Перестаньте називати їх "антивакцинаторами"

Антивакцинатори, безперечно, існують. Вони заперечують науку, вірять у чипування, світовий уряд, рептилоїдів та експерименти над людьми. Антивакцинаторами я називаю також — у трохи іншому сенсі — медиків і «професорів», які розносять скептицизм, сумніви та приховано чи відкрито відговорюють пацієнтів від щеплень.

Але дві третини дорослих українців, котрі досі не отримали вакцину проти ковід, — не антивакцинатори. Не називайте їх так. Коли ви залякуєте цих людей переповненими лікарнями, спрямовуєте на них чорний гумор на кшталт «чим більше активакцинаторів — тим менше антивакцинаторів», а особливо коли звинувачуєте у смертях інших людей — ви відвертаєте їх від вакцинації. Ви шкодите собі. 

Я не народився про-вакцинатором. У моєму житті був період, коли я сумнівався, що вакцини — добрий вибір. Я не дуже розумівся на них, а «природність» імунітету вважав здоровою позицією (це, правда, не заважало мені закидатися купою недоказових ліків у відповідь на банальну застуду). Але поступово, а остаточно — після народження дитини, я опинився перед необхідністю визначитися: або сюди, або туди. Обрати про-вакцинну позицію було неважко: щойно починаєш розбиратися незашореним розумом — усе стає зрозуміло. Дуже допомогло спілкування з авторитетними для мене людьми, які також займали про-вакцинальну позицію. 

Ми, свідомі й вакциновані люди, насправді не є особливо просвітленими, розумними чи моральними. Серед про-вакцинаторів трапляються такі, що ходять вулицями у протигазах, вірять, що повітря й вода наповнені коронавірусом і що його винайшли в секретних лабораторіях. Ми не хочемо, аби нас вважали такими. Але чомусь думаємо, що кожен невакцинований вірить у пласку землю.

Що стримує більшість людей від щеплень? Часто це страх. Усі люди бояться зізнатися, що їм страшно. В них завжди є багато раціональних аргументів, чому не треба робити те, що страшить. Серед про-вакцинаторів теж є люди, котрими керують не просвітлення чи наука, а страх. Просто вони бояться хвороби значно більше, ніж вакцини (і в цьому випадку правильно роблять). 

До страху додається брак інформації, якій можна довіряти. Інформації навколо насправді — море, та ключове слово тут — довіра. Більшість людей отримує інформацію про світ із телевізора. Але люди не вірять сказаному на ток-шоу. До більшості так чи інакше доходить інформація від уряду. Але люди не вірять державним офіційним особам. Ну й, звісно ж, вони не вірять братам-засновникам Києва та навіть сестрі їхній Либіді, які запрошують до щеплень із милих білбордів, що їх так бадьоро друкують за бюджетні та грантові гроші. 

Ставлення до вакцинації міцно пов'язане ще й із загальним ставленням до пандемії та коронавірусу. Щодо мене, то я, наприклад, бачу в коронавірусі серйозний ризик для власного здоров'я, а ще більше — для здоров'я моїх рідних, особливо батьків. Знаю я й про ризики від вакцин, але вони видаються мені неспівмірно менш небезпечними, ніж перевірка здоров'я батьків хворобою. 

Проте чимало моїх знайомих упевнені, що їхній організм упорається з вірусом. Вони не бачать проблеми в тому, аби перехворіти й отримати природний імунітет. Усе, що природне, — краще за штучне. А може, кажуть вони, ми вже безсимптомно перехворіли (сплеск таких аргументів виник після заяв МОЗ, що 40% населення має антитіла). Їх навіть не переконує власний досвід тяжкої хвороби чи й лежання під киснем. Інстаграм-блогерка Софія Стужук після втрати чоловіка через захворювання на ковід продовжує стверджувати, що причиною його смерті було хворе серце, а не коронавірус. 

Не можна сказати, що всі невакциновані — нераціональні. Зверніть увагу, як антивакцинатори намагаються навернути їх: аргументами, дослідженнями, фактами.

Так, вирваними з контексту, маніпулятивними, змішаними з брехнею, але все ж. 

Річ у тому, що раціональність тут є, але працює вона від протилежного. Людина не доходить висновку в результаті збирання фактів та пошуку зв'язків між ними. А, навпаки, має наперед визначений висновок і вибудовує факти й зв'язки так, аби вони до цього висновку привели. 

Саме тому страшні картини з лікарень не діють. Люди знають про лікарні. Проте бачать у цьому інше. Наприклад, те, що в лікарнях — лише люди з груп ризику, а вони самі туди не потраплять, бо їм немає п’ятдесяти і вони впевнені, що відносно здорові. 

Так діють і люди з про-вакцинальною позицією. Маючи в голові струнку аргументацію, чому вакцинуватися треба, вони воліють не чути фактів, яких не можуть пояснити, та бояться незручних, хоч і часто справедливих запитань. 

Тут я хочу сказати важливу річ, і прошу мене почути. Я не вважаю, що про-вакцинальна і не-вакцинальна позиції — рівнозначні. Люди можуть мати різні думки. Але не всі думки однаково обґрунтовані, життєздатні й ведуть до однаково добрих результатів. 

Фахова дискусія про ефективність вакцин проти природного імунітету давно закінчилася — впевненою перемогою на користь вакцин. Проблема лише в тому, що ми в нашому суспільстві поки що не можемо домовитися, як нам користуватися плодами цієї перемоги. 

Для експерименту уявімо, що не-вакцинування стало нашою офіційною державною політикою (жодна країна світу так не робить, до речі). Ми будемо ходити в кіно й ресторани, їздити в метро без усіляких обмежень і не носитимемо масок. Кількість жертв вірусу рахуватиметься не десятками, як зараз, а сотнями тисяч. У кожній сім'ї або колі знайомих буде хтось, хто не переживе хворобу. Під час спалахів переповнені лікарні зупинятимуть роботу. Люди будуть масово хворіти й помирати вдома. І це скінчиться лише через роки, коли більшість перехворіє природно. І навіть тоді це може не скінчитися, бо виникнуть нові мутації, і ця макабрична реальність триватиме вічно. 

Чи це справді те, чого прагнуть не-вакцинатори? Звісно, ні. Більшість тих, із ким мені доводиться мати справу, цього не хочуть. Вони навіть не проти вакцинації. Просто вони хочуть, аби вакцинувалися інші — хто бажає, але не хочуть, аби вакцинуватися примушували їх. 

Таку ситуацію ми маємо з грипом. Хочете — вакцинуйтеся, не хочете — хворійте. За епідемічний сезон 2019–2020 (вісім місяців із жовтня по травень) на грип захворіло 4,9 мільйона людей, а вакцинувалося — 238 тисяч, тобто пів відсотка населення. 

Ось тільки сьогодні вже очевидно, що ковід — не грип. Тому суспільний договір «ви робіть, як хочете ви, а я робитиму — як хочу я» — не спрацює. За той самий епідсезон 2019–2020 від грипу померла 71 особа. 

За останні вісім місяців на ковід захворіли 1 727 763 людини — втричі менше, ніж за типовий сезон грипу. А загинуло 47 450 людей — у 668 разів більше, ніж за сезон грипу. За цей час вакцинувалися 20% населення — у сорок разів більше, ніж від грипу. 

Тож взаємна толерантність між про-вакцинаторами і не-вакцинаторами неможлива на умовах невтручання. Ми всі разом заплатимо за це сотнями тисяч смертей, серед яких рано чи пізно опиняться й наші рідні. 

Тому маємо один шлях — нам треба знайти умови, на яких ми домовимося про вакцинацію 70% населення. Якщо ви стоїте на не-вакцинальній позиції, то мусите з усією відповідальністю знайти причини, чому саме ви маєте бути серед решти 30%. 

Якщо на про-вакцинальній — маєте розуміти, що озлобленість, звинувачення та залякування ведуть нас усіх у напрямку від мети, а не до неї. Сьогодні на одного вакцинованого дорослого припадає два невакцинованих. Краще спробуйте — з повагою, але твердістю — змінити думку лише одного. Це ефективніше, ніж звинувачувати десятьох. 

Вчені дедалі більше схиляються до думки, що подолати ковід швидко — не вийде. Нам доведеться роками співіснувати втрьох: про-вакцинаторам, не-вакцинаторам та коронавірусу. Двоє, які об'єднаються проти третього, — переможуть.