Раковий корпус-2005

Вероніка думала, що найстрашніше вже позаду, навіть була в цьому переконана. Не звикла, але все-таки змирилася з тим, що сталося, — лише боялася зайвий раз подивитися на себе в дзеркало. Час минав, а вона так і не придумала, як поводитися з чоловіком — їй здавалося, що на місці колись округлих грудей у неї зяє рана, яку видно навіть крізь одяг.

Після останнього курсу хіміотерапії вкотре пройшла обстеження, щоправда, не в місцевій лікарні, а в столичному інституті.

— У вас усе гаразд, — простягнув виписку лікар.

— Ні пухлини, нічого такого немає?.. — перепитала про всяк випадок.

— Немає, звісно. У вас же її і не було!

В Україні щорічно реєструється близько 150 тисяч нових випадків онкологічних захворювань. У міру сил і можливостей держава піклується про своїх громадян — прийнята й реалізується програма «Онкологія»: хворих забезпечують безкоштовними ліками, точніше, мають забезпечувати. Приміром, Луганська область лише торік отримала більш ніж на три мільйони гривень препаратів для хіміотерапії. Нинішнього року постачання не зменшуються, заявки профінансовані на 100%. Левову частку, як і належить, направили до Луганського обласного клінічного онкологічного диспансеру (ЛОКОД).

Проте життя довело, що увага держави до даної проблеми — це одне, а ставлення медиків — зовсім інше.

Сім’я Тетяни К., на жаль, у диспансері своя — її батько, Михайло Іванович, неодноразово тут обстежувався і лікувався, та на жаль, нічого не допомогло — четверта стадія раку шлунка не залишила щонайменшої надії. У середині осені настало різке погіршення, довелося знову звертатися в стаціонар. Лікар квапив: «Ось список ліків, щоб через годину були!» Тетяна зайшла до аптеки, розташованої у холі диспансеру, і простягнула папірець.

— Тут на тисячу сімсот гривень, — сказав провізор. — Ви все відразу купуватимете?

Тетяна ніколи не шкодувала грошей на лікування батька — влізла у величезні борги, та нині платити за хіміотерапію, яка вже не може допомогти вмираючому, їй здалося безглуздим. Одна річ — знеболюючі препарати, щоб батько не страждав, і зовсім інша — «хімія». До того ж вона випадково довідалася: ці препарати в стаціонарі мають надавати безплатно. Лікар не захотів пояснювати, тільки презирливо посміхнувся — для рідного батька шкодуєте? Ображена жінка вирішила відстояти право батька-інваліда на доступну медичну допомогу й пішла на прийом до обласної держадміністрації: нехай призначать експертизу і визначать — потрібна хіміотерапія чи ні, і за чий рахунок. Мати залишилася чергувати в палаті. Будь-яке місто — маленьке село, чутки поширюються швидко. Не встигла вона повернутися до палати, як лікар її «порадував»: «Ми вже розпочали лікування, потрібні ліки цілком випадково знайшли в іншому відділенні, а те, чого не вистачало, принесла ваша мама».

Мати винувато схилила голову: «Я 780 гривень узяла з тих, що на похорон відклали».

Тетяна ще раз пішла на прийом в ОДА, написала заяву в міліцію й таки домоглася створення комісії. Бюрократична машина хоча й повільно, але закрутилася — до складу комісії включили головних фахівців управління охорони здоров’я та економістів, а згодом до них приєдналися представники правоохоронних органів. Та звичайна перевірка на очах спантеличених пацієнтів перетворилася на виставу. Попри те, що Л.Чібісов, головний лікар ЛОКОД, був у відпустці, комісію зустрів саме він, а не виконуюча обов’язки — І.Арцева. Представник правоохоронних органів був дуже здивований, коли перевіряючих не пустили на поріг обласного диспансеру. А щоб усі засвоїли, хто на цій території хазяїн, комісії пригрозили різноманітними карами. З якого дива такі пристрасті, якщо пацієнтка написала неправду?!

Цю історію довго обговорювали в кабінетах і палатах, незадоволеним хворим і їхнім родичам недвозначно казали: «Ну, одна вже скаржилася!..»

Та вся річ у тім, що не одна. За останні роки не сотні, а тисячі людей писали й скарги, і обурені листи до найрізноманітніших інстанцій — від обласної держадміністрації до адміністрації та секретаріату президента. Писали, певне, без жодної надії на допомогу — у Луганську добре знають: реакції на народні сльози загалом немає ніякої. Щоб у цьому переконатися, досить уважно прочитати та порівняти результати перевірки, проведеної управлінням охорони здоров’я ОДА влітку ц.р. і восени 2003 р. Висновки останньої розглядалися на колегії управління, були прийняті, здавалося б, правильні рішення, але за два роки так нічого й не змінилося. Як тоді, так і тепер, смертність від онкозахворювань у Луганській області набагато вища, ніж у цілому по Україні, тому вона перебуває на 23 місці за рейтингом.

«Мені двічі робили онкооперації в 2004 році, а потім проводили хіміотерапію і рентгенотерапію, після чого стан здоров’я різко погіршився. При обстеженні в Київському інституті діагноз не підтвердився. Пухлини не було, а опромінення загострило мій хронічний лімфолейкоз — тепер я безпорадний інвалід. Хочу довідатися у Вас, як у міністра охорони здоров’я, ЛОКОД лікує пацієнтів від раку чи сприяє його розвитку і насадженню? Н.В. 57 років».

Серед інших показників жахає кількість пацієнтів, які постраждали від лікування в Луганському онкодиспансері, — у 12% із них узагалі не було новоутворень, а 22% прооперованих не мали злоякісних новоутворень. Виходить, що кожний четвертий-п’ятий пацієнт переніс неймовірні фізичні та моральні страждання помилково. Або через злий намір?..

Ті, хто виступав на колегії, попри всю дипломатичність та бажання захистити честь мундира, зазначали: лікування в ЛОКОД дуже дороге. Правоохоронні органи під час перевірки опитали 28 хворих, які повідомили, що на медикаменти в кожного з них вимагали від 100 грн. до 3,5 тис. грн. При цьому «не всі медикаменти, які були оплачені хворими, йшли на лікування. Частина ліків поверталася до аптек, розташованих на території онкодиспансера, і знову продавалася... Часом високовитратні аналізи призначають умираючим хворим... Працівники структурних підрозділів — зацікавлені в цьому особи».

Висновки комісії підтверджують і скарги, які приходять в ОДА пачками. Їх, починаючи з 2001 року, стає дедалі більше. До жодної іншої служби охорони здоров’я немає стільки претензій, як до онкологічної. Гуманну ідею — держпрограму «Онкологія», що має забезпечувати доступну, якісну медичну допомогу онкохворим, у Луганській області дискредитовано повністю.

«Мені ще немає і 30 років, та я — інвалід. У ЛОКОД пройшла вісім курсів хіміотерапії, заплатила за них 10 тисяч гривень. У мене двоє дітей, яких потрібно виростити, а продовжувати лікування не можу — немає коштів. Хочеться жити й хочеться щоб ставлення до нас було людське, адже ми — важкохворі інваліди, але не смертники, із якими вже можна не рахуватися. Р.І.»

Обласний онкодиспансер чимало проблем перекладає на районні лікарні — високу смертність списує на те, що дільничні лікарі пізно виявляють хворобу, а пацієнти винні в тому, що відмовляються від лікування. По-іншому бачать загальну картину лікарі з глибинки. Гінеколог селищної лікарні після профогляду направила С.Є. (1976 р.н.) до ЛОКОД. Діагноз, на жаль, підтвердився, вона пройшла два неповних курси хіміотерапії — на більше не вистачило грошей. Через дев’ять місяців молода жінка померла, сиротами стали двоє дітей. Така сама трагедія сталася і з Л.В.(1957 р.н.), яка зуміла зібрати гроші лише на один курс лікування. Вже понад рік дві її неповнолітні дочки виживають у цьому світі самі. Скорботний список можна продовжувати довго — жінки працездатного віку згоряють за 10—12 місяців, вони не встигають ні інвалідність оформити, ні пенсію отримати. Лікарі ЛОКОД, яких пацієнти обвинувачують у вимаганні грошей за операції, лікування чи медпрепарати, пишуть пояснювальні, стверджуючи: їхня совість, як і халати, — чиста та незаплямована. Охоче вірю, що вони працюють виключно за зарплату й вірні клятві Гіппократа. А чому хворі скаржаться? Так вони ж як діти — після хіміотерапії чого лишень не видумають! Та кінці з кінцями ніяк не сходяться — якщо ніхто грошей з пацієнтів не бере, а ліки, оплачені держбюджетом, дають безплатно, то чому це відмовилися продовжувати лікування на таких пільгових умовах молоді жінки, які страждали від думки, що на їхніх дітей чекає гірке сирітство?

Дільничний гінеколог склала список «жертв дорожнечі» за останні три роки — він займає кілька сторінок. Це тільки один доктор і одна дільниця, а скільки таких трагедій в області? Жінки, знаючи про це, відмовляються від профоглядів, а у разі виявлення пухлини впокорюються своїй долі і свідомо відмовляються від направлення в ЛОКОД — там без грошей робити нічого. Якщо ж у кого й є якась сотня — залишиться дітям чи витратиться на поминки.

Комісія вивчила історії хвороб із цього списку. Висновок: дослідження, проведені вищезгаданим пацієнткам у клініці, виконувалися платно. Експертна оцінка десятків амбулаторних карток свідчить: від 80 до 96% пацієнтів змушені проходити обстеження в комерційних фірмах, розташованих у диспансері, — та й як може бути інакше, коли лікар приймає за зміну близько 30 хворих, але на безкоштовне обстеження видає лише два-три талончики. Не посоромилися навіть узяти гроші за дві електрокардіограми з інваліда Великої Вітчизняної війни дев’яностолітнього В.М.

Обстеження проводяться багаторазово, суми набігають великі. Як пише у своїй скарзі С.Т. (1976 р.н.), обстеження молочних залоз обійшлося їй у 84 гривні, аналіз крові коштував 42, біопсія — 95 і т.п. З історії хвороби Л.П. відомо, що їй за рахунок онкодиспансеру, а точніше — держбюджету, було призначено аж одну ін’єкцію — розщедрилися на фізрозчин з аскорбіновою кислотою. А решту, зокрема циклофосфан і цисплатин, вона купувала за свої кревні. І це тоді, коли безкоштовними препаратами були забиті полиці складу диспансеру — циклофосфану налічувалося понад три тисячі флаконів, а цисплатину — близько тисячі.

До скарги луганчанки В.І. теж прикріплено довідку про отримані диспансером ліки за рахунок держбюджету. Пацієнтку налякали тим, що вже давно немає постачань потрібного їй дакарбазину, в аптеках його не знайдеш, але є спосіб допомогти. І точно допомогли б — на складі в той час зберігалося близько тисячі флаконів цих ліків.

Історія В.І. схожа на багато інших, та є й особливість — дочка, щоб вилікувати маму, переїхала до батьків і продала свою квартиру. Заплатила й за операцію, і за чотири курси хіміотерапії, вся енергія ішла на те, щоб доглянути й підтримати маму морально. Потім випадково довідалася про програму «Онкологія» та про те, що ліки мають надати безплатно. Про квартиру вона не шкодує, буде здоров’я — заробить на нову. А от з мамою проблема, що бентежить. У листопаді їй повторно призначили хіміотерапію, але вона відмовляється, оскільки почувається непогано. Дочка сумнівається — а чи була меланома четвертого ступеня (рак шкіри)? Дедалі частіше вона ставить собі це запитання, особливо коли згадує, як у січні доктор сказав їй, що до 8 Березня мамі подарунок уже не знадобиться.

Чому дорого обходиться лікування — зрозуміло. Є препарати й за дві гривні флакон, і за сто, і навіть за дві тисячі. (Боюся, пацієнти зовсім не в курсі, що навіть такі дорогі ліки ЛОКОД отримує за рахунок держпрограми!) Та чому в бюджетній поліклініці так дорого обходиться обстеження? Відповідь проста до непристойності — високі ціни призначають комерційні фірми, які розташувалися в онкодиспансері, як у себе вдома. З 1600 квадратних метрів площ велику частину — близько 900 кв. м — віддано в оренду. Просто в холі розміщаються три аптеки, де, як скаржаться пацієнти, все продають набагато дорожче, ніж у місті. Адже, крім усього іншого, доводиться купувати й чималу кількість бинтів, вати, рукавичок та інших «добродійних» товарів. Злі язики твердять, а точніше, пишуть, що багато чого потім повертається в ті самі аптеки — ось такий круговорот бинтів у природі. Крім цього, у диспансері розгорнули бурхливу діяльність дві фірми — «Інтер» і «Глорі». Це вони прикріпили свої вивіски та прейскуранти по всій поліклініці, та й в інших корпусах теж, а от інформацію про сам диспансер, про те, які права мають пацієнти в бюджетній лікарні, знайти непросто. За «щасливим» збігом обставин, діагностичне обладнання — державне та комерційне — розміщають в одному кабінеті. Як зрозуміти хворому, на чиїй кушетці він лежить і чий апарат його бачить наскрізь? Адже вони однакові, лишень ціни різні. За ультразвуковое обстеження черевної порожнини, якщо дуже пощастить, можна розплатитися «великим спасибі», а як ні — буде потрібно 75 гривень. Судячи зі звіту комісії, пацієнтам в основному не щастило. Мало того, що жінкам доводилося платити в поліклініці за все — за кардіограму і біопсію, ультразвукові та рентгенологічні обстеження, — те саме їх чекало й у стаціонарі.

Щоправда, комерсанти від медицини демонструють прозорість процесу — пацієнт платить у касу й до кабінету заходить із чеком. Усе як належить. Однак на виході чек у нього обов’язково забирають — спробуй, доведи потім, що ти гроші платив! Розібратися в цій каруселі не зможуть і сто мудреців — багато спеціалістів працюють не лише в ЛОКОД, а й за сумісництвом у вищезгаданих приватних фірмах. Чому б не поповнити сімейний бюджет? Керівництво онкодиспансеру тому й підписало досить дивні графіки робочого часу — із шостої до дев’ятої ранку обстеження проводиться на держапараті, а прайм-тайм відданий орендарям. У розпал дня, коли з районів прибуває основна маса пацієнтів, — прийом платний. А ось коли жителям містечок і сіл час бігти на вокзал, щоб повернутися на ніч додому, саме в цей час включається бюджетний апарат. Схожа картина й у лабораторному корпусі, який хоча й належить диспансеру, але так обвішаний фірмовими вивісками, що хворі, напевно, і не підозрюють, що обстеження може бути безкоштовним.

Ось тільки лікують не зовсім правильно — у корпусі, де проводиться променева терапія, навіть у шубі холодно. Недаремно вхід до цього будинку в.о. головлікаря закривала собою як амбразуру. І якби її не відволік дзвінок боса — комісія не змогла б туди потрапити. Хоч що говорили б про недостатнє фінансування, але нічим неможливо виправдати температуру сім градусів у ординаторській. Як почуваються лікарі в приміщенні, де на стінах грибок, а бетонну підлогу вкривають дірки від лінолеуму, неважко здогадатися. Та що переживає змучена хворобою людина, яка має роздягнутися в цих катакомбах, лягти на крижану кушетку й чекати, поки їй на голому тілі зроблять розмітку? Потім по вибоях і вибоїнах він поплететься на процедуру до кабінету, дуже схожого на цех занедбаного заводу. Що цікаво, до сусіднього кабінету доріжка викладена сучасною плиткою і ремонт там зроблено, і лампочка яскраво світить. Начальство з придихом каже: «Цей апарат — гордість диспансеру. А знаєте, хто його нам подарував?!» Зізнаюся чесно, у той момент не знала, а пізніше в документах прочитала, що радіотерапевтична установка TERAGAM була отримана в рамках держпрограми «Онкологія». І ніяких чудес добродійності! Щоправда, її чомусь поспішили підключити, навіть не чекаючи пакета документів і проведення випробувань. На пацієнтах училися, чи що?.. Хворим при кожному зручному випадку по секрету кажуть: є диво-апарат, який чи то купив, чи то подарував меценат, а точніше — народний депутат. Зрозуміла річ, на такому обладнанні лікуватися задарма — гріх. Різниця між двома кабінетами настільки разюча, що пацієнтів, напевно, й умовляти не доведеться — самі гроші даватимуть, аби потрапити в заповітні двері.

В.о. головного лікаря не приховувала досади від того, що комісія потрапила в цей корпус. На запитання «Чому так холодно?» вона роздратовано розвела руками: «А хіба в цьому адміністрація винна? Ви знаєте ж, як погано нас фінансують!»

Та, певне, кабінети адміністрації фінансують набагато краще — там затишно, тепло й можна сидіти без шуби та шапки.

Усе змішалося в диспансері: з одного боку — скарги лікарів на тісноту, а з другого — здавання в оренду навіть діагностичних кабінетів, без яких неможливо працювати. Тому й ведеться так званий змішаний прийом у кабінетах бронхоскопії, ендоскопії, функціональної діагностики. Вже кілька років поспіль комісії звертають на це увагу, але нічого не змінюється. Обласне КРУ виявило, що деякі орендарі вважають надання їм площ гарним жестом диспансеру й за оренду не платять. Диспансер буквально страждає через свою доброту — за одну фірму заплатив за комунальні послуги 1800 гривень бюджетних грошей, за створення комфорту іншої відстебнув майже 500 — не сидіти ж гостям у холоді, досить, що свої мерзнуть.

Жодна комісія — ні стара, ні нова — так і не змогла пролити світло на одну темну історію. Можна було б її і поховати, але ціна питання солідна. Знову-таки за держпрограмою онкодиспансер отримав рентгенівський діагностичний комплекс, який коштує майже 500 тисяч бюджетних гривень. Однак ніхто з перевіряючих так і «не в’їхав» у ситуацію, чому того самого дня ЛОКОД уклав два договори з однією і тією самою фірмою: перший — на монтаж установки, а другий — на її демонтаж. За це пообіцяли відстібнути 23 тисячі гривень, а при нагоді додати ще п’ять тисяч — залежно від ситуації. Відтоді минуло кілька років, але, попри все, дорогий апарат так і не приніс ніякої користі хворим, хоча є довідка, що він нібито перебуває в робочому стані. Водночас, як зазначає КРУ, без оформлення відповідних актів були списані всі три наявні в диспансері рентген-комплекси. Після цього пацієнти протягом чотирьох років не мають можливості провести тут рентгенообстеження. Та попри відсутність рентгеноскопії, фахівці чотири роки одержували доплати за шкідливі умови праці й заробляли пільги для пенсії. Щоправда, в одному з кабінетів установили точно такий самий, як і списаний, апарат РУМ-20, але приналежний приватній фірмі «Інтер».

Управління охорони здоров’я ОДА ламає голову над тим, які відповіді посилати в столицю, адже з Кабміну, із секретаріату президента, з Мінздоров’я повернулися скарги пацієнтів онкодиспансеру з супровідними документами — розібратися! А як, коли перевіряючих навіть на поріг не пустили?! Може, варто правду написати? Чесно повідомити, що в ситуації, яка склалася в країні, ні Міністерство охорони здоров’я, ні обласне управління охорони здоров’я ніяк не можуть сьогодні впливати на головних лікарів бюджетних лікарень. Закони про місцеве самоврядування і депутатство у місцевих радах (головлікар ЛОКОД — теж міський депутат) дозволяють головлікарям почуватися князьками на ввіреній території.

Боюся, що правий був колишній міністр Микола Поліщук, коли стверджував: багато лікарів перетворили свої робочі місця на дохідні, використовуючи державні програми виключно у своїх інтересах. Чи не тому в Луганську не прижилися приватні клініки? Навіщо напружуватися, шукати пацієнтів, коли можна піти іншим шляхом?

У кулуарах Міністерства охорони здоров’я здивувалися моєму наміру їхати саме до Луганська — навіщо? Краще до Тернополя — там усе на рівні, а вже чистота й порядок! Я можу й до Тернополя, але куди подітися жителям Луганської області, які почули вирок — у вас рак?! Їм теж до Тернополя збиратися чи все-таки можна вдома дістати хоча б ту допомогу, яку гарантує наша небагата держава? У міністерстві довго не могли пригадати, коли ж перевіряли ЛОКОД. Раніше практикували перевірки за дуже принциповою схемою: Луганський диспансер перевіряв Донецький і писав довідку, а потім — навпаки. За такого порядку, як ви розумієте, жодне порушення не могло залишитися непоміченим! Напевно, тому на обласній колегії головний лікар Л.Чібісов твердив, що за основними показниками вони зрівнялися і з Донецьким, і з Харківським диспансерами. Половина показників краща в Луганську, а друга половина — у сусідів. До речі, на тій самій колегії була пропозиція визнати роботу ТМО «Онкологія», яку очолював Л.Чібісов, незадовільною. А потім, розміркувавши, замінили на недостатню.

Перевірки нинішнім літом, які проводили ще до оголошення ЛОКОД закритою територією, знову виявили ті ж самі проблеми. Попри те, що фінансування медицини з держбюджету за останні роки зросло, пацієнти диспансеру цього зовсім не відчули. Хоч на мільйон ліків надійде, хоч на п’ять мільйонів — їм однаково платити. Щоправда, адміністрація диспансеру пішла назустріч людям — першу суботу місяця тут оголосили днем безкоштовної діагностики. Усе ж випадок небезнадійний — хоч раз на місяць Конституцію визнають.

До речі, диспансер нещодавно відзначав свій ювілей. Колеги, а точніше — підлеглі Л.Чібісова, відчувши важливість моменту, запропонували присвоїти шефу почесне звання — заслужений лікар м.Луганська. Протокол підписали одностайно.

Є за що?..