ЛІКАР «НАТУРОЮ» НЕ БЕРЕ — ГРІШМИ

«У нашому районі без грошей медичну допомогу практично не надають, навіть коли хворий у критичному стані. Хочеш лягти в лікарню — плати 50 грн., купуй медикаменти, системи внутрішньовенного вливання. Навіть за лікарняний лист потрібно віддати п’ятірку». «З хворих сьогодні вимагають гроші не тільки за лікування й харчування, а й за канцелярське приладдя для медпрацівників». «У нашому районі за пологи треба платити 300 грн. Тож вагітні терплять до останнього, щоб вгадати» й народити безплатно в машині швидкої допомоги». Такими дзвінками буквально засипали колишнього міністра охорони здоров’я, котрий вирішив наприкінці минулого року поспілкуватися із співгромадянами по телефону «гарячої лінії». Треба сказати, міністр реагував досить спокійно і навіть дещо доброзичливо — мовляв, що ж робити, якщо фінансування недостатнє.

Не дивно, що медицина сьогодні «вибилася» в лідери вітчизняного «корупційного рейтингу». І хоча реально засуджених медпрацівників за зловживання й хабарництво торік було не так і багато — ледве більше двох десятків, із котрих 18 — лікарі, справжні масштаби явища вражають. Про це говорили учасники недавньої науково-практичної конференції «Народ пропонує ліки від корупції», проведеної Всеукраїнською громадською організацією «Антикорупційний форум».

Аби не бути голослівними, керівники форуму ініціювали дуже цікаве соціологічне дослідження на предмет вивчення громадської думки. Якось інакше визначити кількість корупціонерів із медичним дипломом складно — такої статистики правоохоронні органи, зокрема й СБУ, надати не змогли. Отже, дві третини (загалом в опитуванні взяли участь 800 чоловік із усіх регіонів країни) оцінили роботу нинішньої системи охорони здоров’я як «скоріше (або зовсім) незадовільну». Протилежної точки зору дотримується кожен п’ятий, решта не змогла відповісти. Найбільше тих, кого задовольняє рівень вітчизняної медицини, виявилося в столиці — 31%. Для порівняння: в обласних містах таких 15%, а в селищах міського типу до таких належить лише кожний п’ятий. Оцінка рівня медичної допомоги за місцем проживання, тобто в районних поліклініках, хоч як дивно, виявилася більш позитивною. Можливо, тому, що туди звертаються частіше з незначних приводів, або люди й не розраховують на пристойне обслуговування — мовляв, чого чекати від безкоштовної медицини?

До речі, про безплатне лікування. Переважна більшість опитаних (71%) за останні три роки про таку взагалі не чули. Про дивовижні винятки згадував лише кожен п’ятий. Найчастіше, згідно з відповідями респондентів, плату за лікування вимагають із киян і жителів південного регіону країни. 55% (а більшість із них пенсіонери, люди з низьким рівнем освіти, жителі міст обласного підпорядкування і східного регіону) відзначили, що ні вони, ні їхні близькі в житті не бачили медпрацівника, якому було б «огидно брати гроші» або подарунки від пацієнтів. Вони признавалися, що протягом останніх трьох років їм частенько доводилося віддячувати лікарю державного медичного закладу. Подяка ця виражалася переважно «натурою» — кава, цукерки, коньяк тощо, а також у грошовому еквіваленті. 2% опитаних визнали, що їм довелося надати лікареві певні послуги, пов’язані зі своєю фаховою діяльністю, або познайомити з «потрібними людьми».

Віддячують у нас, як правило, за більш уважне ставлення до себе з боку медперсоналу, проведення операції, одержання безкоштовних ліків, довідок і лікарняного. Кияни ж передусім «компенсують» турботи медиків за проведення інструментального обстеження й одержання консультації відомого фахівця. Дуже часто намагаються віддячити за надання послуг позачергово й навіть за те, щоб лікування проводилося за всіма правилами. При цьому три чверті опитаних давали гроші, подарунки або надавали послуги лікарю, котрий їх безпосередньо лікував — частіше хірургу, гінекологу й анестезіологу. А ось медсестрам, керівникам відділень і головлікарям у цьому плані «таланить» куди менше. Винятком, знов-таки, є столиця, де грошово-подарунковим «спасибі» не обходять головлікарів (у цьому переконані понад чверть учасників дослідження). Окремі ж респонденти вважають, що плату одержують усі, хто контактує з пацієнтами.

Найцікавіше, що 58% опитаних не вбачають нічого поганого в різноманітних «преміях» лікарям, вважаючи їх звичайнісінькою вдячністю, а не хабаром. Протилежної точки зору дотримуються лише 27% респондентів, переважна більшість котрих люди з низьким рівнем освіти, малозабезпечені й пенсіонери. У свідомості багатьох існують і певні рамки, які дозволяють відрізнити подарунок від хабара. Залежать вони, зрозуміло, від матеріального статку пацієнта й освіти. Так, люди з вищою освітою та менш забезпечені «натуру» вартістю до 50 грн. схильні вважати подарунком. Хоча й вони розмір «подяки» визначають залежно від якості наданих послуг.

А стосовно благодійних внесків при госпіталізації в різні медзаклади, то три чверті опитаних тією чи іншою мірою зовсім не вважають їх нормою. Тим часом, у хворих уже ніхто не запитує, згодні вони платити, чи ні. «Остапи бендери» від медицини знають тисячі чесних способів віднімання грошей. Найпростіший — не лікувати зовсім, чекаючи, поки пацієнт «дозріє» та зрозуміє, що потрібно платити.

Можна виснажити людину тривалим лікуванням. Нерідко таке практикується при виявленні в пацієнта захворювань, що передаються статевим шляхом. Людині пропонують: або вона платить і одужує за дві-три ін’єкції, або користується послугами безкоштовної медицини протягом кількох тижнів. І добре, коли плату беруть за лікування, а не за порушення існуючих норм. Приміром, у багатьох гінекологічних відділеннях аборти роблять лише до 12-го тижня. Але за гроші — скажімо, за $100—300, — його зроблять і на шістнадцятому. Наступний спосіб — запропонувати купити безпосередньо в лікаря дорогі ліки (багато практиків підробляють у компаніях, що працюють за принципом мережного маркетингу) або виписати рецепт, за який фірма-виробник виплачує щедрий «відкіт». Західні компанії цілком відкрито пропонують цей спосіб заохочення. А либонь багато з таких недешевих препаратів можна без проблем замінити недорогими аналогами або не застосовувати зовсім — на якості лікування це практично ніяк не відіб’ється.

Словом, ми опинилися в ситуації, коли кожному необхідно володіти хоча б основами медичних знань — аби визначити, коли лікарю можна довіряти, а коли краще проконсультуватися з іншим фахівцем або наполягти на додаткових обстеженнях. На Заході для цього в медзакладах існують спеціальні вповноважені з прав пацієнтів. А в нас немає реальної можливості оцінити, наскільки лікування адекватне, і притягнути до відповідальності несумлінного фахівця. Хоча формально необхідні законодавчі норми існують.

— При бажанні довести, що дії або бездіяльність лікаря заподіяли шкоди пацієнту, можна, — підтвердив директор проекту «Права пацієнта в Україні» Віктор Глуховський, виступаючи на конференції. — Законодавство дозволяє. Інша річ, що цим потрібно займатися сміливіше. Є такі поняття, як лікарська помилка, халатність і злочинна недбалість. За кожне з них передбачено свою міру відповідальності. Хоча, ясна річ, існують і певні нюанси. Якщо пацієнт хоче покарати медика адміністративно, то домогтися цього не так і складно. Притягнути до кримінальної відповідальності значно складніше: необхідна експертиза інших фахівців, а тут уже набирають сили закони корпоративної етики. Та й сама експертиза — складна штука. В Англії, приміром, навіть існують спеціальні адвокати, котрі займаються розглядом таких справ.

Скромна зарплата працівників медзакладів компенсується не тільки фінансовою «допомогою» хворих. Нерідко для особистих потреб використовується майно поліклініки чи лікарні: починаючи від бинтів та вати й закінчуючи складним устаткуванням. Чому на таке безпардонне використання службового становища «заплющують очі» вищі інстанції, зрозуміти не складно. Подумаєш, якісь там бинти, коли в нас «випаровуються» мільйони бюджетних коштів. За великим рахунком, відзначали доповідачі, Міністерству охорони здоров’я загалом небезпечно давати гроші в руки: попри величезний дефіцит коштів, лише мала дещиця з них витрачається розумно.

Назвати просто помилкою факти порушень і зловживань складно — занадто багато їх було і занадто очевидний їхній підтекст. Без наміру постійно допускати такі прорахунки може лише людина абсолютно неграмотна, чого явно не можна сказати про вище медкерівництво. Ось кілька найяскравіших прикладів.

— 2000 р. на Національну програму імунопрофілактики, — розповів ще один учасник заходу контролер-директор департаменту Рахункової палати Ярослав Фліссак, — було виділено менше 5% від середньорічної потреби. Передбачалося витратити ці гроші на придбання устаткування для організації власного виробництва вакцин. Було підписано відповідні контракти, устаткування прибуло, але... так і не було змонтовано. У результаті понад 50 млн. грн. використали неефективно, поставлене устаткування морально й фізично старіє, а ми закуповуємо вакцини за кордоном.

Парадокси пов’язані й із національною програмою боротьби з туберкульозом. Перший — ціни на вітчизняні протитуберкульозні препарати. Вони чомусь значно вищі від аналогічних препаратів за кордоном. Другий — що більше в нас носіїв палички Коха, то менше в країні протитуберкульозних санаторіїв. За останні вісім років в Україні з 65 залишилося 46 (причому найбільше було скорочено саме санаторіїв Мінздоров’я), і кількість їх продовжує неухильно падати. Хто «дає добро» на приватизацію таких об’єктів, до речі, дуже небезпечних для проживання людей здорових, залишається тільки здогадуватися.

Ще одна актуальна проблема — закупівля медобладнання й медикаментів за державні кошти. Приміром, при проведенні тендера на покупку наборів для штучного клапана серця й кардіологічних оксигінаторів Мінздоров’я заплатив посередникам на 6 млн. грн. більше від реально існуючих цін на цю продукцію. Закупка здійснювалася за цінами, що в 4—7 разів перевищували середньоринкові. 2000 р. Міністерство охорони здоров’я України закупило автомобілі швидкої медичної допомоги, 34 із яких понад рік залишалися нерозподіленими, іржавіли в гаражах і на стоянках. І це при тому, що потреба в таких автомобілях по всій країні перевищує п’ять тисяч штук.

А загалом при перевірці закупок Мінздоров’я устаткування в 2000—2001 рр., Рахункова палата встановила факти незаконного використання державних коштів на суму 17438,8 тис., неефективного — 18955,2 тис. грн. і нецільового — 623,9 тис. Загалом Мінздоров’я з порушенням чинного законодавства неефективно використано 113900,2 тис. грн., або 54,4% від виділеного з бюджету.

Безгосподарність панує й в Академії медичних наук, де в 2000—2001 роках було неефективно використано 12445,4 тис. державних гривень. Один із яскравих прикладів — придбання кардіологічної установки фірми «Сіменс» більш як за 7 тис. грн. для Центру кардіохірургії новонароджених. Відповідно до висновків експертів, вказана установка призначена для проведення досліджень лише в дорослих пацієнтів і за своїми функціональними показниками не може бути використана в кардіохірургії немовлят.

Якщо повернутися до результатів соціологічного дослідження, то основними причинами корупції респонденти практично одностайно назвали дві: низькі зарплати медиків і недосконалість законів, що не дозволяють суворо покарати за бажання «погрітися» на «теплому» місці. Справді, у розвинених країнах існує жорстка система контролю над лікарською практикою, суворі покарання за випадки корупції та безвідповідального ставлення до справи й невблаганна громадська думка. А в нас багато пацієнтів обурюються поборами, але самі в глибині душі виправдовують медиків. Красномовно про це говорить той факт, що якби справа дійшла до реальних антикорупційних дій, то лише третина опитаних погодилася б узяти в них участь.