НЕПІДСУДНІСТЬ БЮДЖЕТНОГО ГІППОКРАТА

Як сенсацію піднесли місцеві газети рішення вінницького суду про виплату міською лікарнею 80 тис. грн. компенсації одному з пацієнтів, який частково втратив працездатність після біопсії печінки, коли йому випадково прокололи жовчний міхур.

За кадром залишилося інше. І, мабуть, набагато сенсаційніше. По-перше, лікарі й місцева влада відкрито відмовилися виконувати рішення суду, що набрало чинності. По-друге, це рішення днями і геть…скасували. Не дивуйтеся, у вітчизняній юриспруденції таке можливе. А до всього, у місті намітився ще й конфлікт а-ля «Моцарт і Сальєрі». Між медиками-відповідачами та лікарями, котрі врятували постраждалому позивачеві життя...

80 тисяч, що потрясли місто

Розпочалася ця історія торік, коли 36-річного військового суддю, майора юстиції Олега Ткачука, який лікувався від хронічного гепатиту у Військово-медичному центрі ВПС України, направили до першої міської лікарні Вінниці на біопсію печінки. При проведенні пункції йому, судячи з історії хвороби, попутно прокололи жовчний міхур.

Коли хворому стало зовсім зле, його дружина почала вимагати знову негайно перевести його до медцентру ВПС. І, схоже, дуже вчасно. Тому що військові медики відразу діагностували в майора гострий перитоніт і були змушені негайно зробити операцію з видалення жовчного міхура та майже літра жовчі, що спаяла всі нутрощі. Хворий дивом залишився жити.

Ставши на ноги, Ткачук пройшов огляд на предмет часткової втрати працездатності і звернувся до суду з позовом до лікарні, вимагаючи виплатити 250 тис. гривень як моральну і матеріальну компенсацію за неякісно проведену біопсію. Позов був задоволений частково (зокрема обласний апеляційний суд зменшив суму відшкодування до 80 тисяч), проте лікарня це рішення фактично проігнорувала. Галас зчинився лише коли спливли всі терміни і судова виконавча служба блокувала рахунки медустанови.

Ситуація стала критичною, під загрозою зриву опинилися закупки медикаментів, харчування тощо. У відповідь на традиційне запитання — «хто винен?» — адміністрація лікарні скликала прес-конференцію і вказала на «позивача-користолюбця» та «необ’єктивний суд».

— Ткачук — не один хворий у місті, — висловився головлікар лікарні Олександр Турський. — І одна людина не може залишити без допомоги всіх решту.

Тут слід зазначити, що головлікар трохи перебільшив. Сума позову становить не більше 1,5% від бюджету лікарні. Тож чи треба було доводити справу до арешту рахунків, включення виконавчого «лічильника», збільшуючи тим самим суму відшкодування, розплачуватися за якою доведеться з того ж таки бюджету?.. Звісно, ні. Адже в бюджетній організації всі видаткові статті — цільові. І в жодній не передбачено відшкодування моральної шкоди. Для цього головлікар мав звернутися до міськради з проханням виділити такі самі цільові 80 тисяч. Але не звернувся. Бо до відповідальності притягнули б не тільки лікарів, а й начальство. Куди, мовляв, дивилися, взагалі підлеглих не контролюєте. Та й не факт, що влада відразу розщедрилася б. Простіше перевести подію в площину «або-або».

— Щоб виплатити ці гроші, їх сьогодні треба від чогось відірвати, — вважає заступник міського голови Вінниці Юрій Гайсановський. — До того ж, заплативши, ми в такий спосіб визнали б свою вину. І навіть якщо Верховний суд прийме рішення на нашу користь, ми цих грошей уже не повернемо.

— Проте не йдеться про визнання лікарської помилки міською владою, цей факт підтвердили два суди — районний та обласний...

— Не було проведено навіть медичної експертизи видаленого жовчного міхура! Адвокат лікарні Олена Клепікова заявила, що такого свавілля ще не бачила: ми хочемо лише достовірного, справедливого рішення — і більше нічого. Якщо це підтвердять усі інстанції, включно з медичною експертизою, тоді ми, звісно, муситимемо заплатити. Але мені цікаво, про що думали виконавці, коли блокували всі рахунки закладу, в якому лікуються 460 стаціонарних хворих? Ще невідомо, як усе могло закінчитися, якби ми не вирішили у приватному порядку термінової проплати двох кардіостимуляторів для операцій. А не дай Боже хтось помер би? Кому відповідати? Виконавці ж розводять руками: ми діємо відповідно до Конституції.

Історія хвороби чи «розтин»?

Олег Ткачук стверджує, що не збирався ні з ким судитися. Підштовхнула до такого рішення зустріч із головлікарем лікарні, від якого він довідався, що ніхто з лікарів, котрі проводили злощасну біопсію, не отримав навіть стягнення. Мовляв, є таке поняття — «честь мундира»...

Перед складною й небезпечною маніпуляцією мені навіть не зробили УЗД, щоб виявити розміщення органів, — розповідає О.Ткачук. — Цю голку лікар загнав мені в бік фактично наосліп, тільки промацавши печінку пальцями. І він чудово зрозумів, що накоїв, коли потекла якась рідина. Треба було бачити при цьому його обличчя, як він забігав.

У ході судового слухання з боку лікарні прозвучала думка, що перитоніту нібито й не було, як і проколотого міхура. Треба було, мовляв, спочатку поставити катетер, щоб з’ясувати, що ж там насправді потекло. Проте за добу, що я перебував у лікарні, цього не зробили, хоча мені з кожною годиною ставало гірше. Проте ж в історії хвороби, своєчасно вилученій прокуратурою, сам лікар, який мене лікував, поставив діагноз «гострий перитоніт після пункції печінки, пов’язаний із протіканням жовчі в черевну порожнину й ушкодженням жовчної внутрішньопечінкової протоки». Може, в тій ситуації моя смерть була б кращим виходом для лікарів?..

Коли «швидка» привезла Ткачука з міськлікарні до Військово-медичного центру (ВМЦ) ВПС, уже через п’ять хвилин у нього визначили перитоніт і негайно поклали на операційний стіл. Лік ішов на хвилини. Виявилося, що жовч, витекши, обпалила Олегу Степановичу всі внутрішні органи. Військовим хірургам довелося терміново видаляти Ткачуку жовчний міхур і чотири години промивати спечені та спаяні нутрощі, які скидалися на аркуші пергаменту.

— При жовчному перитоніті стовідсотково необхідне операційне втручання, — пояснив головний хірург ВПС України, кандидат медичних наук, полковник медичної служби Микола Драчевський, який особисто оперував Олега Ткачука. — Перевели його до нас у надзвичайно тяжкому стані: обличчя було жовте, він безперервно скаржився на сильний біль у животі й підтягував ноги, щоб хоч якось розслабити м’язи черевного преса. При таких симптомах оперувати потрібно буквально протягом трьох-чотирьох годин. А в нього черевна порожнина добу піддавалася хімічному опіку жовчю... Витікання сталося через проколи, зроблені, мабуть, наосліп. На момент операції їх перекрила кров’яна гематома, що заповнила згустком весь міхур. Тому ми й змушені були його видалити.

У ВМЦ ВПС України працюють, мабуть, найсильніші в місті кардіологи, про клас військових хірургів свідчить безпрецедентна практика виконання одному хворому одночасно трьох-чотирьох симультанних операцій. Однак військові медики підтримують тісні стосунки і з колегами, які працюють у міських клініках. Приймають їхніх пацієнтів і, як і раніше, направляють своїх хворих на біопсію печінки у першу лікарню. І не могли навіть припустити, що історія з Олегом Ткачуком позначиться на цих стосунках.

На жаль. Крім того, що дехто спочатку для свого виправдання піддав сумніву професіоналізм військових лікарів, уже ходять якісь «заслані козачки», вишукують незадоволених лікуванням у ВМЦ.

«Скелети в шафі»

Медики міської лікарні стосовно того, що сталося, дотримуються особливої думки.

Зокрема прозвучало, що за добу до біопсії УЗД в Центрі ВПС засвідчена цілісність жовчного міхура, а рентген після біопсії показав, що «життєво важливі органи, зокрема кишечник, не ушкоджені». Може, тому, що я не лікар чи не вивчала медичних нормативних документів, але ніяк не можу зрозуміти, як це в’яжеться з міхуром після біопсії.

Та що мене справді вразило, то це публічний жаль одного з медиків із приводу того, що не взяли зі скорченого від болю на носилках Ткачука розписки про відсутність претензій до лікарні...

На думку комунальних медиків, військові хірурги перевищили обсяг хірургічного втручання, видаливши Ткачуку здоровий і цілий жовчний міхур. Отже, пункція печінки проведена правильно, а про позов узагалі говорити не доводиться.

— Ми не згодні з рішенням суду, оскільки не було проведено судово-медичної експертизи, — каже головлікар лікарні Олександр Турський. — Аргументів наших представників, лікарів із науковими ступенями, працівників медичного університету не взяли до уваги. Їх вважали зацікавленою стороною. А будь-який нормальний судмедексперт скаже, що операція в тому обсязі була зайвою. Можна було зробити відтік рідини через трубки.

До речі, рецензію для суду з історії хвороби робили фахівці Одеського медуніверситету. Проте саме необхідністю проведення повноцінної судмедекспертизи, як «нововиявленої обставини», і було мотивоване скасування судового рішення у «справі лікарів», що набрало чинності. Не беруся передбачати майбутній вердикт, хоча не секрет, що незалежної медичної експертизи в країні практично немає. Чому досі шанси виграти справу щодо дій лікаря в нас були практично нульові.

Чому, зрозуміло. По-перше, спрацьовує горезвісна корпоративна етика. І в експертизі, і в комісіях при обласних відділах охорони здоров’я, де розглядають скарги на дії медиків, засідають такі ж самі лікарі. Вони — члени медичної корпорації і не хочуть виносити сміття з хати. По-друге, хто захоче «топити» свого, знаючи, що завтра й сам може опинитися в такій ситуації?

Наприклад, працівник медуніверситету і голова депутатської комісії Вінницької міськради з питань охорони здоров’я Анатолій Перебетюк прямо заявив:

— Необхідно провести експертизу, чи справді стан хворого пов’язаний із виконанням біопсії. Йому стало зле після знеболюючого: не так від біопсії, як від наркозу. Треба встановити: він або хронічний алкоголік, або вживав наркотики...

Ще важче з боку судити про наявність самої лікарської помилки. Постраждалий може говорити дуже переконливо, однак він теж не фахівець. Де знаття, може, у його хворобі справді були якісь непереборні чинники.

А від самих лікарів, котрі лікували постраждалого, отримати достовірні відомості, звичайно, не вдається. Вони прикриваються лікарською таємницею. І неможливо довідатися, які скелети в шафі вони ховають під цією своєю «таємницею»...

Догана — ціна лікарської помилки

Таке відверте ігнорування рішення суду Олег Ткачук пояснює корпоративною солідарністю медичного лобі (при проведенні йому пункції була присутня завідуюча відділенням, дочка ректора Вінницького медуніверситету), а також відсутністю поняття «лікар має платити за свої помилки». У чому, до речі, чимала частка вини й самих хворих, які не знають як слід своїх прав. Адже лікар, звичайно, може помилятися, як і будь-яка людина. Та помилятися як медик не має права: ціна такої помилки — людське життя. На жаль, вони трапляються. В яких масштабах, можна судити бодай із відкритої статистики США чи Великобританії. У нас така не ведеться, аналогічні ж випадки не заведено розголошувати. Родичі померлих украй рідко звертаються до суду й залишаються наодинці зі своїм горем.

Тим часом, якби у нас справді діяли правові норми взаємовідносин лікарів зі своїми пацієнтами, боюся, в медуніверситетах не було б таких величезних конкурсів. І вступали б туди виключно за покликанням. Поки що ж… Наприклад, лікарі обласної лікарні ім. М.Пирогова жахаються, згадуючи одноокого відвідувача із сільської глибинки. Виявилося, що цей орган йому примудрився виколоти під час профогляду в райлікарні місцевий... окуліст. Попросив, звісно, вибачення за незграбність. Ще протез пообіцяв — «краще, ніж живе, буде...»

Розбиратися з недбалими лікарями офіційно наважуються одиниці. Ось вони й стають живими сенсаціями.

...Водій, який потрапив в аварію, після операції чотири місяці страждав на надзвичайно сильний головний біль. При повторному оперуванні з голови чоловіка витягли осколки скла.

... До інфекційної лікарні госпіталізували дворічну дівчинку з болями в животі. Діагностували гастроентероколіт і призначили промивання шлунку. Високу температуру чотири дні «лікували» жарознижуючими, навіть не зробивши аналізу крові. Живою дівчинка залишилася лише завдяки матері, яка наполягла на переведенні до іншої лікарні. Там відразу ж діагностували гострий апендицит, ускладнений фібріозногнійним перитонітом. Після операції дитині довелося лежати майже місяць у реанімації під крапельницею.

...У міськлікарні померла від інфаркту жінка. Черговий лікар (до речі, доктор медичних наук) не надав допомоги, «на відстані» діагностувавши їй онкометастази.

Всі ці випадки об’єднує ще щось спільне. По-перше, про них стало відомо лише після звернення родичів до прокуратури. По-друге, лікарі відбулися доганами з указівкою на «неякісне виконання службових обов’язків» (найбільше — деяких ще позбавили першої категорії). А по-третє, всі вони так і не визнали своєї вини.

Олег Ткачук наполягає на тому, що своєю справою домагається насамперед усвідомлення кожним із медиків своєї відповідальності.

— У власній судовій практиці я розглядав чимало схожих випадків, що закінчувалися покаранням винних, а також відшкодуванням моральної та матеріальної шкоди, — розповідає Олег. — Якщо йдеться про лікарів і неналежне виконання ними своїх обов’язків, то, з погляду закону, це не може стояти на шляху відшкодування шкоди, заподіяної здоров’ю пацієнта. Не можна залишати безкарними халатність і непрофесіоналізм.

— Та чи не завелика сума, яку ви хочете стягнути з лікарні?

— Частину грошей я планую передати Військово-медичному центру для купівлі лабороскопа, щоб могли робити біопсію в себе. Мені ж у матеріальному плані довелося витратити на лікування понад 100 тис. гривень. Лише протиінфекційний курс коштував 81 тис. грн. — 50 ампул, кожна вартістю 1625 грн. Батькам довелося закласти свій будинок, моїй родині — продати все, що мало якусь цінність, аж до подарунків дітям.

А як оцінити те, що я однією ногою був на тому світі? Відчуття, що залишаєш тут двох маленьких дітей із дружиною, літніх батьків? Те, що мені довелося наново вчитися ходити. По п’ять кроків на день, навколо ліжка, з п’ятьма шнурами, з яких крапала жовч із кров’ю... Переживання позначилися на здоров’ї батька, йому відібрало мову, після чого пішло ускладнення на нирку, яку довелося видаляти. Я вважаю, що людей повинні лікувати, а не калічити.

Переконана, з Ткачуком погодиться багато хто. З іншого боку, якщо дійсно справедлива приказка, що у великого хірурга за спиною великий цвинтар, то чи не вийде так, що насамперед по судах тягатимуть лікарів «від Бога», котрі беруться за ризиковані операції й намагаються врятувати безнадійно хворих?.. Адже не помиляється тільки той, хто нічого не робить. Саме тому дедалі очевиднішою стає необхідність страхування професійної відповідальності лікарів для компенсації можливої шкоди здоров’ю пацієнтів. Розпочати можна було б із прийняття відповідного закону.

І вінницька «справа лікарів» могла б прислужитися прецедентом для вітчизняного законодавства, у якому саме поняття «лікарської помилки» видається не менш безглуздим, ніж кінна двоколка на Хрещатику.