Рак: хто допоможе впоратися?

Років тридцять тому я завітав у відділення дитячої онкогематології Київської обласної клінічної лікарні. Мене запросили як практикуючого психолога до 15-річного пацієнта, хворого на гострий лейкоз.

Валентин, так звали хлопчика, тяжко переносив хіміотерапію й перебував на межі нервового зриву. У гнітючому психологічному стані були і його батьки, і, власне кажучи, навіть медики. Все зводилося до необхідності мультидисциплінарного підходу, який лише через десятки років сформувався в роботі спеціаліста лікаря-психолога. Однак шлях до такого формування на той момент здавався неможливим. Тільки тепер ми можемо впевнено говорити про ефективність роботи у практиці онкології саме лікарів-психологів.

Через місяць регулярних зустрічей і розмов мені вдалося вивести хворого підлітка з депресивного стану. Висновок, до якого я тоді дійшов, такий: онкохворим неодмінно потрібна допомога психологів і психотерапевтів. І вже тоді було зрозуміло, що вкрай потрібно побудувати ефективну модель насамперед спілкування з пацієнтом, із його родиною, а потім уже - лікувального процесу, і що відповідних фахівців слід спеціально навчати. Так я вперше на практиці зіштовхнувся з психоонкологією (хоча в ті роки про таку науку в нас мало хто чув, навіть терміну такого не використовували), зацікавився цією галуззю медицини і присвятив їй солідний відтинок життя.

…Однак, як я з'ясував згодом, проблема зовсім не нова. Ще в античні часи ескулапи помітили зв'язок між онкологічними захворюваннями та психічним станом пацієнтів. Так, у ІІ столітті грецький лікар Гален, який практикував у Римській імперії, звернув увагу на те, що веселі життєрадісні оптимісти значно рідше хворіють на рак, ніж пригнічені меланхоліки. Давньоіндійські лікарі теж стверджували, що онкологія - наслідок розладу психіки людини.

У ХVIII ст., коли лікуванням злоякісних пухлин стали активно займатися медики найрозвиненіших держав, вони помітили взаємозв'язок виникнення раку з горем і нервовими розладами. В одній із дисертацій того періоду рак визначався як хвороба нервової системи, пов'язана з тривалим переживанням скорботи.

Із середини ХIХ ст. в медицині остаточно утвердилося розуміння нерозривності онкологічних захворювань із психікою людини. Наочний приклад - дослідження в Німеччині періоду Першої світової війни, коли кількість хворих зі злоякісними новоутвореннями значно збільшилася, порівняно з довоєнними роками.

У ХХ ст. Україна (тоді УРСР) також підкріпила десятками досліджень наявність такого зв'язку. Ще в 1930 р. лікар І.Рудницький писав, що, безсумнівно, горе і смуток - головні причини виникнення раку. Особливо активне вивчення ролі нервової системи і стресу в розвитку злоякісних пухлин розгорнулося з 1960 р. у створеному Українському науково-дослідному інституті експериментальної та клінічної онкології Міністерства охорони здоров'я УРСР. Однак невдовзі онкологія як наука стала віддалятися від психології. У СРСР під час лікування раку почали акцентувати на техніці операцій, новітніх препаратах, технологічних новинках, діагностиці пухлин на різних стадіях, що, звісно, теж дуже важливо. Але, переставши займатися причинами виникнення раку, впливом психіки на перебіг захворювання, сьогодні ми отримали відставання вітчизняної психоонкології від розвинених держав на кілька десятків років.

Варто зазначити, що і в країнах із передовою медициною психоонкологія пробивалася до свого визнання тернистими стежками. Попри те, що більшість лікарів-онкологів визнають вплив психіки на виникнення і перебіг захворювання, тільки у 50-х роках минулого століття перший психіатр почав працювати в онкологічній лікарні Нью-Йорка.

Трохи згодом, у 1967 р., Сесілія Сандерс організувала в Лондоні перший хоспіс сучасного типу, де, крім медичного обслуговування, пацієнти одержували і психологічну допомогу. Доти вона півтора десятка років працювала з онкохворими, вивчала їхню поведінку і ввела поняття "загальний біль", який поділяється на біль фізичний, емоційний, соціальний і духовний. Сандерс вважала, що, рятуючи людину від духовного болю, лікар, відповідно, зменшує й загальний біль.

У 80-х роках минулого століття перші успіхи молодої медичної галузі дали поштовх її дальшому розвитку, а з 1990-х у прогресивних країнах психоонкологія успішно розвивається вже як повноцінна галузь.

З початком нового століття прийшло остаточне усвідомлення того, що рак пігулкою не вилікувати. Суспільство посилює боротьбу з палінням, поліпшується діагностика онкозахворювань на ранніх стадіях. У багатьох країнах психосоціальну допомогу починають надавати не тільки фахівці при онкологічних клініках та хоспісах. З ініціативи благодійних і громадських організацій, створюються міські (територіальні) центри, що надають безкоштовну допомогу і хворим, і членам їхніх родин.

Таким чином, на початку ХХI ст. розвинені країни домоглися значного прогресу в боротьбі з онкозахворюваннями, а психоонкологія сприяла поліпшенню різних кількісних і якісних показників. Тим часом на початку 2000-х Україна, як і інші пострадянські країни, залишалися в полоні стигматизованої психіатрії, коли в суспільній свідомості рак сприймався як вирок, а хворий ставав свого роду прокаженим, ізгоєм, йому співчували, але цуралися. Всупереч світовим тенденціям, онкохворим до останнього намагалися не повідомляти діагноз. Психологів до лікування не залучали.

У 2011 р. було опубліковано статтю лікаря, ученого А.Бабіка, який, відзначаючи рівень розвитку психоонкології у світі, з сумом констатує повну відсутність в Україні психоонкології як такої. Через п'ять років з'являється ще одна колективна стаття "Психоонкологія в Україні - початок нової ери?". Її автори - відомі онкологи й психологи О.Колесник, С.Маляров, Е.Стаховський та інші констатують, що на 2015 р. психоонкологія в Україні ще перебуває в зародковому стані. Єдине досягнення - наявність у штаті онкологічних установ психологів та співпраця з громадськими організаціями. Як позитивна тенденція відзначається проведення у 2015 р. в Національному інституті раку наради експертів, присвяченої проблемам психоонкології в Україні. У прийнятій резолюції містилися конкретні пропозиції для забезпечення перших кроків із впровадження психоонкології в Україні. Серед них: розробка системи інформаційних ресурсів для лікарів-онкологів про соціально-психологічну допомогу пацієнтові; розробка системи психологічної допомоги хворим, які проходять хіміотерапію, а також членам їхніх родин; забезпечення консультативної допомоги психіатра, психолога й соціального працівника в медзакладах онкологічного профілю; створення гарячої лінії для онкохворих та членів їхніх родин.

Минуло майже чотири роки. Всі пропозиції з резолюції наради експертів так і залишилися на папері.

Проте певні досягнення є. У 2017 р. вийшла друком перша монографія з психоонкології "Канцерогенний розум", автор якої В.Матреницький, досліджуючи психосоматичні механізми раку, дає відповідь на питання, як встановити причину і запобігти виникненню онкозахворювань. Але жодних істотних системних перетворень, із позиції психоонкології, в роботі більшості клінік та диспансерів у нашій країні поки що не відбулося, хоча значно побільшало публікацій на цю тему. Той-таки В.Матреницький у 2018 р. опублікував кілька праць із проблем психоонкології. Цей учений у своїх статтях постійно наголошує, що психосоматика - основа психоонкології. Його позицію поділяє керівник центру психосоматики й депресій клініки "Оберіг" С.Маляров.

Прикметно, що провідні вчені стверджують: розвиток психоонкології активізувався саме з моменту виділення психосоматичної дисципліни в окрему спеціальність. Стисло поясню: психосоматичні захворювання - це недуги, викликані більшою мірою психічними процесами хворого, ніж безпосередньо фізіологічними причинами. Якщо медичне обстеження не може виявити фізичної чи органічної причини захворювання або якщо захворювання є наслідком таких емоційних станів, як гнів, тривога, депресія, відчуття провини, тоді хвороба може бути класифікована як психосоматична.

Зв'язок онкології і психосоматики став очевидним ще в 1970-х, коли наукові дослідження встановили майже у половини онкохворих наявність психічних розладів. Слід зазначити, що стрес, хронічний стрес - основні поняття психосоматики. Дослідження встановили, що стресові ситуації постійні в житті людини, а сам стрес навіть корисний, бо тренує мозок, активує імунну систему. Однак хронічний стрес - це патологічний стан, в якому людина опиняється тому, що короткочасна стресова ситуація триває занадто довго або виникає надто часто. Такий стан організму призводить до порушення імунної, серцево-судинної, гормональної систем, захворювань мозку, синдрому вигоряння.

У психоонкології вчені частіше використовують термін "дистрес". Це поняття вкоренилося ще в 1960-х, коли було запропоновано розмежовувати стрес як позитивне явище, щоденну необхідність вирішувати нові ситуації й адаптуватися до нових умов, а дистрес - негативна форма стресу, нездатність адаптуватися до нових умов, той-таки хронічний стрес. Учені Інституту раку США довели, що дистрес зменшує виживаність хворих на рак, а зниження його рівня істотно поліпшує якість життя. Виходячи з цього, новий міжнародний стандарт надання медичної допомоги зобов'язує тестувати онкопацієнтів на наявність дистресу, а у США, Канаді й Австралії ця норма діє вже давно.

Основні завдання психоонкології - це, по-перше, психологічна допомога пацієнтам, по-друге - підтримка лікарів і персоналу, які працюють із тяжкими пацієнтами і мають справу з емоційно тяжкими ситуаціями (профілактика емоційного вигоряння). Третє завдання - освітні програми для працівників клініки з комунікації, спілкування з пацієнтами.

Серед важливих досягнень останніх років - те, що в Україні, за активного сприяння клініки ЛІСОД (куди, до речі, мене запросили як першого практикуючого психоонколога), відбулися вже дві щорічні конференції психоонкологів. На другу конференцію ми запросили представників громадських організацій онкохворих. Не можу не розповісти про цих чудових людей. Ніна Резніченко, пройшовши всі етапи боротьби з онкозахворюванням, організувала в 2017 р. разом із Вікторією Романюк спільноту взаємодопомоги онкопацієнток "Афіна. Жінки проти раку". Зараз в організації близько двох тисяч людей, і це справжні сподвижники. Вони організували боротьбу проти шарлатанських методів "лікування" онкозахворювань, зуміли випустити вже друге число газети "Голос Афіни. Вісник онкопацієнта", провели кампанію на підтримку закону про легалізацію медичного канабісу. Але головна діяльність цієї організації - психологічна допомога онкохворим та членам їхніх родин. А що вдієш, коли навіть у Національному інституті раку всього один психолог, який приходить двічі на тиждень за попереднім записом (а в країні сотні тисяч онкохворих і їхніх близьких).

Так, членам родин тяжкохворого теж потрібна психологічна допомога. Мій перший онкопацієнт, 15-річний Валентин, на щастя, подолав рак. Лікарі домоглися стійкої ремісії. Але через півроку після його виписки з лікарні до мене звернулася мама хлопчика з дуже тяжким психічним захворюванням - синдром посттравматичного стресового розладу (як у ветеранів АТО). Жінка стільки часу трималася задля порятунку сина, а коли найстрашніше лишилося позаду, нервова система не витримала… На щастя, їй теж вдалося допомогти.

А ось тисячам інших таких матерів допомагають тільки громадські організації та благодійні фонди. Такі як БФ "Центр допомоги "Лаванда" (керівник Людмила Пухляк), соціальний проєкт Cancel/R (Інеса Матюшенко), громадська організація Soul Sisters (Дарина Брикайло), БФ "Киян" (Вікторія Чередниченко), онкоклуб "Ми". Їх організували люди (переважно жінки), які самі подолали рак і зрозуміли важливість психологічної підтримки онкохворих та їхніх родин.

В Україні багато лікарів і вчених розуміють актуальність назрілих (і навіть перезрілих) змін. Уже згаданий психоонколог Владислав Матреницький на волонтерських засадах провів групові й індивідуальні заняття з підопічними фонду "Інна", прочитав п'ять лекцій із психоонкології в публічній бібліотеці "BOtaN". У 2017 р. він заснував центр психоонкології "ЕКСПІО", задекларований як перша спеціалізована установа психосоціальної онкодопомоги, центр розробки новітніх методів психосоматичної медицини.

І, хоча крига скресла, переважна маса лікарів та пацієнтів, особливо в глибинці, живуть по-старому. Настав час розворушити це болото. Лікарям-новаторам треба їздити з лекціями країною, організовувати конференції. А помічники-активісти там знайдуться. Одного разу я читав лекцію в рідному місті Валентина, і мій колишній пацієнт на неї прийшов. Тепер йому 42 роки, має сім'ю, виховує двох дітей. Валентин прийшов на лекцію разом із мамою й батьком. Так, хлопцеві пощастило вирости в повноцінній сім'ї, адже, за статистикою, майже 40% сімей, у яких є тяжкохворі діти, розпадаються. Це теж дуже важлива проблема, яку можуть і зобов'язані вирішувати онкопсихологи...

Тим часом у Німеччині та ряді інших передових держав без наявності психосоціального відділення заборонено відкривати онкоцентри. Там зрозуміли, що, хоч би якими передовими були технології ранньої діагностики, променевого та хірургічного лікування раку, душевні переживання людей після встановлення діагнозу легшими не стали. Причому застосовувана психотерапія набуває дедалі більш персоналізованого характеру, виходячи з унікальності кожної людини. Американські вчені на практиці довели, що якісна робота онкопсихолога сприяє збільшенню кількості одужань від раку 2-ї і 3-ї стадії до 75 і 45%, відповідно, а 4-ї стадії - до 25%.

Сьогодні у країнах із розвиненою медициною психоонкологічна допомога забезпечена на всіх стадіях захворювання не тільки хворим, а й членам їхніх родин. Відтак, збільшився відсоток одужань, зросла тривалість життя хворих на рак. У медичних вишах розширюють курси навчання психологів і психіатрів для онкології. До речі, в багатьох клініках Європи є особлива посада - спеціально підготовлений психолог, який повідомляє тяжкі діагнози.

А повертаючись до ситуації в Україні, мушу сказати, що важливі психологічні питання, які стосуються відносин лікаря й пацієнта, хворого і його рідних, лікаря та родичів недужого, а також підготовки кадрів психоонкологів, потребують переосмислення.

Зазначимо: наше суспільство дозріло до змін. Цій темі і буде присвячена конференція з психоонкології, яка пройде в Києві 20 і 21 вересня ц.р. Її організатори - кафедра загальної та медичної психології Національного медуніверситету ім. О.Богомольця і Національний інститут раку Національної академії медичних наук України.