історична. Перший прооперований новонароджений із дуже складним пороком серця, якого пощастило врятувати. В колишньому СРСР тоді ніде таких операцій не робили. Дивлячись сьогодні на цього вертуна (до нього приліпилося прізвисько Ураган), важко уявити, що від дня народження він був приречений, і лише чарівні руки кардіохірурга повернули його до життя, до дитинства, сонця і, дай Боже, щасливої долі. Сьогодні Михайлик уже школяр. Як і інші колишні пацієнти, приїжджає з батьками у гості до дядька Іллі. Такі хвилини найприємніші у професійному житті хірурга.

Поки Ілля Миколайович оглядає післяопераційних хворих — нині у відділенні, як ніколи, всі пацієнти зі складними пороками, — розглядаю фотографії на стінах його кабінету. М.Амосов із дарчим написом «Ілюші Ємцю на згадку». Професор Вільямс із Торонто, в якого працював український хірург, і поруч — вся інтернаціональна бригада лікарів, що обслуговувала найбільший дитячий шпиталь у Північній Америці, інші пам’ятні знімки з далекого зарубіжжя. На настільній підставці — муляж серця з численними руслами й струмочками судин. А трохи далі — крихітна плетена пінетка. «Хтось забув?» — майнула спочатку думка, але для загублених речей знайшлося б, напевно, більш підходяще місце, а ця пінетка тут висить не випадково. Чия вона? Чи, може, вже нічия?.. Пізніше я наважуся запитати про це господаря кабінету. Через кілька хвилин Ілля Миколайович повертається, і я звертаюсь до нього із першим запитанням.

— Нещодавно в Інституті серцево-судинної хірургії ви прооперували п’ятимісячну дівчинку зі США. Як сталося, що американська дитина потрапила до київського інституту?

— Це типова історія, коли батьки чи родичі, стурбовані станом здоров’я дитини, починають самі шукати вихід. У двомісячному віці дівчинці Ані з Лос-Анджелеса було зроблено операцію з приводу найпростішого серцевого пороку — відкритої артеріальної протоки. Однак після цього маляті стало гірше, і лікарі поставили діагноз, несумісний із життям. Батьки Ані не захотіли в це повірити. Їхні київські родичі звернулися до мене з проханням проконсультувати. До речі, мати дівчинки — українка, яка емігрувала до США. Батьки довідалися про мене (я працював з американцями в Канаді, і вони мене знають) і надіслали документи дитини. Після ознайомлення з ними в мене виникло багато запитань. Розбираючись із «білими плямами», зрозумів, що повного спеціалізованого обстеження проведено не було. Коли я сказав, що починаю підозрювати, що випадок хоч і тяжкий, але все-таки не безнадійний, і порекомендував висококласних фахівців у Каліфорнії, з якими свого часу доводилося працювати, родичі Ані запитали, чи міг би прооперувати я. Чомусь вони не зважилися на другу операцію в Каліфорнії і прилетіли до Києва.

— Це був особливий випадок у вашій хірургічній практиці?

— Років вісім тому на таке запитання я відповів би, що це справді унікальний випадок у нашій практиці. За складністю пороку й за складністю самої операції. Сьогодні можу сказати, що порок серця в американської дитини, яку я прооперував, трапляється рідко і дуже складний. Таких випадків у моїй практиці буває два-три на рік. Однак пацієнти зі складними вродженими серцевими патологіями не безнадійні, як вважалося раніше. І я вкотре довів, що, як правило, 90—99% пороків серця операбельні. Тобто у віці до року можна виправити будь-які, у тому числі найскладніші вроджені серцеві патології.

— В Україні щорічно 6000—7000 дітей з’являються на світ з уродженими пороками серця. Торік в інституті було прооперовано 1500. А решта?

— Вроджені пороки серця (ВПС) можна поділити на дві категорії: ті, від яких помирають на першому році життя (приблизно 40% від загальної кількості), і ті, з якими діти живуть більш-менш стерпно інколи до статевозрілого періоду.

Якщо торік народилося 6000 дітей із ВПС, а ми прооперували 1500, то досить легко вирахувати, скільки їх потребує невідкладної допомоги, або, не дочекавшись її, поповнює сумну статистику дитячої смертності. Проте це буде неповна цифра. З урахуванням народжених раніше, насправді вона ще вища.

А тепер візьмемо найскладнішу групу дітей — до року. Торік у нашому центрі прооперовано понад 200 дітей віком до одного року. А скільки б ще можна було врятувати! Ми втрачаємо дітей, які могли б жити. В окремих випадках, щоб усунути порок, достатньо нескладної операції.

Це колосальна проблема державного масштабу, про яку я говорю вже років десять.

Зараз я консультую Республіку Крим. Останнім часом там стався відчутний прогрес у діагностиці пороків. Сьогодні у Кримській автономії на диспансерному обліку перебуває 3000 дітей із ВПС (на 3 млн. населення). Тому невідкладної медичної допомоги потребує значно більше дітей, ніж її отримують нині.

— Ще років десять тому діти, які з’являлися на світ з пороками серця, практично всі вмирали. Кардіохірургія новонароджених в Україні здійснила прорив лише в останнє десятиліття?

— Якщо бути відвертим, мій перший врятований новонароджений Михайлик Кікоть врятував і мене. Без нього я, напевно, не був би тим, ким є нині. До цього двоє немовлят померло. А Микола Михайлович Амосов був дуже суворий до невдач, і в нього був закон: пацієнтів, котрі важили менше двадцяти кілограмів, навіть не приймати. І, може, він мав рацію, коли запитував, чи є в хірурга моральне право оперувати, якщо в нього високий відсоток смертності. Проте як можна було пояснити батькам, які приходять до клініки з приреченою дитиною, що дітей до двадцяти кілограмів не оперуємо? Сльози нещасних матерів переповнили чашу мого терпіння, я вирішив серйозно зайнятися кардіохірургією новонароджених і поїхав на стажування за кордон.

— Однак потім Микола Михайлович вам відплатить сповна. Пригадуєте з його книги «Голоса времен»: «1997 рік ознаменувався певними успіхами: кількість операцій з АІКом сягнула 1550, а смертність при їх проведенні становила 9 відсотків. Така цифра при мені була немислима. А якщо врахувати, що стали робити багато зовсім нових (для нас) операцій і оперувати навіть грудних немовлят, то успіхи просто надзвичайні...»

— Ці слова я, звичайно ж, пам’ятаю. Як і те, що Микола Михайлович усе сумнівався: «Ти покажи мені пацієнта живого». Довго не міг повірити, що вони виживають.

— А яка сьогодні летальність при операціях на новонароджених?

— Наведу вам точні цифри за останні п’ять років. Заодно хотів би підкреслити, що до цієї статистики входять як ті діти, котрі в агональному стані потрапляють до нашого центру і ми даємо їм шанс на порятунок, так і менш складні пацієнти. Відтоді, як директором інституту став Геннадій Васильович Книшов, у нас перестали «підганяти» статистику. Ми не приховуємо справжніх результатів.

Взагалі, статистика буває дуже хитра. Ті самі американці у своїх наукових працях використовують певні градації. Приміром, результати операцій, які зроблені за життєвими показаннями. Це коли привозять людину, яка помирає і потребує термінової операції. Відсоток виживання таких пацієнтів буде, природно, нижчий, порівняно з тими, кому проводять планові операції. При операції новонародженого цей відсоток також буде нижчий, ніж в однорічної або п’ятирічної дитини. А тим паче якщо вона народилася передчасно, з вагою кілограм п’ятсот (є в мене й такі пацієнти).

Як у нас було за радянських часів? Усе, що псувало загальну картину, викидалося, й отримували показники смертності 6,5—7—10 відсотків. Геннадій Васильович рішуче припинив таку практику. Останні сім років виводиться загальна цифра: стільки-то смертей на таку-то кількість прооперованих. Як це робиться у світі.

Отже, 1996 року летальність у нашому відділенні становила 12%, 97-го — 13, 98-го — 10, 99-го — 11, 2000-го — 15. За показником смертності минулий рік був не найкращий у нашому відділенні, але не такий уже й поганий. Особливо якщо врахувати, які складні пороки ми оперували. Мій французький колега був щиро здивований: «Це ви під мій приїзд таких тяжких пацієнтів узяли?»

— А скільки всього діточок було прооперовано?

— У 2000 році — 244. З них 15 відсотків померло. Так, це висока летальність. У кращих клініках Заходу вона становить 7—8%. Проте від жодного безнадійного пацієнта ми не відмовилися.

— Чи багато у вашому центрі буває закордонних пацієнтів?

— У нас лікуються пацієнти не лише з колишніх союзних республік, а й з інших країн — Сирії, Єгипту, Туреччини. З Югославії раніше часто привозили дітей. Якось оперував дитину з Азербайджану, якій відмовили в Москві. Її вдалося врятувати.

Те, що до нас їдуть оперуватися з-за кордону, звичайно, престижно. Однак є в цьому й інший, я б сказав, банальний аспект: іноземці платять за операції. Це матеріальне підживлення в нинішніх умовах для нас дуже важливе, тому що від держави центр фактично ніякої допомоги не отримує, крім на зарплату медперсоналові. А щоб працювати, хірург повинен мати необхідні інструменти й апаратуру. Мені плакати інколи хочеться, коли бачу, чим доводиться працювати нашим хірургам. Завдяки допомозі закордонних колег ми якось ще викручуємося. У нас хороші умови для реанімації, і ми робитимемо все для того, щоб вони стали ще кращими. Проте, гадаю, деякі районні лікарні мають кращий вигляд, ніж наша клініка. У палатах, де лежать мої пацієнти, на обличчях деяких батьків я бачу жах.

— Ви бували в багатьох країнах і, напевно, можете об’єктивно оцінити рівень кардіохірургії, зокрема дитячої, у нас і в них.

— Не просто бував, а й працював. Більше того, отримав дозвіл на медичну практику в кількох штатах Австралії та в Торонто (Канада). Після чого мене допустили до роботи в приватному французькому госпіталі.

Звичайно, умови праці там не можна порівняти з нашими. Однак щодо професійного рівня фахівців, то чимало наших хірургів зовсім не поступаються закордонним, а то й перевершують їх. Свою команду я інколи порівнюю із симфонічним оркестром, де кожен музикант віртуозно веде свою партію. На поганих інструментах. А якби їх посадити за класні інструменти... Однак усе має межу, і якщо віолончель просто розколюється навпіл, то це не може не позначатися на грі оркестру. Проте інструмент, зрештою, можна замінити, фальшиву ноту виправити, а в кардіохірургічних операціях помилка неприпустима.

У моїй команді працюють справжні професіонали. Це наші кардіологи Н.Руденко й О.Перепека, анестезіологи-реаніматологи А.Мазур (зав. відділенням), В.Жовнір, О.Бойченко і Є.Криштоф, О.Романюк, Є.Сегал, Ю.Лисак. В інституті кардіохірургії є й інші висококласні фахівці. Це відділ професора Зіньковського, зав. відділенням Лазоришинець зі своєю командою. А який прорив стався в нас у коронарній хірургії! Анатолій Руденко зі своєю командою робить зараз операції на серці без штучного кровообігу. Це ж фантастика!.. А наш старійшина Леонід Лукич Сітар, який робить найскладніші реконструктивні операції на аорті в дорослих. Це ціла школа кардіохірургії, в якій я навчався, і, сподіваюся, навчатимуться наступні покоління. І, гадаю, буде просто безумством, якщо все це піде на спад.

Сьогодні я з гордістю можу сказати, що в нас є свої унікальні напрацювання, приміром, операція Росса, якої ніхто у світі не зробить так, як ми.

— Медики кажуть, що, за їхніми спостереженнями, кількість уроджених пороків, у тому числі й серця, у післячорнобильський період збільшилася...

— За кордоном ситуація з уродженими пороками, зокрема серцевими, достатньою мірою досліджена. За різними статистичними даними, на 1000 живонароджених немовлят припадає від 6 до 8 випадків. У нас можна говорити лише про приблизні цифри.

Уроджений порок — чи то серця, чи інших органів — викликає поломка генетичного апарату в період вагітності або під час дозрівання яйцеклітини чи сперматозоїда. І, звісно ж, будь-який шкідливий чинник може призвести до уродженого пороку в нащадка. У тому числі й радіація. Нещодавно від онкологів почув, що зросла захворюваність на лейкемію. Однак це все на рівні розмов — справжньої наукової статистичної викладки, як це робиться за кордоном, бачити мені не доводилося.

— Приречені діти, яких ви врятували, зробивши складну операцію на серці, зможуть жити повноцінним життям?

— При деяких пороках серця (їх, на щастя, мало) неможливо повернути людину до нормального життя. Це, приміром, така вроджена патологія, як спільний шлуночок. Однак 80—85% наших пацієнтів надалі можуть жити нормальним життям і лише за шрамом на грудях здогадуватися про перенесену в ранньому віці операцію. Один із моїх пацієнтів, якого я оперував 15 років тому, сьогодні кандидат у майстри спорту зі штанги. А ось ця світловолоса дівчинка (Ілля Миколайович дістає з шухляди столу пачку фотографій) захоплюється бальними танцями.

— У вашій хірургічній практиці траплялися, певно, й невдачі. Як витримуєте їх? Чи не з’являлися у вас іноді думки на кшталт амосовських — «не хочу жити в цьому жахливому світі, в якому ось так помирають дівчатка...»?

— Кожен хірург тяжко переживає невдачі, особливо якщо вони пов’язані зі смертю пацієнта. У такі хвилини я ненавиджу свою професію. Нестерпно тяжкий момент, коли я маю повідомити батькам про смерть їхньої найдорожчої істоти. Мені в житті нерідко доводилося це робити. Однак досі не можу знайти для цього потрібних слів. Зізнаюся, кілька разів виявляв легкодухість, просив своїх колег вийти до батьків. Я ніколи ні з ким не ділюся своїми переживаннями, але друзі це розуміють і намагаються мене чимось розрадити.

— Дозвольте поцікавитися, дитяча пінетка біля вашого письмового столу вам, напевно, чимось дорога?

— Якось я доручив складну операцію своєму менш досвідченому колезі. На жаль, я почав йому допомагати на тому етапі, коли вже нічого не можна було повернути. Дитина померла від ускладнень. Її мати прийшла до мене й запитала: «Чому не ви робили операцію?» Я не зміг відповісти на це запитання. Йдучи, вона залишила пінетки дитини.

Я проаналізував ситуацію і вважаю, що не повинен був доручати цю операцію менш досвідченому колезі. Одну пінетку я залишив собі. Як нагадування про ціну ризику й життя.

Я дуже вимогливий як до себе, так і до інших, у мене дуже великий «відсів» фахівців, і все, що я вмію, намагаюся передати іншим. Бо коли справа стосується ось цієї пінетки, будь-які виправдувальні аргументи здаються безсилими.

— Ілля Миколайовичу, до вас посилають найскладніших крихітних пацієнтів. Ви берете всіх, навіть тих, від яких відмовилися батьки. Напевно, в якихось випадках могли б не ризикувати, турбуючись про свою репутацію. Проте я розумію, що це складне запитання.

— Чому? Я вам відповім. Це питання не тільки моєї професійної честі та совісті. У душі я людина віруюча, хоча й не сповідую релігійних догм і канонів. Я не думаю, що з моєю фізичною смертю все скінчиться. Я вважаю, що коли піду з цього світу, мені доведеться відповісти за всі мої земні вчинки. І хочеться сподіватися, що на терезах Всевишнього мої добрі справи переважать гріхи.

— Ваша робота пов’язана з постійною психоемоційною перенапругою. Як знімаєте її — сварите підлеглих (чи дружину), медитуєте, слухаєте музику, випиваєте чарку коньяку тощо?

— Я дуже люблю життя. Не витримую замкненого простору. Дуже люблю щось робити на природі, чи то риболовля, збирання грибів чи просто прогулянка в лісі. Не терплю самотності. З другого боку, не люблю галасливих компаній. Люблю простих відвертих людей. У мене є два хороших знайомих — лісник і єгер. Вони прожили все життя на природі, у лісі, але які це духовно багаті, мудрі люди.

— Цікаво довідатися: працюючи в сучасних закордонних клініках поруч із найвищими професіоналами, ви ніколи не зазнавали відчуття меншовартості?

— Коли я вперше в 90-му році потрапив до Австралії, то, як і багато моїх співвітчизників, пережив так званий культурний шок. Це ж зовсім інший світ, інше, впорядковане й налагоджене, життя. Однак це невдовзі минуло. Мене відрекомендували професору Картміллу, який потім, на свій страх і ризик, узяв мене на роботу й перші півроку відповідав за мої помилки. Він, напевно, оцінив мене за те, що я три місяці терпляче стояв у нього за спиною під час операцій — мені тоді не дозволялося навіть доторкнутися до пацієнта — і все, що він робив, фіксував для себе в записник у червоній обгортці і навіть малював схеми його операцій. За це він жартома називав мене «кагебістом», який до червоної книжки заносить усі його помилки. Професор Картмілл перевернув мої попередні уявлення про кардіохірургію. Те, що він робив, було для мене просто дивом. Я навіть зараз інколи повертаюся до цих малюнків.

Однак, попри все, я не відчув себе другосортним. Хоча тоді у професіональному плані між мною й австралійськими кардіохірургами було величезне провалля. Невдовзі мої здібності вони оцінили. Там у мене, як ніколи раніше, загострилося відчуття національної гідності, усвідомлення того, що ми, українці, дуже обдарована нація (на жаль, нам не щастить на вождів), якій підвладні не лише духовні вершини, а й найвищі досягнення прогресу сучасної цивілізації.

— Чи не це відчуття втримує вас від того, щоб не поїхати за кордон услід за деякими колегами, тим паче що, наскільки мені відомо, такі запрошення були?

— Можливо. Один колега, колись моя права рука, залишився в Бостоні. Ніколи не зможу простити. Хоча, з другого боку, про це й важко судити, хто знає, може, сам змушений будеш так вчинити.

— Щоб підтримати дитячу кардіохірургію в Україні, кілька років тому був створений Міжнародний добродійний фонд «Дитяче серце». Як часто у вас бувають меценати?

— У деяких дуже відомих закордонних клініках до 40% фінансування надходить через добродійні фонди. Наше суспільство ще не доросло до такого рівня свідомості, коли добродійність стає духовною потребою. Проте я гадаю, це неминуче має статися. Тому що людей, які нагромадили велике багатство, воно, зрештою, починає обтяжувати, і тоді в них виникає потреба приїхати до дитбудинку, пожертвувати на будівництво клініки чи будинку престарілих. Оскільки вони — люди і ніщо людське, у тому числі співчуття, їм не чуже.

Добродійний фонд «Дитяче серце» надав істотну допомогу Центрові кардіохірургії новонароджених у створенні його матеріальної бази. При фінансовій підтримці фонду було придбано реанімаційне устаткування та хірургічний інструмент для нашого центру. Завдяки доктору Христині Бєлінській з Австралії обладнана наша операційна.

Сьогодні центр дуже потребує матеріальної підтримки. Я гадаю, що багато людей і організацій в Україні можуть надати допомогу нам і нашим дітям. І всіх їх не забудуть.

***

У клініці живе традиція, пов’язана з повір’ям. Коли дитину забирають до операційної, мати ставить її взуття за дверима палати — щоб усе склалося добре і її дитина повернулася назад.

Простуючи коридором до виходу, біля палатних дверей помічаю кілька пар різнобарвних дитячих черевичків і пінеток. Над ними незримо завмерли материнська тривога й надія.