РЕФОРМОПАТІЯ — НЕДУГА СОЦІАЛЬНА

Любомир Антонович ПИРІГ — доктор медичних наук, професор, академік Академії медичних наук, член-кореспондент Національної академії наук, заслужений діяч науки і техніки, президент Всеукраїнського лікарського товариства (ВУЛТ), президент Світової федерації українських лікарських товариств (СФУЛТ), президент Української асоціації нефрологів.

Народився 1.03.1931 р. в м. Рогатин Станіславівського воєводства (нині Івано-Франківська область).

1973 —2002 рр. — завідувач відділу терапевтичної нефрології НДІ урології та нефрології; 1976 — 1990 рр. — заступник директора з наукової роботи цього інституту.

1979 — 1993 рр. — головний нефролог МОЗ України.

1990 —1994 рр. — депутат Верховної Ради України, голова підкомісії збереження генофонду нації та надзвичайних ситуацій комісії з охорони здоров’я ВР.

З 1995 р. — завідувач кафедри нефрології Київської медичної академії післядипломної освіти ім. П. Шупика.

Одружений, має сина Олеся і доньку Мар’яну.

Людина у тяжкому стані потрапила в лікарню, а її запитують не про те, що болить, а чи є у неї гроші. Це не епізод із фільму жахів, а картинка з життя.

Відомо, що фінансування охорони здоров’я недостатнє — в перерахунку на одного жителя в рік виділяється всього 133 гривні (у розвинених країнах — кілька тисяч доларів). Однак і ця скромна цифра не відповідає дійсності. Оскільки на сьогодні левова частка видатків на охорону здоров’я йде на зарплату медпрацівників та енергоносії. І лише 20 відсотків (до речі, це дані Міністерства охорони здоров’я) залишається на лікувально-діагностичний процес. У масштабах держави це складає 470 мільйонів гривень. Тобто в середньому 10 гривень на душу населення в рік. Як можна лікувати за такі гроші? Отож і зазіхає медицина на кишеню пацієнта, з якої покривається те, що недодає охороні здоров’я держава. Стало вже звичним, що хворий сам купує ліки, крім того, ще й оплачує послуги медперсоналу. Є думка, що «тіньові» кошти в системі охорони здоров’я сьогодні навіть перевищують бюджетні видатки. Ситуація, за якої у жалюгідно-принизливому становищі опинився як пацієнт, так і лікар, виникла, звісно, не водночас. Деградація галузі дедалі поглиблюється, при цьому вражає, що ті, хто безпосередньо причетний до медицини і знають, що відбувається, роблять вигляд, начебто все нормально. Атрофія совісті — безнадійний діагноз.

І все ж попри загальну байдужість та інертність, є люди, для яких словосполучення «здоров’я людини», «здоров’я нації» — не просто абстрактні категорії, а поняття, наповнені глибоким змістом. Любомир Антонович ПИРІГ — відомий лікар і вчений, громадський діяч, добре знана і шанована в науковому і медичному середовищі особистість. Його виступ на недавньому форумі Української федерації громадських організацій сприяння охороні здоров’я багатьох зачепив за живе. Гадаю, інтерв’ю, дане ним «Дзеркалу тижня», не залишить байдужим наших читачів.

— Любомире Антоновичу, проблема створення якісної медицини в Україні упродовж десятиріччя не вирішена концептуально. На вашу думку, чому?

— Як за радянських часів, так і тепер охорона здоров’я фінансується у нас на принципах залишковості. Однак колись хоч і не дуже розкошували, все одно матеріальних ресурсів на потреби медицини виділялося більше, ніж нині. Якщо згідно з нашим законодавством на охорону здоров’я повинно спрямовуватися не менше 8 — 10 відсотків ВВП, то реально маємо десь 2,3 відсотка. На жаль, немає у наших державних мужів державницького ставлення до проблем охорони здоров’я. Часто можна почути, що стан охорони здоров’я залежить від рівня економічного розвитку держави, мовляв, ось підніметься економіка, то й медицину підтримаємо. Але ж здоров’я населення — одна із засад здорової економіки. Ми, медики, добре розуміємо, що ці поняття взаємопов’язані і взаємообумовлені. На мою думку, тяжкий стан галузі зумовлений як недостатнім фінансуванням, так і інертністю в її реформуванні.

— Розмови про реформування медицини за десять років уже досить-таки набили оскому. Чи не здається вам, що вони не йдуть тому, що в них (тобто в реформах) немає аж ніякої зацікавленості у так званого медичного адмінресурсу? Що нинішнє становище (у каламутній водичці легше рибку ловити, і не тільки маленьку) цілком влаштовує і керівництво галуззю, і керівників лікувальних закладів, і навіть самих лікарів, які часто-густо є «дистриб’юторами» зарубіжних фармкомпаній.

— Нині важко навіть пригадати, скільки разів за ці роки у нас вдавалися до спроб проведення реформ в охороні здоров’я. 22 листопада 1999 року при Кабінеті міністрів була створена робоча група з реорганізації системи медичної допомоги в Україні. Мене теж ввели до її складу. Відбулося два чи три засідання цієї робочої групи і після цього вона перестала працювати. 21 січня 2000 р. вийшло розпорядження Президента про створення комісії з розроблення концепції розвитку гуманітарної сфери України. Теж було проведено лише два засідання, одне з них в Академії наук, і після того все розпалося. Недавно при київському міському голові створена наукова рада, у структурі якої діє рада з питань охорони здоров’я. Мені запропонували її очолити. Однак компетенція цієї ради обмежується столичними рамками.

На жаль, адміністративні посади, очевидно, не лише в сфері медицини, настільки привабливі, що ніхто з тих, хто належить до адмінресурсу, боячись за свої портфелі і крісла, не хоче йти на конфлікт, що неминуче у разі проведення якихось кардинальних змін. Думаю, тільки цим можна пояснити те, що керівники галузі проявляють обережність, нерішучість. І тому, хоч скільки б говорилося на різних рівнях про реформи, цей горезвісний віз так і не зрушив з місця.

Реформування системи медичної допомоги поки що зводилося до зменшення кількості ліжок в стаціонарах, скорочення штатів відповідно до скорочення фінансування галузі. Це може бути, але після радикального зміцнення первинної ланки охорони здоров’я.

Задумаймося лишень: у державних медичних закладах діагностична апаратура не менш як на 80 відсотків зношена, не вистачає медикаментів. Лікар знає як лікувати, але не може лікувати як слід. Хоч яким він був би милосердним, за таких умов неможливо реалізувати своє милосердя. У крайньому разі він утішить хворого, якщо ще не зачерствів від власної біди. Адже заробітна плата медика набагато менша від прожиткового мінімуму. А в нього ж, певне, сім’я, діти.

Недавно в Одесі було проведено цікаве соціологічне дослідження. Воно, зокрема, показало: близько 70% опитаних не наважуються сьогодні лягати до лікарні, боячись, що не зможуть оплатити медичну допомогу.

Відверто кажучи, я сумніваюся, що на сьогоднішній день багато знайдеться таких, котрі відмовляються від оплати чи від іншої форми подяки з боку пацієнтів. Сьогодні нерідко можна почути й таке — настільки глибоко зайшов процес деморалізації в медицині, та, зрештою, і в суспільстві загалом, — що медик не підійде до ліжка хворого доти, доки йому не буде гарантовано оплату. На жаль, з’явилася у нас така категорія лікарів, і це, на мою думку, найтрагічніше для медицини. Але я дуже сумніваюся, що в масі своїй медики є такими і що вони воліли б, аби становище в галузі залишалося таким і надалі.

— Складається враження, що керівництво медичної галузі так і не визначилося з концепцією (чи моделлю) охорони здоров’я. Недавно на всеукраїнській науково-практичній конференції з питань медичного страхування була оприлюднена така концепція, що отримала схвальні відгуки фахівців. Її визначальною рисою є трирівневий принцип надання медико-санітарної допомоги. Перший рівень — базовий, життєзберігаючий, який забезпечується за рахунок бюджетних коштів; другий рівень — основний, т. з. здоров’язберігаючий (досягається за рахунок обов’язкового державного соціального медичного страхування); третій — сервісний (у комерційних медичних закладах за програмами добровільного медичного страхування). Якою ви хотіли б бачити медицину в Україні?

— Я брав участь у тій конференції і вважаю, що в запропонованій концепції є раціональне зерно, яке в ринкових умовах здатне дати здорові паростки. Безумовно, за бюджетні кошти держава має забезпечити мінімум медичної допомоги. Ідеться про безплатну медичну допомогу, яка має надаватися в ситуаціях, що безпосередньо загрожують життю людини, а також вагітним жінкам, дітям, інвалідам, військовослужбовцям, психічнохворим та людям із соціально обумовленими недугами (туберкульоз, СНІД). З часом, із зростанням економічного добробуту країни, цей мінімальний перелік може розширюватися, наближаючись до певного оптимуму. Безсумнівно одне — цей гарантований мінімум має бути чітко визначений і затверджений урядом. Те ж саме стосується стандартів медичної допомоги, починаючи від фельдшерсько-акушерського пункту, дільничної лікарні і т. д. На кожному рівні має бути гарантований обсяг діагностичних і лікувальних послуг. Наразі діють лише тимчасові стандарти.

— Медична громадськість могла би більш активно впливати як на розвиток подій в охороні здоров’я (ОЗ), так і рішучіше відстоювати свої права. В «Основах законодавства про охорону здоров’я» йдеться про розвиток громадських організацій як один із механізмів вдосконалення ОЗ. Асоціації лікарів у країнах розвиненої демократії є одними з найдієвіших громадських організацій. В Україні також існують фахові асоціації лікарів, є ВУЛТ (Всеукраїнське лікарське товариство). Чому їх голос мало чути?

— Безперечно, громадські організації мали би справді активніше впливати на формування політики в галузі охорони здоров’я. На мою думку, їх пасивність значною мірою обумовлена глухістю владних структур.

В Україні діє чимало лікарських асоціацій, що об’єднують медиків за спеціальністю, — асоціації кардіологів, терапевтів, хірургів, стоматологів і т. д. Однак їхня робота зводиться головним чином до наукових конференцій, з’їздів тощо. У той же час громадських об’єднань, діяльність яких не обмежується суто профільними інтересами, медична еліта цурається. Вочевидь, оберігаючи свої портфелі і крісла. А тому ці організації нечисленні. Відсутність громадянської позиції в середовищі медиків частково обумовлена як інертністю, успадкованою з минулих часів, так і матеріальною злиденністю, побоюванням втратити посаду.

ВУЛТ було створено у червні 1990 року. Відтоді відбулося шість з’їздів нашої організації (на травень наступного року заплановано сьомий). У період між з’їздами проводилися конференції, присвячені актуальним проблемам медицини, в тому числі і питанням організації медичної допомоги. Прийняті резолюції направлялися в МОЗ та інші верховні структури. Однак прислухатися до голосу медичної громадськості наша владна верхівка не вважає за потрібне.

На моє переконання, громадські організації мають виконувати дорадчу функцію. Перебуваючи в конструктивній опозиції до владних структур, вони покликані всіма законними методами обстоювати свої права та суспільні інтереси.

— Днями заявила про себе ще одна громадська структура — Українська федерація громадських організацій сприяння охороні здоров’я. На вашу думку, наскільки серйозні її наміри?

— Судячи зі списку організацій, що ввійшли до складу федерації, та її програмних документів, хочеться сподіватися, що нове громадське об’єднання щиро прагне змін на краще в охороні здоров’я. До цієї федерації входять не тільки організації медичного профілю, а й інші громадські об’єднання, як, наприклад, Конфедерація роботодавців України, міжнародна організація «Жіноча громада», Українська спілка промисловців і підприємців тощо. Отже, як на мене, на нинішній день створено організацію нового типу, здатну на рівних вести конструктивний діалог з владою щодо вдосконалення системи охорони здоров’я, взяти на себе значну частку вирішення практичних завдань, зокрема у питаннях контролю за діяльністю органів охорони здоров’я тощо.

Якось у розмові з В. Загороднім, який очолив новостворену федерацію, я запитав: «Як ви думаєте, якщо представники громадської організації, зареєстрованої в Мін’юсті, прийдуть познайомитися з діяльністю якоїсь лікувальної установи, їх пустять чи ні?» — «Ну, може, дехто й пустить», — була відповідь.

До чого це я веду? Права громадських організацій повинні бути узаконені, а тому мають бути внесені відповідні поправки до «Основ законодавства про охорону здоров’я». Наразі їх функції виписані дуже декларативно.

— І що, на вашу думку, можна було би закріпити за громадськістю?

— Громадські організації могли би сприяти наданню об’єктивної інформації про стан здоров’я населення, екологічну та демографічну ситуацію. Якщо вірити офіційній медичній статистиці, у нас значно знизилася рання дитяча і материнська смертність і за цими показниками ми досягли майже європейського рівня. Багато хто піддає сумніву такі дані, зокрема, й у засобах масової інформації. Не забуду випадок, що стався на початку 90-х років. Тоді показник ранньої дитячої смертності в Україні перевищував 14 на 1000 живонароджених. Раптом в Івано-Франківській області прийшов новий завідувач облздороввідділу. І виявив, що цей показник насправді перевищує 20. Що тут почалося!.. В Івано-Франківську відбулося виїзне засідання колегії МОЗ. Як з’ясувалося, статистичні дані деяких областей підганялися під середній показник по країні. А тепер, як свідчить медична статистика, у нас є навіть області, де за рік не трапилося жодного інфаркту міокарда. Який фахівець у таке повірить?

Медична громадськість має брати участь у роботі державних комісій по ліцензуванню, акредитації, атестації установ і закладів охорони здоров’я, у проведенні незалежної громадської експертизи тендерних закупівель медикаментів та товарів медичного призначення, а також здійснювати контроль за якістю медичної допомоги. Громадські організації могли би контролювати розподіл і витрати коштів, виділених на медичну допомогу з метою забезпечення «прозорості» їх використання, захищати права пацієнтів і медичних працівників. Зрештою, участь громадськості у реформуванні існуючої системи охорони здоров’я повинна бути значно активніша.

Не рік і не два тривають розмови про демографічну ситуацію в Україні. Не раз медична громадськість зверталася до органів влади з пропозицією створити на національному рівні інституцію, яка би займалася цими проблемами. Недавно створена Національна рада з питань охорони здоров’я. Ми вважаємо, що в її компетенції мають бути і питання демографічної політики.

— І все ж, якщо придивитися пильніше, то не можна не помітити, що повна реорганізація в медичній сфері все ж відбувається. Однак складається враження, що при цьому інтереси пацієнтів залишаються поза увагою. У «ДТ» неодноразово порушувалася проблема лікування нефрологічних хворих, зокрема, й т. з. діалізників (людей, що перебувають на штучній нирці). Наскільки мені відомо, ситуація у цій медичній галузі не поліпшилася.

— В Україні згідно з міжнародними стандартами потрібно 3000 діалізних місць, а є лише 300. У світі кожних десять-п’ятнадцять років подвоюється кількість хворих на цукровий діабет. Близько половини з них помирають внаслідок недостатності функції нирок. Торік у Києві лише 10 хворих з діабетичною нефропатією перебували на штучній нирці. А решта — вмирають.

Актуальність нефрології полягає не стільки в частоті хворих (хоча, треба зазначити, їх кількість постійно зростає), скільки в тому, що це молоді люди, які інвалідизуються і помирають у працездатному віці. Природно, що діти ховають батьків, а тут батькам доводиться ховати своїх дітей. Своєчасне виявлення захворювання і відповідне лікування могло би запобігти передчасним втратам людських життів.

Донедавна основною базою підготовки лікарів-нефрологів була кафедра, що діяла при відділенні терапевтичної нефрології Інституту урології і нефрології АМН України. Нині кафедра позбавлена цієї бази. Замість названого інституту створено два окремих — Інститут урології та Інститут нефрології. Мотиви і доцільність цього реформування не виносилися на обговорення вченої ради Інституту урології і нефрології, рішення приймалося одноосібно, кулуарно. Новостворений інститут нефрології фактично не має ні матеріальної, ні кадрової бази. Внаслідок цих пертурбацій у найгіршій ситуації опинилися хворі з Київської області, забезпеченість якої спеціалізованими нефрологічними ліжками удвічі нижча у порівнянні з іншими областями. Про це знає керівництво охорони здоров’я, голова відповідного комітету Верховної Ради. Проте незважаючи на розуміння і підтримку голови комітету ВР і міністра «стосовно створення нефрологічного відділення як структурного підрозділу Київської обласної лікарні», усе безрезультатно. У листі-відповіді начальник обласного управління п. Єлагін посилається на брак вільних площ. І додає, що «на базі лікарні працює кафедра сімейної медицини, фахівці якої забезпечують консультування хворих». Однак сімейна медицина — це не медицина ліжка, їй клініка непотрібна.

— Очевидно, мають рацію ті, хто вважає, що нинішні біди охорони здоров’я зумовлені не стільки фінансовими труднощами, скільки тим, що все, що робиться, спрямоване на догоду якимсь особистим чи локальним інтересам. Без урахування інтересів галузі загалом і пацієнтів зокрема.

— Тут мені важко щось заперечити.