Помер на операційному столі... Через два тижні

Маленький Микита ображено забився в куток: дім повен гостей, а ніхто не хоче з ним погратися — мама вся в сльозах, і бабуся весь час плаче. Правда, дідусь намагається триматися молодцем, але в нього також тремтіли руки, коли запалював свічку. Він підніс онука до портрета й сказав: «Це твій тато». Малюк недовірливо подивився на портрет молодого чоловіка — якщо це тато, то чому він так довго не приходить?..

Батьки Віталія ніколи собі не вибачать, що погодилися відправити сина в Київ на лікування.

— Коли у Віталія лопнула судина головного мозку, він майже три місяці пролежав у нашій міській лікарні. Невдовзі після виписки пішов на роботу, — розповідає батько, Микола Миколайович Герасимець. — Лікарі порадили йому поїхати в Херсон і обстежитися на томографі. Він сам сів за кермо, з’їздив у лікарню, а потім зі знімками ходив до лікаря й до головного нейрохірурга області. Той і порадив звернутися в Інститут нейрохірургії, де вміють оперувати без трепанації черепа (у судину вводять якийсь балончик — і живи хоч сто років). Правда, направлення не дав, а просто написав записку, до кого звернутися, — до Щеглова чи Яковенка. Звісно, тривожно було, але ми порадилися й вирішили — треба їхати. Дружина взяла наші заощадження (12,5 тисячі гривень) і разом із сином виїхала до Києва. В Інституті нейрохірургії вони шукали потрібний кабінет і випадково зустріли лікаря Цимейка, який сказав, що завідує саме тією клінікою, яка їм потрібна, і що вони майже 30 років роблять такі операції з балончиками, й завжди успішно.

Цимейко повів нас до себе в кабінет і переконав, що більше нікого не треба шукати, він допоможе вирішити всі питання. Моя дружина, як і кожна мати, дуже переживала й просила, щоб операцію робив не молодий хірург, а досвідчений професор, щоб поставилися до сина уважно — адже він уже пережив одну кризу. Її заспокоїли: хочете професора — буде вам професор, але коштуватиме це набагато дорожче. Дружина погодилася — не має значення, скільки треба заплатити, головне, щоб Віталій був живий-здоровий...

Микола Миколайович розповідає докладно і, здається, зовсім без емоцій — він уже кілька разів описував ці події у своїх заявах, відправлених у Міністерство охорони здоров’я, міліцію та прокуратуру. Здавалося б, нескладна операція, яку роблять сотням, а можливо, і тисячам пацієнтів, закінчилася для їхнього сина трагічно. Відтоді минув рік, але справа так і не зрушила з мертвої точки — він вважає, що отримував відписки, а не відповіді по суті.

Згодом дружина мені зателефонувала:

— Терміново роздобудь і привези гроші, ті, які я взяла з собою, вже закінчуються... Як же не давати, коли вимагають силоміць?..

Звісно, обвинуватити співробітників клініки в тому, що вони вимагали чи брали грошову винагороду від хворих або їхніх родичів, можуть лише правоохоронні органи. Тому прізвища професорів і рядових лікарів, а також виплачені їм суми, названі Миколою Миколайовичем, я свідомо пропускаю. Досить того, що він вказав їх у своїх заявах, гадаю, крапку в цьому поставить суд. Але, забігаючи наперед, скажу: один із професорів Інституту нейрохірургії, котрий не побажав «світитися» в такий делікатній ситуації, сказав, що під час розгляду справи його колега, причетний до операції, просив комісію врахувати, що гроші батькам він повернув.

— Правда, не всю суму, а лише малу частину, — підтвердив інформацію М.Герасимець. — Зараз, аналізуючи те, що сталося, не можу собі вибачити, що не домагався повного обстеження сина. В очікуванні замовлених балончиків-катетерів Віталій гуляв із матір’ю по Києву, нудився від неробства, а потім нам сказали, що для успішного проведення операції бракувало певних даних. Але хто ж у цьому винен? Адже Віталія не швидка допомога привезла, і не в терміновому порядку він потрапив до операційної, а десять днів чекав своєї долі. До речі, Орест Андрійович Цимейко так і не дотримав слова — оперував зовсім не він і не обіцяний професор, а молодий лікар. Дружина весь час стояла під дверима операційної, бачила, хто туди входив і виходив. Після завершення операції зрозуміла, що не все гаразд, — вона чула, як сперечалися про те, що робити з балончиком, який проскочив потрібну точку. Вона думала, робитимуть трепанацію черепа, аби поставити той нещасний балончик на місце, але лікар після операції сказав, що обійшлися без цього, і знову зажадав грошей. Коли Віталій прийшов до тями, він постійно скаржився на сильний головний біль, але лікарі не звертали на це увагу, у нього підвищилася температура, дружина почала бити на сполох, вимагати допомоги. Зрештою домоглася, щоб його відвезли в реанімацію, а потім викликала мене з дому.

— Що вам говорили лікарі про операцію? Чим пояснювали погіршення стану здоров’я вашого сина?

— Вони ухилялися від пояснень. Я сам їх розшукував і розпитував — і завідувача клініки, і професора, котрий узявся оперувати, але обидва відмовлялися: «Не знаю, я там не був». Про свої оптимістичні прогнози вони вже забули і тільки повторювали — треба чекати. Але як можна чекати, коли розвиваються набряк мозку й запалення легень? Я благав: скажіть, що може врятувати мого сина — можливо, якісь ліки потрібні, можливо, повторна операція, робіть хоч що-небудь! Ви не подумайте, ніби я вимагав гроші повернути чи скандалив, та я останню сорочку з себе зняв би, тільки б це допомогло Віталію! Коли мені сказали: «Нічого тут пороги оббивати, їдьте додому — готуйтеся...», я поїхав у прокуратуру Шевченківського району міста Києва й написав там заяву, що мій син загинув через халатність і лікарську помилку.

— Але ж помилку може підтвердити тільки висновок патологоанатома або висновки медичної комісії...

—Такий висновок можна було зробити, виходячи тільки з того, що нам обіцяли цілком успішне завершення операції, а опісля мовчки розводили руками — так, мовляв, вийшло. А чому так вийшло? Тепер заявляють, що неперспективно було оперувати. Якщо так — не беріться, відправте додому або підкажіть, де таке захворювання лікують, — можливо, в іншому інституті в Києві, а можливо, у Польщі, якщо звідти балончики везли. Адже Віталію з самого початку клініку В.Щеглова рекомендували — відвели б туди, можливо, він щось порадив би. Але вийшло, що пацієнта дорогою перехопили, гарантували видужання, повторюючи: є лише одне «але» — вартість лікування. Мало того, нам ніхто навіть не запропонував підписати заяву про те, що ми згодні на ендоваскулярну операцію й попереджені про можливі її наслідки. Уже після смерті сина підійшли до мене і сказали: «Вам тут треба розписатися!..»

Коли це сталося, я зайшов до одного з керівників Інституту нейрохірургії — прізвища зараз не пам’ятаю, лише кабінет досі стоїть перед очима, — і сказав: «Не робіть розтин!» Він мені показував якісь інструкції, розповідав, що це їхнє право — вирішувати. Тоді я попросив дозволу подзвонити прямо з його кабінету в прокуратуру, аби там прийняли рішення. Начальник мені відмовив: «Телефони в нас платні, шукайте автомат де-небудь на вулиці». Довелося шукати. Поки ми стояли у дворі, чекаючи спецмашину, щоб їхати в морг, прибули слідчі. Вони хотіли поговорити з тими, хто лікував Віталія. І тут я побачив, як один із професорів, котрий взяв із нас гроші за своє звання, але навіть не з’явився в операційній, вискочив на вулицю без пальта й шапки, в самому лише халаті, і по лютневому сніжку побіг до дірки в паркані. Слідчі повернулися ні з чим — того дня вони так нікого й не застали в кабінетах. Невдовзі з міліції я отримав довідку, з якої дізнався: у порушенні кримінальної справи відмовлено, бо Віталій помер нібито під час операції.

— Але ви казали, що син після реанімації скаржився на головний біль?

— Так, так і було — після операції Віталій прожив два тижні. Перших три дні було відносно нормально, навіть їв. Чому такий висновок зробила міліція — не знаю. З ним у палаті ще вісім хворих перебували, можна було б їх розпитати, якщо лікарі це заперечують. Напевно, формулювання «помер на операційному столі» спрощує справу й закриває всі проблеми. Але мені говорили, що є висновки медичної комісії, які підтверджують — винен у всьому незакріплений балончик. Лікарі це приховали, хоча мали зробити трепанацію черепа, вилучити балончик і поставити новий — хай це застарілий метод, але він врятував би життя моєму синові.

— Попри те, що за рік у розслідуванні так нічого й не зрушилося, ви знову витрачаєте час на поїздки в ті самі інстанції. Ви вірите, що чогось доможетеся?

— Не виключено, що за минулий рік в інституті ще чиїсь життя обірвалися з вини медперсоналу. Багато людей мовчки забирають своїх родичів із моргу, ховають і нікуди не звертаються, нічого не домагаються. Мою дружину також горе зламало. Я не хочу й не мовчатиму. Вважаю, тут був службовий підлог, навіть не можу назвати це помилкою чи халатністю. Мій син не перший і не останній, хто помер через нелюдське ставлення. Мій онук залишився без батька, хто його має ростити?..

Для розслідування справи Міністерство охорони здоров’я України створило авторитетну комісію, куди ввійшли високопоставлені чиновники й відомі нейрохірурги. Серед них — голова комітету Верховної Ради України з питань охорони здоров’я, материнства та дитинства М.Поліщук, який нині очолює Міністерство охорони здоров’я, заступник міністра, доктор медичних наук В.Передерій, доктор медичних наук, член-кореспондент АМН України Є.Педаченко. Висновки комісії не дають відповіді на всі запитання, але все-таки допомагають судити об’єктивно. На думку фахівців, В.Герасимець потребував операції і був госпіталізований у спеціалізоване нейросудинне відділення Інституту нейрохірургії ім. академіка А.Ромоданова АМН, де й перебував із 28 січня по 24 лютого 2004 року. Комісія дійшла висновку, що обстеження хворого справді було неповне, внаслідок чого виникли утруднення під час операції, «…що перебігала зі значними технічними складнощами, супроводжувалася серйозними ускладненнями, в повному об’ємі мети не досягла — оклюзія (закупорка судини. — О.Г.) аневризми виявилася неповною. Крім того, оклюзія повторним введенням балону основної артерії була однією з причин розм’якшення мозку...» Помер В.Герасимець не на операційному столі, а через 15 днів після операції внаслідок порушення мозкового кровообігу та розм’якшення головного мозку.

Комісія, визначивши основні причини смерті пацієнта, дійшла невтішного висновку: на кожному етапі роботи з хворим — під час обстеження, операції й післяопераційного догляду — був присутній т.зв. людський чинник. Невдалу операцію можна якось пояснити різноманітними ускладненнями, але наступний етап, що його комісія оцінює як... «некваліфіковане ведення хворого після ендоваскулярної операції», і пояснити, і зрозуміти дуже складно.

Час би дізнатися, як реагували на те, що відбувається, в самому Інституті нейрохірургії. За словами М.Герасимця, він не одержував від керівництва цього шанованого закладу ані вибачень, ані слів співчуття. Зате офіційний лист, підписаний директором Інституту нейрохірургії, академіком Ю.Зозулею, отримало Міністерство охорони здоров’я. У цьому документі немає жодного слова про помилки чи недоробки, мало того, в інституті переконані, що... «хворий був усебічно обстежений... операція проведена правильно, позначка втручання досягнена...»

***

Одного разу в інтерв’ю відомий нейрохірург М.Поліщук після поїздки до США сказав, що устаткування наших лікарень інколи відстає від американських на кілька десятків років, але наші лікарі — найкращі у світі за своїм ставленням до хворого, вони вміють лікувати навіть словом. Боюся, в наші дні ця перевага перетворюється на застарілу традицію, яка стрімко відходить у минуле.