Одкровення по-міністерськи. Умови утримання в протитуберкульозних закладах України не відповідають елементарним нормам і несуть реальну загрозу населенню

Настільки відвертими працівники Міністерства охорони здоров’я, мабуть, ще ніколи не були. Як правило, всі проблеми, зокрема й ті, де медики винні найменше, чиновники намагалися подати в максимально позитивному світлі. Мовляв, усе гаразд, громадяни, йдемо до дна, але на свіжевідремонтованому плавзасобі та під музику.

Учасники ж селекторної наради з проблем туберкульозу в країні, проведеної днями Головним державним санітарним лікарем України Ольгою Лапушенко, на подив, анітрохи не намагалися приховати приголомшливу дійсність «веселенькими» шторками оптимізму.

Адже насправді єдине, чим сьогодні можуть похвалитися медики, то це тим, що хоча люди й продовжують умирати від туберкульозу (близько 10 тис. за рік), хоча уражених паличкою Коха з кожним днем стає дедалі більше (сьогодні їх понад 670 тисяч), відбувається це повільніше, ніж у колишні роки. Тобто кількість хворих і мертвих зростає (за два роки з 70 чоловік на 100 тис. населення до 80), але вже не так швидко.

Щоправда, із невеличкою обмовкою: у цілому по країні. Оскільки в ряді регіонів статистика просто «заскалює». У Харківській області зі ста тисяч чоловік хворіє на туберкульоз 94,7, у Луганській — 113,9, Миколаївській — 117,5, а Херсонській — 161,4... Дедалі частіше реєструються важкі та запущені форми туберкульозу (результат багаторічної відсутності якісної діагностики і зруйнованої системи профоглядів), до яких нерідко приєднується і ВІЛ-інфекція.

Визріває і новий «бич» фтизіатрів — мультирезистентний туберкульоз, стійкий до більшості наявних проти нього ліків. Проблема ця, загалом світова, пов’язана з тим, що останній ефективний засіб проти мікобактерії був знайдений ще 1965 року, а вона, як практично всі живі організми, добре пристосовується до несприятливих умов.

Проте в Україні проблему мультирезистентності ми, можна сказати, виростили (і продовжуємо ростити) власними руками. Спочатку — застосовуючи, м’яко кажучи, нестандартне лікування. Як відомо, у 1993—2000 роках коштів не вистачало, і хворих у кращому випадку лікували не чотирма препаратами, як потрібно, а одним-двома, та ще й у недостатніх кількостях. Знищити настільки живучу мікобактерію в такий спосіб практично не можливо — можна лише її «розлютити» та змусити краще пристосовуватися.

Сьогодні держава повністю забезпечує всіх хворих на туберкульоз специфічними препаратами (про опортуністичні інфекції наразі не йдеться), але от належного контролю за лікуванням немає. Як з’ясувалося на нараді, від 18 до 42% хворих переривають курси лікування в стаціонарі чи поліклініці, а «недобита» бактерія дуже швидко розвиває стійкість, яку, потім, благополучно «передає в спадщину». Великий відсоток тих, хто не долікувався, — ув’язнені, які вийшли на волю. У багатьох таких громадян немає постійного місця проживання, роботи, а тому вони випадають із поля зору медиків. Закону про примусове лікування туберкульозу в нас немає, так само як і правила вимагати під час прийому на роботу крім інших довідку про стан здоров’я.

Втім, ті, хто в цьому полі залишається, виграють не багато в чому. У регіонах, у віданні яких і перебувають усі медичні установи, переважає досить благодушний настрій: місцева влада, за рідкісним винятком, виділяє кошти на боротьбу з епідемією ледь не з-під палиці, ігнорує постанови центральної влади, прикриваючись відсутністю грошей та законом про місцеве самоврядування. У результаті заходи для боротьби з одним із найважчих захворювань нагадують, швидше, латання горезвісної охрімової свити.

Так, в останній рік до протитуберкульозних установ нарешті почали надходити кошти на лабораторну діагностику та устаткування. Торік на ці цілі з бюджету пішло 4,7 млн. грн. У нинішньому на придбання діагностичного та лікувального устаткування по кількох національних програмах, зокрема й по боротьбі з туберкульозом, виділено 88 млн. грн. Проведено певну роботу з налагодження системи мікробіологічної діагностики, зокрема, закуплено живильне середовище для лабораторій. У Донецькій області та у столиці діагностичні лабораторії поповнили обладнанням на суму 355 тис. євро. Більш ніж на дев’ять млн. грн. витратилися і місцеві бюджети, закупивши рентгенапарати, флюорографи, апарати для функціональної діагностики тощо.

Правда, рівень підготовки персоналу лабораторій мікроскопії недостатній, зазначалося на нараді, а самі лабораторії здебільшого розташовані в не пристосованих для цього приміщеннях. Працівники лабораторій бактеріоскопії та обласних протитуберкульозних установ навчені краще (за винятком Одеської області, де підготовку з питань діагностики туберкульозної інфекції пройшла лише половина лікарів і лаборантів). Фахівців катастрофічно не вистачає: деякі лабораторії укомплектовані лише на чверть від належного. У результаті нерідко виникають проблеми з проведенням діагностики навіть у тих місцях, де, здавалося б, є все необхідне.

Проте навіть незначна увага до лабораторій породила справжні парадокси. Скажімо, Київ розпочав першим проводити реконструкцію лабораторій відповідно до вимог міжнародних стандартів. Зразком у цьому плані може бути лабораторія міської протитуберкульозної лікарні №2. «Якщо вона й буде укомплектована на такому самому рівні, зауважила пані Лапушенко, то, безсумнівно, стане установою європейського рівня. При цьому сама лікарня знаходиться просто в ганебному стані. Кошти, що час від часу виділялися на поточний ремонт, канули в Лету — через так і не розпочату реконструкцію даху. У занедбаному та ураженому грибком приміщенні простоюють два прекрасні операційних блоки».

Таким може «порадувати» не лише столиця. За даними санітарно-епідеміологічної служби, більшість протитуберкульозних установ не відповідає вимогам санітарного законодавства. У більшості з них капітальний ремонт у доступному для огляду минулому не проводився. Тим часом, він потрібний чверті всіх установ країни такого профілю. Зокрема, всім без винятку протитуберкульозним лікарням і диспансерам у Тернопільській області та 85% — у Чернівецькій. Якщо не рахувати лабораторії, то більшість установ не обладнані вентиляційними й навіть необхідними каналізаційними системами.

У принципі, каналізація є в усіх протитуберкульозних закладах, але побудована вона ще за царя Гороха, коли вищим досягненням була вигрібна яма. У переважній більшості лікарень стічні води не знезаражуються, як, приміром, у Кременчуцькій міжобласній протитуберкульозній лікарні при виправній колонії №69, забруднені стоки якої скидаються прямо в міську каналізацію без очищення та дезінфекції. Нормальними очисними спорудами користуються лише 9% із загального числа, а печі для спалювання мокроти стоять лише в 1% усіх протитуберкульозних установ. Інші застосовують «дідівський» спосіб: перемішують мокроту з дезінфікуючими засобами, переважно канцерогенним хлорним вапном.

Можна лише уявити, в яких умовах перебувають пацієнти цих лікарень. Дахи, що протікають, грибок на стінах, проблеми з опаленням і гарячим водопостачанням, відсутність достатньої кількості санітарних кімнат і туалетів, неймовірна скупченість хворих... Палати в деяких лікарнях за кількістю людей на один квадратний метр більше нагадують камери попереднього ув’язнення. Люди, для яких одним із компонентів лікування є свіже повітря (необхідне для нормальної вентиляції легень), при нормі сім квадратних метрів на людину задовольняються в середньому чотирма метрами, а в обласному диспансері в Білгороді-Дністровському (Одеська область) — узагалі двома.

Як повітря, таким хворим необхідно і нормальне харчування: адже їх лікують чотирма-п’ятьма токсичними препаратами, що впливають на печінку, нирки, видільні органи. Нейтралізувати шкоду токсинів частково можна повноцінним харчуванням. За норм, установлених ще три роки тому, на ці цілі має виділятися дев’ять гривень на день на одну людину. Проте абсолютно в усіх без винятку тубдиспансерах фінансування не відповідає нормі, установленій, до речі, постановою Кабінету міністрів. Приміром, у Львівській області намагаються нагодувати хворого на три-чотири гривні на день, у Херсонській — на 2 грн. 50 коп., у Сумській — на 1 грн. 80 коп., а в Керчі — на 1 грн. 35 коп.

У результаті спілкування з представниками регіонів на нараді з’ясувалося, що медики звертали увагу на сміховинні норми харчування. Та місцева влада на подібні звернення реагує мляво. Мабуть, думає: є де лікувати хворих — то й добре, а в яких умовах — справа десята. Лікування ж туберкульозу містить у собі цілий комплекс заходів — не лише «хімію». Скупченість у палаті чи недостатнє харчування може найбезпосереднішим чином вплинути на результат лікування, зокрема й на формування стійкої форми туберкульозу, якою потім можуть заразитися оточуючі (особливо з огляду на стан очисних споруд).

На відміну від губернаторів, міжнародні спостерігачі б’ють на сполох. Можливо, деякі їхні пропозиції і мають певне підгрунтя (як, наприклад, пілотні проекти з впровадження в Києві та Донецькій області ДОТС-стратегії — прискореного курсу амбулаторної терапії, розробленого ВООЗ для країн з обмеженими фінансовими можливостями), але водночас служать своєрідними індикаторами загальної ситуації в країні. Принаймні спільний проект Світового банку та уряду України з лікування туберкульозу та СНІДу, за яким ми одержимо кредит у 60 млн. дол., враховує всі слабкі місця вітчизняної системи боротьби з туберкульозом. Гроші мають піти на поліпшення діагностики, упровадження сучасних профілактичних програм і систем моніторингу, навчання медичного персоналу та інформування громадськості з проблеми, проведення профілактичних і лікувальних заходів у пенітенціарній системі та деякі інші. Якщо все піде за планом, то, як розраховують кредитори, уже до 2011 року вдасться вдвічі знизити темпи захворюваності та смертності від туберкульозу.

Хоч як дивно, Головний державний санітарний лікар України налаштована досить оптимістично. І, на думку Ольги Лапушенко, для цього є всі підстави.

— Санітарна служба сьогодні працює як вертикаль, — пояснює вона. — Санітарний лікар області чи району напряму підпорядковується головному санітарному лікарю країни. (На відміну від звичайних лікарів із районних або обласних медустанов, що підпорядковуються главі місцевої адміністрації. — Т.Г.) Тому будь-яка його постанова може мати дуже серйозні наслідки.

— Наказати санітарному лікарю ви можете. А як бути з місцевою владою? Адже вона може й не виділити гроші на ремонт лікарні чи на модернізацію очисних споруд?

— У нас досить важелів впливу. Наприклад, закрити установу, яка не відповідає санітарним нормам. А органи місцевого управління нехай потім думають, куди подіти хворих, що страждають на активні форми туберкульозу. Наради, схожі на нинішні, проводитимуться регулярно, із керівників кожної області запитають, що зроблено для усунення недоліків. Ви чули, питання, що сьогодні ставили представникам регіонів, стосувалися не лише санітарного стану приміщень, а й харчування пацієнтів, надання житла хворим на відкриту форму туберкульозу, зростання показників захворюваності, спостереження за особами з груп ризику тощо.

Важко сказати, наскільки реальну владу має наша санітарна служба, наскільки серйозні її наміри та чи під силу їй установити контроль над ситуацією, що склалася, — з огляду на той мовчазний опір, який постійно чинить місцева влада. Проте дотепер жодна з державних служб і не намагалася закликати регіональних керівників до відповіді, зажадати виконання запланованих протитуберкульозних заходів. Можливо, причина настільки пильної уваги до проблеми в тому, що виконання цих заходів — одна з умов надання кредиту Світового банку. Хоча яка, врешті-решт, різниця, завдяки чому (або кому) справа може зрушитися з мертвої точки?..