Про соціальну демагогію і соціальну політику

Я виростав у повоєнному Києві. У бідному гамірному дворі-колодязі на вулиці Артема. Зовсім поруч, на розі Артема і Гоголівської, стояв пивний ларьок, де дядя Миша, одноногий велетень із червоним обличчям, торгував розбавленим «жигулівським». Увесь світловий день, особливо влітку, навколо ларька, змінюючи один одного, насичували свої покалічені тіла безногі дядьки на саморобних дерев’яних візочках із пристосованими замість коліс сталевими підшипниками. Інколи вони билися, частіше один з одним, гірко плакали п’яними сльозами і співали фронтові пісні.

Я боявся їх. Боявся їхньої покаліченості, їхніх криків та співу. Менше я боявся інвалідів безруких і сліпих, оскільки для мене, дитини, вони були ніби «натуральнішими», ближчими до образу звичайних дорослих людей.

Одного разу вони зникли. Всі. Одночасно. Галасливі й тихі чоловіки так само, як і колись, пили пиво на розлив у дяді Миші, так само за кілька метрів від ларька спали прямо на землі алкоголіки... А ось інвалідів на візочках не було. Якось увечері під час вечері батьки в моїй присутності заговорили на цю тему, вони, самі фронтовики, з болем обговорювали масову депортацію з радянських міст цих «антисоціальних елементів», таких, як вони, війною покалічених фронтовиків, котрі захистили батьківщину. Тоді я вперше почув раніше не відоме мені словосполучення «соціальна політика», його вимовив мій батько, вочевидь засуджуючи (у колі сім’ї, звісно, тільки в колі сім’ї) таку політику радянського уряду.

У радянської влади не було міністерства соціальної політики. Втім, як і самої соціальної політики в цивілізованому значенні цього слова. Був — захист, соціальний захист трудящих від споглядання і співчуття до неповноцінних громадян. І, зрозуміло, мінімальна підтримка тих, хто сам вижити не міг. Інтернати, тобто будинки інвалідів, намагалися будувати переважно в чистому полі, далеко від населених пунктів. Лікарі, загартовані від співчуття прослуханим в інституті курсом марксизму-ленінізму та прямими інструкціями начальства, пропонували матерям і батькам дітей із вродженими дефектами здавати їх на довічне утримання в державні інтернати.

Підозрюю, що й пандусів у будинках не робили свідомо, аби всілякі каліки своїм непрезентабельним виглядом не псували настрій радянському трудовому люду. А ось у «червоні дати» багатьох із них, особливо інвалідів із психіатрії, ховали без жодних на те юридичних підстав у психіатричні лікарні. Ненадовго, всього на один-два дні, щоб свято не зіпсували своїм виглядом, своєю дивною поведінкою. Всього на один-два дні, а так — вільні. До наступної «червоної дати», наступної олімпіади або з’їзду КПРС.

Ставши незалежними, ми не змінилися. Звикнувши до неволі і страху, раб і вільний залишається рабом. Або йде у наглядачі. Тільки тепер, через роки звикання до свободи, Україна починає здійснювати реальну соціальну політику. З’явилися цілком пристойні реабілітаційні центри для соматичних інвалідів. Не чекаючи підтримки від байдужої держави, батьки та релігійні громади відкривають реабілітаційні центри для наркоманів. Міністр Папієв заопікувався створенням у своїй системі відділу, який займатиметься проблемами наших співвітчизників, котрі потерпають від розумової відсталості та хронічних психіатричних захворювань, включно з наркозалежністю.

Останнє — мені особливо близьке. Така в мене професія. Майже два десятиліття я стукав у всі двері вітчизняного Міністерства охорони здоров’я, мені усміхалися, мене ненавиділи... І завжди — ігнорували. А сьогодні я щасливий! У моїй країні з’явилася невелика група професіоналів, які працюють у системі Міністерства праці і соціальної політики і чия діяльність спрямована на проектування соціальної політики в цій дуже специфічній сфері.

Відбудуться вибори. Заміниться уряд. А ми залишимося. Усі. І здорові (тобто успішні, щасливі). І хворі. І дуже хворі, обділені мінімальними можливостями на життєвий успіх. Тому — нам дуже потрібна соціальна політика. А не соціальна демагогія.