Ольга Богомолець-Шереметьєва: «Я хоч і врівноважена, але дуже відверта і… вперта»

Києвом ходять чутки, одна страшніша одної: кажуть, уже продано пологовий будинок №1, що на Печерську, його просто згорнуть бульдозерами, бо на сьогодні вся цінність медичного закладу — чималий шмат землі під його будівлями. А на Подолі начебто закрили кілька корпусів районної лікарні, які були доведені до руйнації, певно, й на інші її споруди чекає така ж сама доля. І знову ж таки — через землю, на якій вони розташовані. Ще лякають новиною, що зовсім скоро закриють морг на вулиці Петра Запорожця, який обслуговує лівий берег столиці, отож гарантовано додаткові проблеми і в скорботний для родин час. Киянам уже немає сенсу скаржитися на черги в поліклініках та на дорожнечу лікування у стаціонарі — треба тішитися тим, що хоч така медична допомога є, бо, схоже, земельний інтерес «поховає» чимало медичних закладів. Свідчення того — Центральна міська клінічна лікарня, що вже втратила кілька відділень, які було поставлено на капремонт: хоча всі його терміни давно минули, ні лікарів, ні пацієнтів там ніхто не чекає, очевидно, ділянка припала до душі інвесторам.

Таке вже наше сьогодення — не відразу й зрозумієш, де правда, а де чутки та припущення. Тож коли промайнуло повідомлення, що розлючений киянин, який довго чекав «швидку допомогу», вдарив лікаря ножем, я не знала — вірити цьому чи ні. Але, на жаль, це виявилося правдою.

Про те, скільки правди в чутках, які циркулюють столицею, і що чекає наші медичні заклади у наступному році, ми вирішили запитати в Ольги БОГОМОЛЕЦЬ-ШЕРЕМЕТЬЄВОЇ, яка очолює комісію Київради з питань охорони здоров’я та соціального захисту. За збігом обставин, напередодні інциденту зі «швидкою допомогою» депутати комісії саме розглядали питання фінансування та оснащення цієї служби.

— Нам вдалося нашкребти у бюджеті додаткові кошти, щоб придбати нову техніку для «Швидкої допомоги» — конче потрібні дефібрилятори та електрокардіографи. Уявіть собі: на всі бригади «Швидкої допомоги» лише два (!) елекрокардіографи. Власне, кожна бригада повинна мати цей апарат, я вже не кажу про інше обладнання. А які машини їздять на виклики! Пацієнт може все собі відбити за одну лише поїздку , що вже казати про лікарів та водіїв, які працюють цілодобово. Ми проголосували за виділення коштів, вони пішли на тендери. І хоча часу катастрофічно бракує, члени нашої комісії змушені ходити на засідання, де вони проводяться, бо не хочеться, щоб питання вирішувалося так, як воно завжди вирішується. З тих грошей, що були виділені, до служби «Швидкої допомоги» дійшла чверть — за те й куплять машини. Перевірили під’їзні шляхи до станцій — яма на ямі. В таких умовах за півроку машина перетвориться на брухт. І хоча це не суто медичне питання, але добиваємося, щоб до зими дорожнє покриття упорядкували. Ще одне лихо: за будь-якої погоди машини зберігаються просто неба — 80 відсотків автомобілів не забезпечені місцем у гаражі. Тут тільки за ниточку потягни — такий клубок розмотається!

— Зовсім недавно зарплата водія «швидкої допомоги» була набагато вищою, ніж у лікаря. Потім її якось вирівнювали, але, беручи до уваги столичні ціни, платня медика занадто скромна. Чому б не зробити доплати цій категорії лікарів і фельдшерів?

— Це неможливо, бо питання регулюється Кабінетом міністрів. Ми, звісно, спробуємо зробити доплати, однак вони не врятують ситуацію, бо можна доплачувати не більше 50%. До того ж це може бути тільки як премія, а на кожне подання треба витрачати чимало часу і готувати купу паперів. На цю сесію ми зробили таке подання. Думаю, проблему потрібно вирішувати не дрібними доплатами, а кардинально.

— Кияни часто скаржаться, що доводиться надто довго чекати «швидку допомогу».

— Бо вона дуже перевантажена — багато викликів. Але якщо проаналізувати, чим служба займається, то видно, що 20—30% — це просто перевезення до лікарні. Ніде у світі за бюджетні гроші ніхто нікого просто так не возить, є медичне таксі, певно, воно потрібне і нам. Ми домагатимемося, щоб ця служба справді надавала швидку медичну допомогу. У європейських країнах «швидку допомогу» не викликають щоразу, як підвищився тиск чи стався напад бронхіальної астми. Якщо в пацієнта гіпертонічний криз трапляється не вперше, це означає, що дільничний або сімейний лікар не призначив йому правильного лікування або він сам не виконує його рекомендацій. А можливо, і взагалі не звертався в поліклініку, бо знає, що коли завгодно може викликати «швидку допомогу». Через те, коли трапляються справді складні випадки, бригада не завжди встигає приїхати. А якщо карета «швидкої» їде з правого берега на лівий у час пік, то допомоги можна й не дочекатися. У загальному транспортному потоці жоден водій її не хоче пропустити. Цікаво, якби він знав, що саме ця машина зараз їде до нього додому, бо там потрібна медична допомога, — як би він вчинив?

Питання не тільки в тому, що бракує грошей, — це можна якось вирішити. Біда, коли те, що є, не по-господарському використовується. Потрібно змінювати старі схеми. Хоча я розумію — люди нарікатимуть, бо звикли, що «швидка допомога» виконує роль таксі або жилетки, в яку поплачуть, поскаржаться на самотність і високий тиск. Але ми повинні їх переконати, що за таких умов хворі не зможуть отримати допомогу тоді, коли стан критичний.

— Боюся, що на вас не так пацієнти образяться, як дільничні лікарі. Адже вони, як правило, радять: стане гірше — викликайте «швидку».

— Коли щось робиш, завжди критикуватимуть. У єдиній ситуації про тебе мовчать — якщо сидиш склавши руки.

— За яким принципом формувалася ваша комісія, хто до неї входить?

— В агітаційних програмах усі партії стверджують, що питання соціального захисту та охорони здоров’я — для них найважливіші, а потім до такої комісії їхніх депутатів не заманиш, хоча в інші — земельну, бюджетну — черга стояла. Бо ця комісія, на відміну від інших, не займається зароблянням грошей, а тому, на їхню думку, не є пріоритетною. Але ж це неправильно! В нашій комісії депутати з різних партій: є представники Партії регіонів, від соціалістів і Громадського активу Києва. Коли відбувався розподіл комісій, було протистояння в Київраді, і представники БЮТ не брали участі в цьому процесі. А згодом їх записували кого куди могли. До нас прийшло троє депутатів, кажуть — ми не маємо до медицини жодного стосунку, що робитимемо? Але, на мою думку, саме це добре, що зібралися різні фахівці. Наприклад, Ігор Добруцький — економіст, він проводить розрахунки всіх наших планів та пропозицій , і це дуже допомагає в роботі.

— Чи були ви готові стати головою комісії? Це було несподівано чи планувалося?

— Я майже до всього в цьому житті готова. Мені пропонували стати начальником Головного управління охорони здоров’я КМДА. Відмовилась, бо я не управлінець, хочеться вірити, що я — професіонал у своїй справі. Люблю лікувати людей, і в мене це добре виходить, знаю, що як дерматолог можу поставити ті діагнози, яких інші не поставлять. А коли стаєш управлінцем, багато втрачаєш у професійному плані. Коли потім повернешся на прийом чи в операційну, уже не зможеш робити те, що раніше.

— У медичному середовищі тільки й розмов про те, що в столиці починається інвентаризація. Кажуть, через те й поспішають продати землю разом із пологовим будинком № 1, що на Печерську.

— Я той пологовий будинок добре знаю — там 18 років тому народжувала свого сина, а нинішнього року народила свою наймолодшу доньку, тож можу порівнювати. За час, що минув, зробили все, що могли, — скрізь чистенько, акуратно, але вище голови не стрибнеш — на весь пологовий будинок одна палата з санвузлом, яка справді відповідає сучасним вимогам. У пологовому будинку на вулиці Мостицькій — і то краще: там на дві палати санітарна кімната. Я там свою третю дитину народжувала, то добре знаю.

— Ви всіх своїх дітей у Києві народжували?

— Так, тому й знаю про ситуацію не з чужих слів. Підхід до пологів повинен бути інакшим, таким, як у Європі. Це не хвороба, жінку не потрібно ізолювати, вона повинна мати контакт із дітьми, з чоловіком, з мамою, — звісно, якщо вона почувається нормально. Така модель називається «пологові будинки сімейного типу», в Україні такого, на жаль, ще немає. Але з нового року буде введено нові стандарти — дитину виходжуватимуть, починаючи з 22 тижнів, якщо її вага досягатиме 500 грамів. Закон прийняли, а що далі? Такі діти дуже складно адаптуються, зокрема через те, що в них ще не розвинена бронхо-легенева система. Я, знову ж таки, знаю про це з власного досвіду — моя старша донька народилася, коли їй було 29 тижнів. Моя мама (на той час вона була дитячим патологоанатомом) прийшла до мене, коли ми ще були в пологовому будинку, але Катю вже збиралися переводити в «Охматдит», і сказала: «Якщо ти зараз дозволиш забрати від себе доньку, то після цього ти дитину не отримаєш — її отримаю я». І ми поїхали додому. Єдине, що могло врятувати немовля, — воно постійно повинно було смоктати. Я протягом трьох місяців годувала доньку щогодини і вдень, і вночі. Більше, ніж на 20—30 хвилин, я тоді не могла заснути, але згодом усе налагодилося. Однак моїй доньці було 29 тижнів, а якщо менше — то жодна мама сама з цим не впорається. Потрібне сучасне обладнання, висококваліфіковані фахівці і ліки. Тож коли йдеться про пологовий будинок №1 — там немає умов для врятування таких дітей і немає нормальних побутових умов для медперсоналу. Керівництво пологового будинку запропонувало: оскільки в старих стінах нічого нового вже не зробиш, треба будувати новий — із перинатальним центром для недоношених дітей та хірургією. Якщо знайдеться інвестор, який спорудить такий медичний заклад, ми туди переселимося, а йому дістанеться наша територія. Вирішено розробляти цей план, однак наголошую, що перший пологовий будинок не буде закрито доти, доки під ключ не збудують новий. Де він міститиметься — ще ніхто не знає. Не принципово, якщо він буде не в центрі міста, головне — щоб відповідав сучасним вимогам. А на Печерську на вулиці Ульянових є ще один пологовий будинок, отож район не залишиться без медичної допомоги.

— А чи не залишиться без медичної допомоги Подільський район? Уже другий рік говорять про передачу корпусів районної лікарні в чужі руки.

— Лікарня №15 на Подолі — одна з найстаріших у місті. Вісім її корпусів розкидані по всьому району, кілька з них уже давно не функціонують — на Нижньому Валу стаціонар закрили, бо не було коштів на ремонт. Два корпуси забрала Києво-Могилянська академія. Цей медичний заклад давно не відповідає сучасним вимогам: поліклініка на вулиці Волоській, а є ще відділення на вулиці Сковороди, Фрунзе, на Нижньому Валу, весь день треба їздити, щоб потрапити на консультацію чи пройти обстеження. Найкращий вихід із такої ситуації — побудувати на Подолі нову лікарню. Всі з цим погоджуються, але далі справа не рухається. Найгостріша боротьба розгортається довкола трьох корпусів на Нижньому Валу, один із яких — водолікарня. Ця споруда має цінність як історичну, так і матеріальну, бо там ділянка 60 соток. При нинішніх цінах — це неабиякий капітал! У нас була задумка — виставити цю ділянку на комерційні торги, продати, а зароблені гроші вкласти в будівництво нової лікарні.

— Але ж у Києві не заведено продавати землю на аукціонах. Різними способами можна зробити так, щоб під старими стінами з’явився котлован, який їх і «проковтне», а гроші попливуть повз міську скарбницю. Вас це не зупиняє?

— Щоб цього не сталося, потрібно добре все підготувати юридично, а тоді вже виходити на ринок. Але питання зовсім не в цьому. Як з’ясувалося, ця споруда на Нижньому Валу вже не належить громаді міста. Свого часу мер столиці О.Омельченко передав її одному силовому міністерству. Коли розгорталося будівництво мостового переходу на лівий берег, виникла проблема — на Рибальському острові треба було зносити якусь невелику споруду, яка належала силовикам. Відомство, певна річ, не погоджувалося. Тоді міська влада прийняла «соломонове» рішення — віддала як компенсацію лікарняний корпус. Навіть не можна порівняти цінність цих об’єктів, і головне — цінність земельних ділянок. Це схоже на те, коли б шестисотий «мерседес» віддали за старий «запорожець».

— Однак якщо це рішення не одноосібне, а проголосоване депутатами Київради, то майно київській громаді повернути не вдасться.

— Питання досить гостре — це було зроблено абсолютно незаконно, але проведено рішенням сесії Київради попереднього скликання. Я сподівалася, що вдасться вирішити так, щоб компенсація була рівнозначною: адже закон забороняє закривати медичні заклади і вилучати землю. Скасувати рішення сесії можна б спробувати, але опоненти тиснуть на те, що це призведе до затримки будівництва мостового переходу, а за цим стоять великі кредити та інвестиції.

— Москвичів, як писав Булгаков, зіпсувало квартирне питання, а київську владу — земельне.

— Складно в тих випадках, коли рішення сесії, хоч і не правомірне, але є. Тоді машина запущена, всі розрахунки зроблено, і повернути дуже важко. Нині загострюється ситуація в Солом’янському районі, де планують споруджувати житлові будинки на шкоду лікарні — схоже на те, що лікарня станцювала під чиюсь дудку і поділилася своєю територією. Вже не перший рік триває протистояння довкола парку, який свого часу садив О.Богомолець: міська центральна лікарня в часи керування В. Бідного для проведення ремонту корпусів знайшла інвесторів, у яких апетит виявився непомірним, — вони зазіхають не тільки на цю землю, а й на віддалену. За першим проектом Бабушкіна, три будинки поставлено так, що вхід до них запланований... через могилу О.Богомольця. І це будівництво анонсувалося як будівництво клініки доктора Богомолець!.. У той час усі суди ми виграли, але рішення сесії Київради щодо відміни цього проекту досі немає. За моєю інформацією, будівництво у парковій зоні таки розпочнеться.

— Схоже, що ваша ідея інвентаризації дуже багатьом сьогодні не до вподоби.

— Лише тим, хто її не розуміє. Інвентаризація є систематизацією інформації, бо важливо знати, скільки сьогодні чого є і як воно використовується. Робоча ситуація — збирається комісія з оренди, всі медичні заклади повинні показати відповідні документи. За годину до засідання нам повідомляють: у нас тут комісія, якщо хочете когось прислати — присилайте. Це робиться не вперше, і видно, що навмисно. Бо в медичних закладах площі віддають в оренду під шиномонтаж, виготовлення напівфабрикатів із м’яса, пошиття одягу і так далі. Можуть гардероб закрити, але місце під якийсь склад чи цех знайдуть.

Інша ситуація — на наступний рік ми отримали заявки на ремонт харчоблоків на 30 млн. гривень. У мене таке враження, що після цього вартість харчування хворого коштуватиме як у п’ятизірковому готелі. Потрібно все прораховувати, а не виділяти мільйони автоматично, як раніше. Де можна закрити харчоблоки — треба піти на такий крок. Може, варто створити кілька дієтичних центрів, віддати цю справу у приватні руки, уклавши відповідні угоди. Може, для хворого краще буде отримати їжу, залежно від рекомендованої дієти, але упаковану в пластикові коробочки, як, скажімо, подають у літаках. Скільки ж можна терпіти холодний суп у щербатій тарілці з алюмінієвою ложкою, яку до того ж невідомо як і чим мили?..

Готуємося до затвердження бюджету, дивимося всі статті видатків. Дійшли до лабораторної діагностики — в Києві майже 200 лабораторій, усі вони недовантажені, обладнання застаріле. Чи потрібна така їх кількість? А якщо зробити два-три діагностичних центри, забезпечити їх транспортом — автомашина проїхала, всі аналізи забрала і розвезла. А в лабораторіях робити тільки «cito».

У нинішньому році на охорону здоров’я було виділено наче й немало коштів — 1 млрд. 200 млн. гривень. Однак 80% цих грошей жодного стосунку до охорони здоров’я не мають, бо витрачаються на капітальне будівництво, утримання території і приміщень, зарплату тощо.

— А чи перепадає щось хворим киянам від того мільярда?

— На останній комісії розглядали заяви пацієнтів, хворих на розсіяний склероз. Ця хвороба протягом кількох років перетворює людину на глибокого інваліда. Раніше вона не лікувалася, а тепер з’явилися ліки, які дозволяють цим людям працювати, вести нормальний спосіб життя. Однак за цей препарат треба викласти майже 2 тисячі доларів на місяць, курс лікування — все життя. Торік виділили кошти на лікування 16 чоловік, позаторік — 15. А таких пацієнтів у Києві — 1300, до того ж кількість хворих збільшується. На жаль, недуга вражає молодих. Ми вирішили виділити 30 млн. гривень на лікування цих людей протягом 2007 року. Тепер з’являється багато нових технологій, які дозволяють лікувати патології, котрі раніше вважалися невиліковними, однак вони дуже дорого коштують і для міського бюджету непідйомні.

— Що серед безлічі проблем є пріоритетним для комісії сьогодні?

— Первинна та швидка допомога, а також хоспіси. Якщо це вирішимо — можна братися за інші справи.

— А тендери не потребують інвентаризації?

— Левова їх частка — в МОЗ, нам дають уже готові рішення. Намагання забрати на рівень міста залишаються без реакції, бо там не хочуть втрачати свої важелі впливу. Намагатимемося на своєму рівні проводити це в інтересах пацієнтів. Складність полягає в тому, що ти докладаєш зусиль, аби вирішити якусь проблему, а треба ще якимось чином бачити й контролювати те, що діється в тебе за спиною.

— Ви вже адаптувалися до роботи в таких умовах?

— Ні, не адаптувалася. Я до цього ніколи не адаптуюся. Не хочу до цього звикати. Я хоч і врівноважена, але дуже відверта і... вперта. Я не роблю ніякої революції, просто намагаюся внести щось раціональне. Зрозуміло, там, де вже заплачено великі гроші, нічого не вдієш. Але коли питання ще відкрите і шанс є — я його максимально використаю на благо людей.