Не пацієнт, а терпила?

Олександру під 70, він живе в селі неподалік Києва. Не те щоб забута діра, але з цивілізації — один фельдшер на два села та лікарня в райцентрі, приблизно за пів години їзди маршруткою. Район перебуває в червоній зоні. Олександр захворів на ковід.

А тепер розповімо, як усе працює в сільській медицині. Це вам не «простий пацієнт» — міністр охорони здоров’я Максим Степанов у Києві, головною «проблемою» якого виявилася відсутність підписаної декларації з сімейним лікарем. В Олександра декларація підписана. Але, попри температуру й кашель, він сідає в маршрутку та їде в райцентр до лікаря. Певна річ, сидить у черзі. Лікарка відразу ж призначає антибіотик у таблетках. Скупившись у місцевій аптеці, Олександр повертається маршруткою додому, в рідне село.

Минає час, результату — нуль, температура підвищується. Знову Олександр іде на маршрутку, чекає її на зупинці в холод і вітер більше години. Та й не йде він уже, а повзе — слабкість посилюється разом із панікою.

Тепер лікарка пропонує антибіотик уже колоти. І Олександр слухняно лаштується в районну аптеку, хоча сил дедалі менше. А ще ж на маршрутку повзти, й чекати її невідомо скільки. Але тут пацієнт непритомніє прямо в кабінеті лікарки. «Добра» лікарка надає йому допомогу і відправляє... на маршрутку.

«Ми з медсестрою так переживали, все думали — як же він додому доїде!» — розповідала потім лікарка родичам, які обривали її телефон і благали викликати «швидку». «То навіщо ж ви відпустили його в такому стані? — резонно запитували вони. — Та ще з кашлем і температурою». — «Але ж у нього ПЛР-тесту немає, наша лікарня його не візьме». — «Чому ж на тест його не послали?» — «У ті дні, коли він до мене приїжджав, лабораторія не працювала. А взагалі, ви на лабораторію не дуже надійтеся. Он у нас люди результатів тестів уже тиждень чекають. Ні в лікарню їх не покладеш, ні лікарняного не закриєш. До речі, КТ в нас теж не роблять, бо апарата немає. Тільки рентген».

І ось, значить, їде Олександр у маршрутці додому. Вдома — нікого. Живе він сам, донька — за 200 кілометрів і теж із підозрою на ковід. Колись в Олександра був собака, та він уже вмер від старості. І тепер у домівці — цвинтарна тиша. Лише старий батьківський годинник на стіні голосно цокає, наче відлічує час, а може — пульс, який зашкалює і стукає десь у горлі.

Олександру важко підвести голову з подушки, не те що чаю собі зігріти. Добре, жаліслива сусідка принесла й поставила на порозі борщ та кисіль, хоча односельці її лають: «Не ходи, заразишся!».

Олександр телефонує лікарці: знову погано, висока температура. «Додайте уколи з антибіотиком ще на пару днів і приїздіть, пошукаємо місце в лікарні», — втішає його лікарка. Олександр чесно хотів протриматися ці пару днів до прийому в лікаря. У призначений день навіть вийшов на зупинку маршрутки. Але зрозумів, що їхати нездужає. Повернувся додому й ліг на свій продавлений диван.

Так і лежав би, якби за справу не взялася рідня з Києва. Після дзвінка лікарці з обіцянкою зателефонувати на гарячі лінії Мінздоров’я та НСЗУ оперативно було виписане направлення в лікарню. Сімейна лікарка викликала Олександру «швидку», попросивши сказати працівникам екстренки, що вранці до пацієнта приходив фельдшер і виміряв сатурацію легень.

До приїзду «швидкої» сатурація була вже 80. Бригада годину телефонувала до лікарень у сусідніх містах і селах, — місць не було. Нарешті одне знайшлося. «Швидка» мчить Олександра в інший райцентр. Йому страшно. Лікарі бояться скарг на гарячі лінії. Але ще більше бояться пацієнти лікарів. Односельці радять Олександру: не надумай у лікарні права качати, коли що — зразу плати, бо не лікуватимуть. Совкова свідомість «мовчи й терпи» сидить у нас міцно...

А в лікарні сюрприз — черговий лікар прописав нові ліки, проте сходити по них в аптеку нікому. Це ж не рідне село, і навіть не сусідній райцентр, — за тридев’ять земель від домівки ніхто не приїде і в аптеку не змотається. «Ну я теж не піду», — каже лікар. Довелося медсестру просити. Витягнув Олександр із заначки дві тисячі гривень і віддав їх на ліки.

Однак наступного дня лікар знову прописав медичні препарати, і принести їх знову нікому, — інша медсестричка в аптеку йти не хоче. Але Олександру пощастило — у доньки в Києві ковід не підтвердився, і вона спеціально їде за 200 кілометрів до райцентру, де розміщена лікарня, аби купити батькові ліки. Сподівається, що завтра лікар не призначить нові, — щодня мотатися на такі відстані важко. До кисню, до речі, Олександра не підключали, незважаючи на сатурацію 80. Кажуть, підключають тільки тих, у кого 70 і нижче. А може, й немає в цій лікарні ні кисню, ні кваліфікованих фахівців. Однак, слава Богу, лікування дало результат, і зараз сатурація майже в нормі.

* * *

А тепер подивімося, як це мало бути від самого початку та яких порушень допущено. Може, «простий пацієнт» Максим Степанов побачить, і Мінздоров’я почне постійно й чітко комунікувати алгоритм надання допомоги хворим на ковід. Як лікарям, так і пацієнтам. Оскільки незнання або небажання його дотримуватися часто призводить до не менших (а то й більших) проблем, ніж відсутність декларації з сімейним лікарем. Не кажучи вже про решту — гостру нестачу обладнаних усім необхідним ковідних ліжко-місць і кваліфікованого персоналу.

Перше порушення. Захворювання Олександра від самого початку належало до підозрілих випадків, описаних у додатку 2 до Стандартів меддопомоги «Коронавірусна хвороба (COVID-19)» у Наказі Мінздоров’я №722.  До того ж він проживає в регіоні, віднесеному до червоної зони. Тому Олександру досить було зателефонувати своєму сімейному лікарю, яка мала оцінити симптоми дистанційно, а не ганяти пацієнта з підозрою на коронавірус по маршрутках, піддаючи ризикові зараження його попутників, пацієнтів у лікарні та відвідувачів аптеки. Причому двічі. Крім того, лікарка зобов’язана була контролювати стан пацієнта. Або дистанційно телефоном, або зателефонувавши фельдшеру та попросивши його провідати хворого, у тому числі виміряти сатурацію.

Друге порушення. Олександр прийшов у поліклініку, маючи відповідні показання, і йому зобов’язані були зробити тест. Якщо того дня, за словами сімейної лікарки, лабораторія не працювала, лікарка мала викликати до пацієнта додому (або за місцем його перебування) мобільну бригаду для забору зразків матеріалів. І вже точно не мала права відправляти додому не взявши кров для аналізу після того, як пацієнт зомлів прямо в неї в кабінеті.

Третє порушення. Сімейний лікар безпідставно призначив антибіотики, які не допомагають у лікуванні ковіду, оскільки пневмонія при коронавірусній хворобі має вірусне походження. У протокол лікування ковіду включено кілька видів антибіотиків. Але використовують їх тільки у разі підтвердженої супутньої бактеріальної інфекції. Перш ніж призначати антибіотики лікар має провести відповідні аналізи.

Четверте порушення. Олександр не повинен був приїжджати в райцентр для госпіталізації. Сімейна лікарка зобов’язана була викликати «швидку» сама або порекомендувати зробити це пацієнтові. Для госпіталізації з підозрою на COVID-19 наявність тесту не обов’язкова. Досить клінічної картини.

П’яте порушення. За лікування пацієнтів із ковід лікарням, із якими укладено договори на надання цих медпослуг, платить НСЗУ. Пацієнт, потрапляючи в лікарню, платити за це не повинен. Якщо ж у лікарні немає пакета на лікування ковід (а відповідно, і необхідних умов — фахівців, обладнання, кисню), то чому туди госпіталізували хворого з ковід?

Як бачимо, порушень достатньо для того, аби Олександр написав скаргу і на сімейного лікаря, і на лікарню, в яку його госпіталізували. Звернень на гарячу лінію вони бояться. Але вся річ у тому, що Олександр, як і його односельці, і багато інших (не тільки жителі районних центрів, а й столиці), значно більше бояться «помсти» лікарів. Саме тому в тексті немає ні назви населеного пункту, ні прізвища сімейного лікаря, ні назви лікарні, в яку його госпіталізували. Хоча таких історій дуже багато. У деяких, на жаль, — смертельний результат.

Волонтери кричать, що в містах-мільйонниках ось-ось настане колапс. Але для багатьох жителів села він уже настав. І, доки Олександр мовчить, а уряд впроваджує неефективний карантин вихідного дня, не забезпечуючи при цьому лікарень киснем, не навчаючи персонал елементарних речей, не нарощуючи тестувань і не розробляючи алгоритмів реагування на них, в Україні з’являється новий мем: «Ніхто не може бути впевненим у завтрашньому дні. Бо ніхто не знає, яке воно, завтрашнє дно».

Гаряча лінія Мінздоров’я, де можна отримати консультацію з питань, пов’язаних із COVID-19: 0 800 60 20 19.

Гаряча лінія НСЗУ, де можна залишити скаргу на медзаклад: 1677.

Більше статей Алли Котляр читайте за посиланням. Інші статті Оксани Онищенко знайдете тут.