Метадон: зрада, а не толерантність

Важко описати почуття, що з’явилися при прочитанні в «Дзеркалі тижні» статті Тетяни Галковської «Метадонові програми: вихід із безвиході чи замаскований вхід?». Ми, батьки юнаків і дівчат, які зуміли подолати наркотичну залежність, твердо впевнені в тому, що метадонова програма — саме замаскований вхід у безвихідь, хоч би які докази на її користь приводили різні зацікавлені особи. Кажемо так упевнено, оскільки самі пережили всі жахи наркоманії, спостерігаючи, як наші діти день у день убивають себе, приймаючи наркотики. Борючись із наркоманією своїх дітей, ми переконалися, що поняття «легкий наркотик» і «безпечний наркотик» надумані. Будь-яка спроба перейти з «небезпечних» наркотиків на «безпечні» неминуче закінчується поверненням до тих речовин, які дають найяскравіше відчуття ейфорії. На щастя, нам удалося вирішити цю проблему у своїх сім’ях, але це був шлях зміни поведінки всіх членів сім’ї, а аж ніяк не «переходу» на інший вид наркотиків.

Автор статті стверджує, що в Україні «існує фундаментальна нормативна база для проведення метадонової терапії». Не сумніваємося, що журналістка пише правду, але чи варто цій правді радіти? Ми живемо в умовах постійного зростання та «омолодження» наркоманії, у країні практично нічого не робиться для зміни цього становища на державному рівні. Але чи означає це, що саме метадон стане панацеєю? Ніде у світі замісна терапія не є пріоритетною в боротьбі з поширенням наркоманії. У розвинених країнах вона або використовується лише як доповнення до основних — реабілітаційних — програм або скорочується. За даними інституту наркології МОЗ Росії, від метадону вже відмовилися Німеччина, Австрія, Франція та Швейцарія, у Швеції його використовують дуже обмежено і тільки як етап серйозної реабілітаційної роботи. У нас же метадонову програму пропонують поставити наріжним каменем. Чим це скінчиться, уявити неважко. На наркоринку України з’явиться новий наркотик і, вочевидь, новий тип наркоманів. Вплинути на число наркоманів може лише продумана комплексна програма, а не бездумна роздача наркотиків направо й наліво.

Можливо, комусь ця заява видасться занадто категоричною, але за нею стоїть весь наш гіркий досвід багаторічної боротьби. Ті, кого в статті називають «споживачами ін’єкційних наркотиків», — це чиїсь сини та доньки, чоловіки та дружини і навіть іноді — матері та батьки. Всі ці люди свого часу, дійсно, з огляду на ті чи інші причини, зайшли в глухий кут. Довгі роки вони безрезультатно намагалися позбутися своєї залежності в різних лікувальних закладах. Платили за їхнє лікування, природно, батьки, адже у наркоманів, як правило, гроші не водяться. Саме ми, батьки, виховані на безмежній довірі до людей у білих халатах, водили своїх дітей на консультації до наркологів і слухняно шпигали їх виписаними лікарем транквілізаторами і нейролептиками, купували рекомендовані лікарями «замінники наркотиків». Нам пояснювали, що це — «лікування», ми вірили і платили...

Ми водили своїх дітей на заняття за системою «кроків», де нам пояснювали, що вони — довічно хворі люди, яких не можна змушувати працювати, тому все, що нам залишається, — жаліти їх, любити і визнавати за ними безумовне право вільної людини вживати наркотики. Це називалося «толерантністю» і «цивілізованим підходом». І поки ми, довірливо наслідуючи поради наркологів і інших «спеціалістів», намагалися поводитися як «цивілізовані люди», наші діти гинули у нас на очах, на всю потугу використовуючи своє «право» залишатися наркоманами. І всі ми продовжували жити в глухому куті. Оскільки вийти з нього можна тільки тоді, коли вдасться викинути з голови всі дурниці, вбиті наркологами, і подивитися на своїх дітей крізь призму простих людських стосунків. І дивуватися: чому молоді, ще міцні фізично люди живуть утриманцями? Чому сенсом їхнього життя став безкінечний пошук задоволень, а життєвим принципом — отримання цих задоволень будь-якою ціною? І тоді стає зрозуміло: та ми просто неправильно їх виховали! Отже, треба перевиховувати.

На щастя, ми зустріли у своєму житті справжніх лікарів, які не торочили про особливості мозкового обміну речовин, а пояснили, що головні риси наших дітей — інфантилізм і відсутність почуття відповідальності за свої вчинки. Саме ці риси характеру привели їх до наркотиків. І якщо ми будемо робити ставку на людину, а не наркомана, заохочувати людські прояви і запобігати наркоманським маніпуляціям, ми обов’язково доможемося успіху. Звісно, це тяжкий шлях, він вимагає повної віддачі, постійних зусиль. Значно легше вчасно давати наркоману наркотик. Але тільки тоді він ніколи не перестане бути наркоманом.

Сьогодні ті ж наркологи, котрі десятиріччями геть безрезультатно загодовували наших дітей психотропними ліками, з ентузіазмом, гідним кращого застосування, агітують за метадон. І так само, як раніше, знаходять аргументи. Сергій Дворяк у вищезгаданій статті стверджує, що «пероральний, контрольований, організований у медичному закладі регулярний прийом метадону значно знижує ступінь негативних наслідків опіоїдної залежності». Цікаво, що мається на увазі? Може, «зниженням ступеня негативних наслідків» можна вважати визнаний усіма медиками світу факт, що метадону властива більш тривала, аніж у героїну, інтоксикація і що він викликає специфічні зміни нервової системи, результат яких — зниження інтелектуального рівня? Чи лікар має на увазі такі ускладнення, як остеопороз, порушення функції легень, набряки і напади ядухи? Які з перелічених властивостей метадону здаються С.Дворяку найпривабливішими? У те, що професіоналу-наркологу нічого не відомо про ці «принади» метадону, нам просто не віриться. Як і в те, що лікар нічого не знає про те, що метадон — один із найбільш злоякісних і небезпечних наркотиків.

Медицині відома сила-силенна випадків, коли «споживачі ін’єкційних наркотиків» вмирали в результаті передозування метадону. Пояснюється це тим, що дія препарату уповільнена, і наркомани в тривалому очікуванні «приходу» поспішають «догнатися» додатковою дозою. Такі смерті значно чисельніші, аніж загибель від героїну чи морфію. «Відмінити» метадон теж значно тяжче, аніж героїн і морфій, оскільки цей синтетичний наркотик дає значно тривалішу й болючішу абстиненцію. Іншими словами, метадон — найвірніший засіб грунтовно і надійно «присадить» наркомана. Саме тому його не застосовують в медичній практиці навіть у випадках, коли хворому потрібне сильне знеболювання.

Певне, із слів усе того ж Сергія Дворяка, Тетяна Галковська пише, що за допомогою метадону «можна перевести залежність у контрольовану форму». Цей вислів нам давно знайомий. Контролювати залежність — мрія будь-якого наркомана. Кожен із них спить і бачить, як він зніме чергову «ломку» і колотиметься раз на тиждень чи у свята. Наші діти у нас на очах неодноразово «зістрибували», і навіть без детоксикації, щоб збити дозу й отримувати більше задоволення від меншої кількості наркотику. Тільки незабаром усі вони незмінно поверталися в «систему». Ми неодноразово спостерігали це й упевнені, що «контролювання залежності» — термін не з області медицини, а з області фантастики, у кращому разі — наукової.

Невже наші наркологи всерйоз думають, що наркомани, одержуючи таблетку метадону, відмовляться від «ширки» чи героїну? Невже ми, батьки, яких життя зіткнуло з цією страшною проблемою лоб у лоб, краще від спеціалістів розуміємо механізми залежності? Адже навіть згадуваний у статті «наркоман зі стажем» Влад зізнається, що, коли не отримає задоволення від метадону, піде шукати щось додатково. Усі, хто спостерігав наркоманів у безпосередній близькості, знають, що така людина шукає не найбезпечніший, а найсильніший наркотик — той, що дасть найяскравіші переживання. Кому, як не наркологу, спеціалісту в цій галузі, має бути відомо, що наркоман узагалі не здатен нічого контролювати. Контроль — пріоритет самостійних, відповідальних, розумних людей, а наркомани — інфантильні безвідповідальні істоти, нездатні критично мислити. Якби вони навчилися контролювати свою поведінку — вони перестали б бути наркоманами. Адже хвороба — не в кровообігу і не в обміні речовин, а в нездатності людини до кінця усвідомлювати наслідки своїх вчинків. Коли наші діти кололися, вони переступали через матерів, що плакали, забирали гроші у своїх дітей, виносили з дому останнє, залишаючи близьких без копійки на їжу. І від таких людей прибічники метадонової програми очікують усвідомлених дій?..

Може, комусь і здається втішливим, що наркоман, «все одно вирішивши розслабитися», купить не «ширку» у «бариги», а одержить метадон у лікаря. Але для батьків різниця невелика: дитина все одно залишиться наркоманом, а отже — неповноцінною людиною, котра щодня приймає хімічну речовину, яка рано чи пізно приведе її до загибелі. Готовність лікарів і чиновників надавати можливість розслабитися людям, які в житті ще по-справжньому і не напружувалися, узагалі, м’яко кажучи, дивує й насторожує. Невже керівництво країни і справді зацікавлене в тому, щоб її громадяни, замість творчої праці, безперервно розслаблялися? І вже повне здивування викликає аргумент: мовляв, завдяки запровадженню метадонової програми, кожен бажаючий зможе одержувати наркотик легально, не побоюючись соціальних санкцій, слід тільки «записатися в програму чи зайти в звичайну аптеку, маючи при собі рецепт лікаря».

Що ж виходить? Поки батьки сушать голову, як повернути дитину до повноцінного життя, держава прагне максимально полегшити їй шлях придбання наркотиків. Адже це обходиться, як стверджує Сергій Дворяк, у сім-вісім разів дешевше, аніж реабілітація. Виходить, державі, котра існує на стягнуті з нас податки, дешевше вбивати наших дітей безкоштовними (безсумнівно, до пори до часу) наркотиками, аніж піклуватися про те, щоб вони повернулися до нормального життя?..

Настільки ж неспроможне на, нашу думку, і твердження, що шляхом уведення метадону вдасться зупинити розповсюдження СНІДу й убезпечити суспільство від наркоманів. У США, наприклад, метадонова програма працює вже кілька років, а кількість ВІЛ-інфікованих зростає.

На жаль, останнім часом у нас забагато говорять про «права наркоманів» і геть не згадують про їхні обов’язки. Складається враження, що ця частина суспільства взагалі вільна від хоч би яких зобов’язань. Наркомани мають право вживати наркотики. Що за цим стоїть? Обов’язок батьків забезпечувати дорослих дітей, купувати їм не тільки їжу, одяг, а й препарати, що змінюють свідомість. Адже якщо наркоман має право вживати наркотики, він повинен їх одержувати. І байдуже, працює він чи ні.

Зворотний бік медалі: близькі наркомана не мають ніяких прав. Закон не захищає їх від необгрунтованих претензій чада-переростка. Це як мінімум непослідовно. Вже якщо держава визнає за наркоманами право не працювати й отримувати все необхідне, включаючи наркотики, вона й повинна взяти на себе їхнє утримання. Це було б логічно: хворих треба лікувати, людям, нездатним працювати за медичними показаннями, треба виплачувати пенсію. На наркоманів ці соціальні блага поки не поширюються, їхнє забезпечення залишається завданням батьків, у яких ніхто навіть не запитує, чи згодні вони миритися з таким станом речей. Чи можна сподіватися на те, що суспільство перестане залежати від наркоманів?

Так, наркологи стверджують, що, поступово знижуючи дози метадону, можна «за бажання» взагалі позбутися наркотичної залежності. Але ж «за бажання» її можна, і навіть значно легше, позбутися без метадону. І з якого це дива борці за метадонову програму вирішили, що наркомани погодяться, щоб їм знижували дозу? Звідки цей необгрунтований оптимізм, що не відповідає сумним реаліям? Якщо наркоманія — спосіб життя з установкою на постійне отримання переживань-задоволень, чого це наркомани захочуть знижувати дози? А якщо змінити цю життєву установку, метадон просто не буде потрібен. Але такі завдання здатна вирішувати тільки реабілітація. Метадонова ж програма взагалі не стимулює відмову від наркотиків. То з якої ж радості наркомани захочуть відмовлятися від звичного «кайфу»? Світовий досвід, як установила спеціальна комісія ООН, показує, що вони, навпаки, здебільшого прагнуть сполучити метадон з іншими наркотиками задля досягнення більшого ефекту! І нам пропонують їм у цьому допомогти... Вже зараз у Санкт-Петербурзі метадон на чорному ринку коштує дорожче від героїну. Слід гадати, ми зобов’язані цим рекламі, котру створила йому наркологія.

Зараз наркологи ремствують: силові структури опираються запровадженню метадонової програми, тому що, цитуючи Сергія Дворяка, «деякі працівники міліції прямо зацікавлені в незаконному обігу наркотиків». А чим, даруйте, збирається займатися наркологія після запровадження метадонової програми? Чи не розповсюдженням наркотиків?..

Відомий російський нарколог В.Лук’янов вважає, що прибічники метадонової терапії — це люди, котрі не розуміють усієї глибини проблеми, які хочуть піти простим, але порочним шляхом — вирішити проблему наркотиків за допомогою наркотиків. І те, що деякі наркологи прагнуть призначати хворим метадон, свідчить лише про їхнє професійне безсилля. У чому, до речі, С.Дворяк і зізнався, заявивши, що в країні «занадто мало робиться, щоб зупинити поширення наркотиків», і що «в більшості міст профілактики та кваліфікованої допомоги для наркозалежних немає, хворі позбавлені сучасної лікувальної і, головне, реабілітаційної підтримки». Хотілося б поставити запитання: а хіба не наркологія — служба, створена для лікування наркоманів — повинна була цим займатися? Чому ж вона не впоралася з цим завданням? І чому, дискредитувавши себе, спеціалісти продовжують впливати на прийняття настільки важливих рішень, як упровадження метадонової програми? Свого часу саме ці спеціалісти, котрі розглядали наркоманію тільки як «хворобу, пов’язану з порушенням обмінних процесів у головному мозку», завели суспільство в глухий кут. Куди вони ведуть нас сьогодні? У прірву?..

На відміну від наркологів, ми не збираємося дорікати структурам МВС і СБУ в тому, що вони опираються появі на ринку України нових наркотиків. Навпаки, скажемо їм за це велике спасибі. Об’єктивно вони роблять добру справу, хоч би що казали про це «конкуруючі організації». Скажемо спасибі і редакції «Дзеркала тижня», котра статтею Тетяни Галковської відкрила дуже важливу тему, порушила серйозну проблему. Ця проблема вимагає, на нашу думку, всенародного обговорення. Адже йдеться про здоров’я наших дітей, онуків і правнуків. Якщо керівництво країни та медичних служб дійсно стурбоване здоров’ям нації, вони не повинні говорити про легальне поширення наркотиків: не можна одночасно служити Богу і дияволу — ця істина не потребує коментарів. Тому ми не втомимося протестувати проти закликів до «політики толерантності», яка полягає в роздачі наркотиків усім бажаючим і підноситься як вершина здорового глузду та гуманізму. На наш погляд, здоровий глузд полягає в тому, щоб не плодити, а лікувати наркоманів, а гуманізм — не в підсобництві самогубству, а в стимулюванні одужання.

Ми, батьки й матері, не згодні з прибічниками метадонової програми тому, що вважаємо: головне право кожної людини — не приймати наркотики, а жити. І якщо С.Дворяк пропонує не вчити дітей жити, а допомогти їм у цьому безкоштовною роздачею наркотиків, крий, Боже, нас, від такої допомоги! Обов’язок кожного батька й матері саме в тому, щоб навчити дитину жити — жити усвідомлено, гідно, людяно, а не повільно знеособлювати й убивати себе за допомогою наркотиків! Ми вже навчилися це робити й готові поділитися своїм досвідом із усіма! Спостерігати, як твоя дитина гине у тебе на очах, це не толерантність, це — зрада! І ми хочемо звернутися до всіх громадян України: не зраджуйте своїх дітей! Якщо вихід із страшної ситуації став можливим для нас — він можливий для всіх.

Ми — звичайнісінькі люди, але ми зуміли, за допомогою порядних і по-справжньому професійних лікарів, домогтися того, щоб наші діти повернулися до нормального життя. Хоч би що казали інші «спеціалісти», у нашій країні є досвід реабілітації наркозалежних людей. І якщо його не помічають і не впроваджують у широку практику, це ще не означає, що так і треба робити.

Наркоманія — явище комплексне. Ця проблема вимагає системного підходу. Замісна терапія може бути тільки частиною цієї системи, дуже обмеженою і жорстко контрольованою. За медичними показаннями під неї підпадають одиниці — ті, у кого тривале вживання наркотиків викликало необоротні зміни в організмі і психіці. Таких людей, на щастя, небагато. Решті потрібна реабілітація. Ось чому, дійсно, немає альтернативи. У будь-якому разі, часткове вирішення проблеми в цілому краще, аніж повне вирішення її частини. І ми низько кланяємося політикам, які створюють мережу реабілітаційних центрів. Ми дякуємо працівникам міліції та Служби безпеки, котрі зайняли гідну позицію в метадоновому питанні. І ми дякуємо чесним лікарям, психологам, педагогам і священнослужителям, які допомагають рятувати життя наших дітей. В об’єднанні цих людей із громадськістю — майбутнє боротьби з наркоманією. Саме це і є справжній гуманізм і цивілізований підхід.

Від імені Всеукраїнського батьківського комітету з питань боротьби з наркотиками (підрозділ у м.Полтаві)